П'ятница, 22 Жовтня 2021 р.
28 Листопада 2014

ЯК ПРУТИК СТАЄ ВІЗЕРУНКОМ

Коли у сильних і мужніх руках звичайна лоза перетворюється на черговий плетений виріб, диву даєшся. Адже так ніжно і старанно чоловік може робити тільки те, що йому насправді подобається. Виплітаючи кожен рядок, 65-річний Іван Семенюк з Рогізни каже, що йому надзвичайно приємно бачити, як прутик стає основою щойно придуманого візерунка.

Іван СеменюкЩе якихось 5 років тому Іван Васильович і не думав, що, вийшовши на пенсію, буде займатися лозоплетінням. Усе сталося випадково, коли в дружини зламався улюблений великодній кошик. Майстер і господар на всі руки сказав, що немає чого пропадати добру, і вирішив власноруч відремонтувати виріб. Уважно оглянувши, як його сплів автор, Іван Семенюк вирушив понад Дністер на пошуки верболозів. У результаті старий протертий кошик став як новий. А згодом чоловік взявся за створення власних плетених виробів. Нині в домі Івана Васильовича їх чимало.

– Ось цей кошик добрий, аби по гриби ходити, а цей – яблука збирати чи картоплю, такий гарно і на стіл поставити, – хвалиться своїми виробами Іван Васильович. – Це вазочки для горішків чи цукерків. Гляньте, а цю велику вазу зробив на замовлення дружини. Навіть не думав, що в результаті вона виглядатиме саме так – тепер прикрашає наш дім. Знаєте, ми вже майже перестали користуватися вдома відрами, лише в кошики все складаємо.

Іван Васильович добре знає, де брати лозу для виробів. Щоосені він обрізає старі гілки верболозу, а навесні з місць зрізу виростають ідеальні для плетіння молоденькі прутики.

– Якщо хочеш, аби кошик був білий, то треба різати лозу в серпні – тоді кора легко знімається, – розповідає майстер. – Після того, як збереш прутики, треба, аби вони трохи прив’яли, бо свіжі ламаються. Я зазвичай кидаю лозу до сараю на тиждень, а потім беру пляшку і пробую на неї намотувати матеріал. Як гнучкий – значить можна починати плести. Колись, у старі часи, лозу висушували на сонці, а тоді замочували, як коноплі, й тільки опісля бралися до роботи.

Нині Іван Васильович обплів кошиками всіх рідних, друзів, сусідів. Щоправда, донині жодного з них не продав – лише дарує. А ще все село знає, що міцніших віників, аніж ті, які в’яже Іван Васильович, ніде не знайдеш. Друзі майстра зазначають, що Рогізна їх на базарі не купує. І медпункт, і клуб, і пошту, і школу замітають господарським інструментом від Івана Семенюка.

Навчає майстер своєму ремеслу й інших. Так, під час першого районного етнофестивалю «Нетлінна спадщина з глибин Дністра» він проводив майстер-клас із в’язання віників, а один зі своїх виробів під час аукціону продав за 90 грн.

Можливо, Іван Васильович і не професійний майстер, проте такі люди, як він, не дають зникнути ремеслам, що пройшли крізь століття і здатні не просто стати окрасою дому, але й передати енергетику її творця.

Тетяна ХОПТЯР.