ЖИВЕМО ПІСНЕЮ, БО ПО-ІНШОМУ НЕ ВМІЄМО!

Хочете зарядитися позитивною енергією, набратися купи вражень і забезпечити себе гарним настроєм? Гайда до Колибаївки! Там познайомитесь із творчістю місцевих зірок, знаних у всій області, – народним колективом «Подільське перевесло» Колибаївського будинку культури. Запальні пісні, якісне виконання і неперевершена енергетика артистів змусять танцювати кожного: байдуже, чи це концерт, чи виступ у сільському клубі, чи просто репетиція. Цьогоріч цей колектив відзначає перший солідний ювілей – 10 років! Такого веселого, щирого, відвертого та співучого інтерв’ю в нас ще не було. Під час репетиції ми і поговорили, і поспівали, і навіть потанцювали.

Найчастіше репетиції артисти проводять у Колибаївській музичній школі. Тут уся стіна завішана різноманітними грамотами та нагородами, але на найпочеснішому місці – посвідчення про звання народного аматорського колективу української пісні. Найрідніша їхня сцена – в Колибаївському будинку культури. Після капітального ремонту, зробленого торік, він засяяв по-новому. Тепер мешканці громади й мають – у сучасному якісному приміщенні слухають якісну музику народного колективу.

Вражає, що учасники «Подільського перевесла» дуже різні люди: за віком, професіями і вподобаннями, але завжди знаходять спільну мову. Разом вони – єдине ціле, одна родина, пов’язана величезною любов’ю до української пісні.

У чому секрет їхнього успіху? З якими труднощами доводиться стикатися? І як воно бути зіркою місцевого масштабу? Про все це ми говоримо із запальним і амбітним колективом під керівництвом Михайла СТАНЬКА. Михайло Петрович керує колегами не лише на сцені, але й під час інтерв’ю. Узагальнює все сказане.

– Із чого ж почалося ваше спільне творче життя?

– Наші родини Ярег, Пасічників, Роїків, Станьків на свята збиралися разом за столом, неодмінно співали. За одним із домашніх концертів вирішили представити своє хобі ширшій публіці – односельчанам! Підтримав нас директор Колибаївського сільського будинку культури Юрій Грузєв. От тоді все і почалося: концерти в районі, області, пошиття костюмів, репетиції, підготовка до звання народного, виступи на телебаченні. Вже тричі ми захищали звання народного колективу, були на Дошці пошани, що біля РДА.

– Якому репертуару надаєте перевагу? Де шукаєте пісні?

– Виконуємо українські народні пісні. А вони ж у нас на будь-який смак: запальні й більш спокійні, ліричні. Вишукуємо їх у різноманітних старих збірниках, самі згадуємо, що ще наші батьки співали. У нашої учасниці (й моєї дружини за сумісництвом) Алли Станько є пісенники ще її прабабки, от ми ними частенько і користуємося. Буває, що й по радіо чи телебаченню чуємо якусь цікаву композицію, одразу ж записуємо її на телефон, а потім усі разом розучуємо. Тексти часто підшуковує Неля Пасічник, її ми й називаємо відповідальною за репертуар, бо в неї є чуйка на хіти. Співає у нас разом із чоловіком Валентином Пасічником.

– А хто ж ваш дизайнер? Бо, крім гарних пісень, маєте дуже колоритні костюми.

– То вже як вийде. Одні самі собі шили в кам’янецькому ательє, інші придбала Колибаївська сільська рада. Звісно, хотілося б ще урізноманітнити одяг, але обходимося тим, що маємо, бо, правду кажете, вигляд у нас таки непоганий, стараємося відповідати образу.

– Ваш колектив знають у всьому районі. А де ще доводилося виступати, куди кличуть?

– Ми – часті гості на заходах в області. На Кам’янеччині запрошують на весілля, дні народження. А якось знімалися навіть у телепередачі «4 весілля», демонстрували там українські обряди.

Частенько кличуть до Києва, але туди треба спонсора. Запрошували і до Іспанії. Сіли, подумали: програми у нас вистачить. Забацали б там такий концерт… І байдуже, що іспанці української мови не знають, вони запальні, як і ми, підтанцьовували б під наші хіти, але справа в грошах… По 250 євро на цю поїздку зі скромних доходів не назбираєш.

– З якими ще проблемами, крім фінансових, доводиться стикатися артистам?

– У нас проблем немає, вирішуємо їх одразу на місці. У кожного господарство, робота, рідні. В селі не завжди є можливість вирватися на репетицію. Коли повно роботи – не до пісні. Все ж вишукуємо можливість і щотижня збираємося обов’язково, а якщо готуємося до концерту, то й щодня. З гастролями трохи важче, бо це ж багатьом учасникам треба відпрошуватися у чоловіків чи дружин, думати, на кого дітей залишити. Але ми цим живемо і по-іншому не вміємо.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про учасників колективу?

– Колектив налічує 16-18 учасників, то вже як кому виходить. Усі ми тут різношерсті. От, наприклад, Марина Гончар – наймолодша наша учасниця, закінчила училище культури. Працює директором Ходоровецького будинку культури. Цьогоріч керівництво ансамблем передаю їй. Во-на – хороша молодиця, прекрасна артистка, талановита співачка.

Колись Колибаївка і Ходорівці були два різні села, але після реформи об’єднання громад ми об’єдналися ще й творчими людьми. Василь Максим’юк – найстарший учасник. Ми його звемо просто Платонович – пенсіонер, співає ще у хорі ветеранів «Вечірні зорі». Ніна Балан – домогосподарка, а ще приватний підприємець. Запросили її 8 років тому. Виявилося, що не лише продавати вміє, а й співати, причому дуже гарно. Лариса Станько – невістка керівника колективу, домогосподарка. Ліля Норкіна раніше співала у Ходоровецькій «Калиноньці», але до нас влилася, як рідна. Вона – директор Острівчанської школи.

Є в нас класний баяніст Володя Франчук – учитель музики на Довжку. А от Алла Станько вела уроки музики в Колибаївській загальноосвітній школі. Вона нас згуртувала, завжди шикує за голосами, бо ж спеціаліст – знає що і до чого.

Михайло Ярега грає на соло-трубі. Він – голова свого колгоспу, домашнього (сміється), а ще підприємець. А це Любов Ковальчук – приватний підприємець, раніше була товарознавцем. Усе життя пропрацювала у продовольчій сфері. Жінка заводна, вміє підняти настрій. Віктор Толубець – наш великий барабан, без нього неможливо зібратися, бо він підтримує ритм і у піснях, і у колективі. Ба більше, він – професійний шофер.

Ще одна співуча сім’я – Єлизавета та Олександр Роїки. Ця пані працювала завідувачем Колибаївського садочка, чоловік – музикантом, співають із донькою Мар’яною Цвик. Вона – наша солістка, а працює в Колибаївській сільській раді.

Я все життя працював у музичній школі, навіть був директором. Потім пішов на пенсію. Тепер от у Колибаївській філії музичної школи займаюся з дітками, передаю вміння молодим.

– Готуєте собі гідну заміну вже зі шкільної парти?

– На жаль, мало школярів хочуть переймати наш досвід. Вони – талановиті, сучасні, але наша справа їм не надто до душі, і від цього сумно та страшно. Бо всю душу, весь ентузіазм вкладаємо в розвиток і популяризацію народної пісні, а кому передати все, що вміємо, – не знаємо. На щастя, є молодші учасниці колективу. Можливо, їм вдасться залучити молодих, як колись ми взяли їх до себе.

– У колективі співають учасники різного віку. Що таке конфлікт поколінь, знаєте із власного досвіду?

– Ні, а що це таке? Звісно, ми всі – різні люди, у нас є розбіжності в політичних питаннях, поглядах на життя чи побут. Але об’єднує всіх спільне хобі – українська пісня. Як затягнемо, то й забуваємо, що сварилися чи ображалися.

– Цьогоріч відзначатимете ювілей «Подільського перевесла». Що готуєте до такої події?

– За 10 років ми дуже злюбилися, здружилися. Усіх тут об’єднує пісня, яка стала таким собі місточком між старшим і молодшим поколіннями. Звичайно ж, треба буде готуватися, і не лише голубці крутити (сміється). Плануємо робити звітний концерт. Знаєте, чому ми назвались перевеслом? Бо як перевесло тримає сніп, так і ми тримаємося у цьому колективі. Але тепер думаємо, що краще було б назватися таки Колибаївським перевеслом.

Ольга БАНАХ, Вікторія КОЖЕВНІКОВА.