ПОРТРЕТИ КАМ’ЯНЕЦЬКОГО МАТІССА

Перетнувши поріг квартири одного із корифеїв кам’янецького живопису Аркадія Данилюка, я неочікувано опинилася в його яскравій творчій майстерні. Картини 79-річного митця тут всіяли усі стіни – в очі зазирають численні графічні портрети, чорно-білі фото родини, зображення старовинних вуличок Кам’янця. У центрі кімнати розташувався старенький мольберт, поруч – свіжозмішані фарби, а в стосі паперових ескізів видніється образ відомого подільського митця Олександра Грена. «Саме він виховав із мене художника», – каже Аркадій Михайлович, перебираючи портрети свого наставника. Випускник ремісничо-художнього училища, відмінник Львівського поліграфічного інституту й багаторічний викладач міської дитячої художньої школи так і не отримав академічної освіти. Але саме завдяки Гренові таки не поховав у собі кам’янецького Матісса.

– Дуже творчою була моя бабуся Анна Афанасіївна, яка служила в місцевого офіцера, багато читала, танцювала, співала пісень і мала дуже гарний естетичний смак, – розповідає Аркадій Михайлович. – Мати була звичайною колгоспницею в Нігині, батько – міліціонером. Пам’ятаю, як у першому класі спробував перемалювати з читанки чукчу і ніяк у мене не виходило, а мама підійшла і декількома штрихами вималювала ідеальний портрет. Мені з дитинства подобається малювати людей. Людина – творіння природи і Бога, тому обличчя надихають не менше ніж гарні пейзажі.

– Аркадію Михайловичу, а якою була Ваша перша зустріч з Олександром Греном?

– Наше знайомство відбулося 1958 року. Після закінчення художньо-ремісничого училища, де, крім різьби по дереву, дуже багато малював, хотів продовжити художню освіту. Вступати до інституту поїхав до Києва, але іспити не склав, бо не вмів академічно малювати. Так тоді розхвилювався, що серйозно захворів.

Одного разу сумний прогулювався містом і зустрів знайомих хлопців, які навчалися на художньому. Вони саме збиралися йти до Грена. Мені стало цікаво, бо після стількох невдач це був шанс трішки заспокоїти душу. Відтоді приходив до нього щодня.

– Чого Вас навчав Олександр Львович?

– Грен навчив мене всьому. І культурі в тому числі, бо я був звичайним хлопцем із села. Спочатку я навіть трохи насміхався з його чудернацьких подолянок, але згодом ставало все цікавіше з ним спілкуватися. Щоразу приносив свіжі малюнки, карикатури військових, над якими частенько разом сміялися.

Мені подобалося спостерігати, як працює Олександр Львович. У той час він написав багато нових робіт. Цікаво, що свої картини художник не вимальовував мазочками, казав: «Не надо пачкать живопись». Його надихали ландшафти нашого краю, подільська земля, люди, а особливо до душі припали подолянки. Йому дуже сподобався святковий одяг жінок. Жінку, вбрану в безліч яскравих хусток, він одного разу помітив у селі Крушанівка. Якось у захваті каже: «Я на базаре заметил женщину в празднике и аж семь платков на ней насчитал». Бог дав йому відчути цей край через один особливий образ, і це дуже знаково й символічно. Він мав можливість виїхати куди завгодно, але залишився творити саме на Поділлі. Кам’янець тоді був пуповиною культурних шляхів, що підживлювала митців з різних куточків.

– А художні навички від Олександра Грена Ви перейняли?

– Ні, хоча й міг. Коли навчався заочно на ілюстратора книжок, дуже сподобався викладачам своїми графічними роботами.

Я чітко вловлював дрібні деталі, а коли давали завдання імпресіоністичного характеру, робив портрети у французькому плакатному стилі. Малювати людей мені найкраще вдавалося ще з дитинства. Не зраджую портретам і досі. Хоча міг спробувати й щось інше. Мій викладач в університеті якось сказав: «Да в тебе ж сидит Матисс!». А я не надав цьому значення, малював усе підряд.

Олександр Грен казав мені, що вміти все не дуже добре, бо художник має створювати щось своє. Але, помітивши мою універсальність, більше не натякав, що варто реалізм переінакшити на експресіонізм.

Він не ображався, що в своїх картинах я більше схожий на Бріка і Васильєва. А от сам не був схожим ні на кого. Про свої роботи казав: «Эту форму мне продиктовали ваши края. Ваши села меня сделали». Я вдячний долі, що не вступив у Києві, бо тоді став би стандартним художником. Натомість спілкування з Греном показало мені інший бік творчості, він навчив пов’язувати образотворче мистецтво із народним, поезію із класичною музикою, цікавитись новим і пізнавати.

– Багато років Ви присвятили роботі в міській художній школі, тепер маєте багато власних учнів.

– Педагогічної освіти я так і не здобув. Коли мене запросили до художньої школи, дуже боявся працювати з дітьми. Не любив сидіти на місці, тому на своїх заняттях брав учнів на прогулянку Старим містом, каньйоном. Коли поверталися, казав їм малювати все, що бачили навколо. Дітей зі свого класу я навчав у зовсім неакадемічному руслі – дозував живопис із літературою та музикою, жартував на уроках, водив на екскурсії. Хотів, аби у своїй творчості вони надихалися неповторною красою рідного міста, його унікальної природи.