ПЛАЧ ЗА ПОДІЛЬСЬКОЮ АРХІТЕКТУРОЮ
Дні професійних свят часто є приводом, аби поздоровити знайомих спеціалістів і написати пафосні вітання у місцевій газеті, але давайте підемо іншим шляхом.
ДІМ НАД КАНЬЙОНОМ – БЛИЗНЮК «ДОМУ НАД ВОДОСПАДОМ»
Більшість епох залишають по собі архітектуру. За нею (так само, як за творами мистецтва та літератури) ми робимо висновки про те, як жили наші предки, про що мріяли, що вміли… Якісна архітектура тішить око і лікує душу. Як не шкода, та наша епоха нащадкам-кам’янчанам не залишить майже жодного цінного об’єкта. Наш час доведеться вивчати за роликами у YouTube, а не за будівлями.
Що полишали попередники? Замки та палаци і сакральну архітектуру: костели, божниці, церкви. Про палаци сучасних скоробагатьків не будемо: нестача освіти їхніх власників заставляє паразитувати на образі замку із заставки діснеївських мультфільмів – щоб башточки та побільше. Жадібність змушує економити на архітекторах: є журнали на кшталт «100 красивых домов», от і вистачить. Виконроб щось схоже за картинкою зліпить. За високими парканами, зрештою, цієї профанації архітектури іншим і не видно, та й права будувати своє житло на власний смак не можна заперечувати.
Людям, котрі зростали за часів СРСР, бачити якісну приватну архітектуру було просто ніде, і це теж відіграє роль у тому, що нас сьогодні оточують дуже страшні новобудови. Велетенський пласт архітектури, починаючи від функціоналізму і закінчуючи постмодернізмом, пройшов повз нас. Остання якісна приватна архітектура, знайома тим, хто ще встиг побути жовтенятком, закінчилася із приходом 1919 р. на наші землі більшовиків. Тобто на епосі модерну, багатого на ліплення й архітектурні деталі (чудовий приклад цього стилю у місті – колишній будинок Дембицького, зараз – Центр дитячої творчості на вул.Лесі Українки, 60). Тому в головах і сформувався стереотип: башточки, пишний декор – надійна споруда, красива та якісна. Такою власну хату і збудуємо. Чи не єдиний приватний маєток, який вибивається зі стилю «ранній феодалізм головного мозку» і нависає над Смотрицьким каньйоном наприкінці Пушкінського узвозу, здається більшості мегасучасною архітектурою. Насправді ж, кам’янецький бізнесмен збудував досить вдалу репліку мегахіта американської архітектури 1930-х років. Мова про знаменитий «Fallingwater», він же «Будинок над водоспадом» також відомий як Резиденція Кауфмана, зведений 1935 р. у штаті Пенсильванія генієм мінімалістичної архітектури Френком Ллойдом Райтом. Тільки оригінал піднімався над Ведмежим струмком, а в Кам’янці маємо цілий скельний каньйон. Що ж, у бізнесмена є смак: «Будинок над водоспадом» 1991 р. було визнано «найкращим творінням американської архітектури усіх часів», але проекту вже 84 роки, тож називати це «сучасною архітектурою» можна хіба з поправкою на геніальність Френка Ллойда Райта.
ІМПЕРІЯ НАНЕСЛА УДАР
Ще гірша ситуація з новими сакральними спорудами. Останні три декади наш народ поступово, крок за кроком, переборюючи українофобський спротив тих, кому «а какая разница», повертає собі Україну. Згадано вже Василя Стуса з Іваном Багряним; завдяки квотам на радіо поїздки маршрутками перестали бути тортурами для вух; знову увійшли в моду вишиванки і старі українські імена. І тільки власну архітектуру ми все ще повернути не можемо. Що кожний регіон має свою кухню, говірку, звичаї – знаємо, а про те, що й хати із храмами відрізнялися – не здогадуємося. Така ситуація по всій Україні, тож Кам’янець не виняток.
Нове храмове будівництво йде ударними темпами, проте споруди, котрі постають у різних частинах міста, до нашої автентичної подільської архітектурної школи не мають жодного відношення. Та й до інших українських традицій зодчества теж. Єдиний храм, котрий натякає, що Кам’янець-Подільський уже не губернське місто Російської імперії, – церква Івана Богослова на вул.Шевченка, 13, освячена 25 листопада 2010 р. Все інше нове виглядає не просто, як старе, а як старе й ідеологічно вороже. Бо продовжує нав’язану державою Романових традицію заміняти наше, рідне, на їхнє, привнесене. Так імперія мітила територію, так знищувала ідентичність і втоптувала у забуття нашу культуру. Так майже одночасно у ІІ половині ХІХ ст. виникли на Руських і Польських фільварках Покровська та Георгіївська церкви у стилях, котрі не мали жодного відношення до наших традицій.
До цього часу немає чіткого, усталеного терміна для таких храмів a la Rus. Стиль цей називають єпархіальним або синодальним (проекти схожих храмів затверджувалися Синодом та єпархіальним начальством), кажуть на нього «історизм». Тільки чия це була історія?
Стандартизовані храми вінегретом всотали в себе щось від Візантії, щось від російського класицизму, щось від давньоруської архітектури. У цій мішанині не було шансів лише в українських елементів. Імперія розуміла: візуальне – важливе, воно формує світогляд. Коли у Калуші церкви такі ж, як у Калузі, значить, одна земля й один народ. Синодальні церкви мали серйозне ідеологічне навантаження і через архітектуру узаконювали захоплення Росією чужих територій. По зразки таких храмів не треба навіть далеко їхати: за типовими проектами зведені церкви Різдва Богородиці у Баговиці (1864-1868); Успенська у Гринчуку (1867-1869); Успенська цвинтарна каплиця у Слобідці-Рихтівській (1896) чи Параскевська у Пудлівцях (1867-1869). Так сталося й із Покровською церквою у Калині (злам ХІХ-ХХ ст., зведена на місці типової подільської церкви з 1727 р.), і з її тезкою в Острівчанах (1860, після побудови мурованої дерев’яну подільську церкву розібрали), та із десятками інших храмів.
Навала нового стилю не давала шансів навіть церквам, які вже існували. Коли приходив час капітального ремонту, його робили в усе тому ж «єпархіальному стилі». Своє знищувалося. Свідомо. Докорінно.
ЧАС НОВИЙ – АРХІТЕКТУРА СТАРА?
Нові церкви будували за типовими або зразковими проектами. У типових були докладні креслення й обрахунки. Вказано, де має бути скільки дощок, цвяхів, вікон. Повторюй – та отримуй чергову споруду з конвеєра. Зразковий проект дозволяв архітекторам певну творчість, але теж у рамках стилю, запропонованого метрополією. І, за інерцією, багато хто і продовжує так робити, неначе і не має Україна самостійності та культури. Ось тільки народжується храм на проспекті Грушевського впритул до навчального закладу (хоча церква у нас відділена від школи за Конституцією). Поки церкви нема, є тимчасова капличка. Купол на ній – типово російський (значно ширший за барабан, на який посаджений). Хрест на ній – московський восьмикінцевий, неначе не Кам’янець у нас, а Рязань. Нагадаємо, що подільські церкви увінчувалися хрестами, що ніколи не мали скошеної поперечки внизу, проте опиралися на півмісяць.
Чи храм Московського патріархату на розі вулиць Тонкочеєва та Молодіжної (селище Першотравневе). Що тут якщо не подільського, то хоча б українського? А нічого. Шатрова дзвіниця над бабинцем – це чуже. Височезні непропорційні барабани бічних верхів – це теж чуже. Широкі, неначе приплюснуті, бані – чуже. Позолота на куполах для українських церков була теж нехарактерною, покривали золотом лише найважливіші святині, наприклад, Києво-Печерську лавру. Та дешевий нітрид титану давно почав свої переможні гастролі теренами нашої країни, і тепер навіть на скромних сільських церквах «золоті куполи». На супутникових знімках, зроблених у сонячні дні, такі церкви виглядають спалахами супернових. Та й хрести на храмі теж московські…
А що ж подільська архітектурна школа? А з нею сумно. Єдиний взірцевий приклад – дерев’яна Хрестовоздвиженська церква на Карвасарах (1799-1801). Є натяки на подільську архітектуру в Покровському храмі с.Вихватнівці. Він зведений 1842 року і, напевно, в цю придністровську провінцію тоді російська манія уніфікаторства просто не встигла дійти. Та насолодитися красою церкви не вийде: ще наприкінці ХХ століття її всю, і стіни, й дах, закували у лискучу броню. Здогадатися тепер, що перед нами дерев’яний храм, неможливо. Така «архітектура» зацікавить хіба токарів і зварювальників.
Після успішної декомунізації й отримання Томосу мав би прийти час і для повернення до витоків в архітектурі. До вивчення студентами семінарій місцевих архітектурних особливостей. До розуміння цінності храмів як архітектурних пам’яток. До порятунку дерев’яних храмів від аляпуватої бляхи. До появи проектів нових храмів, які би базувалися на власних традиціях, а не на картинках із перекидного календаря «Монастыри России» за 1994 рік. Чи прийде той час?
Ірина ПУСТИННІКОВА.