«ВІЙСЬКОВА ШКОЛА» ЗЛЕТІЛА ДО НЕБА

20-22 вересня в Кам’янці вкотре відбувся Міжнародний військово-історичний фестиваль «Schola Militaria» («Військова школа»), на котрий з’їхалися близько 200 учасників реконструкторського руху з України, Польщі, Чехії та Білорусі. Головні українські сили фестивалю – Кам’янець-По­дільське міське військово-історичне товариство та київський ВІК «Курінь Печерської сотні» під орудою Олександра «Сліпого» Харченка. «Школа», правонаступниця колись широковідомої «Terra Heroica», присвячена відтворенню життя та побуту подолян у XVII столітті.

ЯК ПАНИ В ПОДОЛЯН КАБАЧКИ ЦУПИЛИ

Відкрився захід у п’ятницю, 20 вересня, смолоскипною ходою від Старої фортеці до найстарішої зі збережених у краї­-ні ратуш. І це було неймовірно красиво. Поки перші учасники ходи підходили вже до Тринітарського костелу (нині церк­-ва св. Йосафата УГКЦ), останні лише покидали територію Старої фортеці. Біля Ратуші реконструктори утворили каре. І поки керівники та ватажки всіх загонів представляли своє військо кам’янецькій владі (від влади були заступник міського голови Сергій Бабій та директор департаменту гуманітар­-ної політики міськради Альона Кузема), смолоскипи скинули на купу. Вогнище утворилося якщо не до неба, то майже до ратушного годинника. Відра­зу почулися запитання, чи немає десь поблизу якої-небудь відьми – щоб спалити. Нарешті організатор фестивалю і директор Кам’янець-Подільсь­кого історичного музею-заповідника Олександр «Гайдук» Заремба оголосив, що місто на 72 години віддали реконст­рук­торам – і можна робити, що хочеться. Багатьом хотілося стри­бати через вогонь. Чим вони й зайнялися.
У суботу на території замку відбувалися лучні турніри, тривала «Школа кулінарії» від шеф-кухарів Євгена Детцеля та Вадима Карасьова, а ще шабельні бої, видовищна муштра пікінерів та майстер-класи для дітей. Але кульмінацією дня стало відтворення битви 1630-х рр. Від замку до берега річки Смотрич учасники пройшли урочистою ходою. За сце­нарієм битви, польський загін нападає на подільське село і від­бирає у людей урожай. Селяни кличуть на допомогу коза­ків. Після першої короткої сутич­ки поляки вирішують село спалити, а у бій кинути пікінерів і муш­кетерів. Та на допомогу ко­закам приходить ще один за­-гін – і перемога залишається за ними. Палали селянські хати, шляхетні пани в дорогому хутрі та із шаблями жадібно ганяли за кабачками, які залишилися на городах навколо, а «полеглі» намагалися влягтися так, щоб хоч краєчком ока бачити, що від­бувається на полі битви далі.
Увечері суботи в замку відбулася справжнісінька учта. Шеф-кухарі Вадим Ковальов та Євген Детцель приготували страви за рецептами XVII ст.: смажене на вертелі порося, кукурудзяну кашу зі свининою, реберця у спеціях, крафтові сири. Один із них приготовлений за рецептурою XVII ст.:
його загортали у виноградне листя і 4 місяці витримували у коньяку. Навіть компот був виготовлений за рецептами того часу (фактично компотом тоді називали відварені фрукти).

МОНГОЛЬФ’ЄР НА ВАЛАХ

Родзинкою неділі стало відтворення першого польоту мон­гольф’єра на теренах України. Нагадаємо, що у травні 1784 р. з ініціативи тодішнього коменданта фортеці Яна де Вітте принц Карл фон Нассау, аме­риканський громадянин Луї Літтлпейдж, офіцер Мокроновський і французький граф де ла Порте створили перший на території сучасної України теп­ловий аеростат – і здійснили декілька польотів. (У Львові в березні того ж року була спроба підняти в небо не стільки кулю, як невелику кульку). Жан-Франсуа де ла Порте був людиною авантюрною – і польоти монгольф’єрів, явище на той час неймовірне, не могли пройти повз нього. Він брав участь як пасажир у польоті зі старшим із братів Монгольф’є в Ліоні 19 січня 1784 р. і навіть втратив під час невдалого приземлення кулі зуб. Та й сам фон Нассау в Парижі був свідком експериментів братів Мон­гольф’є. Тож ці два пани детально показали коменданту нашої фортеці спосіб виготовлення куль, як згадував у листах поручик Бенедикт Магер. Аеростат запустили в небо 20 травня 1784 р. Надмухували гарячим повітрям із малої переносної печі Яна де Вітте. А за вісім днів відбувся другий по­-літ – над Хотином, щоб потішити приятеля Яна де Вітте. Турецького пашу. Стартували тоді із Браги.
Реконструювати цей епізод кам’янецької історії вирішив президент Федерації повітроплавання України В’ячеслав Гардашнік. Першій спробі відтворити політ монгольф’єра в травні цього року, під час фестивалю «Тріумфальна арка», стала на заваді погода. Та у вересні все вдалося. Тим більше, що цього року дати повітроплавної фієсти «Золота Омега» та «Schola Militaria» співпали.
Між двома високими рейками натягнули троси, до них прив’язали оболонку, під котрою встановили великий казан. Трима­ли монгольф’єр десяток міцних, кремезних реконструкторів – переважно козаків із «Куреня Печерської сотні». Керували рухами реконструкторів повітро­плавці: вони все-таки у цьому доки. Гарячий дим від соломи, яка палала в казані, підняв кулю в повітря. Вона зробила ефектне сальто і м’яко спланувала на траву. Політ був недовгим – не на­багато коротшим за ті, які від­бувалися тут 1784 року. Шляхетна пара – вона у криноліні, він у крислатому капелюсі та металевих сонцезахисних окулярах за модою XVII ст. (так, такі речі були вже і 300 років тому) – після приземлення кулі голосно обговорювали побачене польською: «Балони (кулі) не літають, я ж так і казав. Це неможливо! Польоти людини неможливі». Гарно вві­йшли у роль.
Закінчився фестиваль фіналь­ною «сальвою» – пострілом з усіх мушкетів і гармати.

ЖИВА ІСТОРІЯ – ПРЯМА МОВА

Кам’янчани, яким цікавий рух живої історії, мають змогу вступити до міського військово-­історичного товариства. Роз­мов­ляємо з одним із його старо­жилів, інженером-програміс­том Олександром Меркур’євим, котрий приєднався до поваж­ного товариства реконструкторів 2006 року.
– Фестиваль «Schola Militaria» для мене як свято, до якого довго готуєшся, чекаєш. А потім цих декілька днів пролітають за мить. На згадку залишається багато спогадів, емоцій і, звісно, нових друзів.
– А не важко випадати із буденності жителя ХХІ століття у зовсім інший світ, у століття XVII?
– Що випадаємо, то випадаємо. В костюмі відчуваєш себе по-іншому. А вже скільки емоцій викликають відтворення битв – навіть важко описати словами, що відчуваєш. Після фестивалю потрібно декілька днів на «адаптацію» до сучасності.
– А з побутового боку – зручно бути містянином чи воїном того часу?
– Взуття (а реконструктори відтворюють предмети одягу до найменших деталей) ковзає по бруківці, одяг за модою 300-літньої давнини важкий. У таких от двох вов­няних «пальто» дуже жарко, особливо влітку. Тобто, більшість речей для нас незвичні, але це лише посилює цікавість. А от їжа дуже смакує. Деякі рецепти XVII ст. перекочува­-ли в домашню кухонну книгу. За це окреме спасибі нашому товаришу Антіну Єрешку, котрий займається кухнею.

ЯК МАСШТАБУВАТИ XVII СТОЛІТТЯ?

А кухнею і товариства, і фестивалів «Schola Militaria», «Остання столиця» та «Тріумфальна арка» займається голова війсь­ково-історичного товариства Олександр Заремба. Його і запитуємо про особливості «Військової школи – 2019».
– Велика подяка цьогорічним парт­нерам заходу – Польському інс­титуту в місті Київ. Завдяки їхній допомозі на фестиваль прибуло чимало польських військово-історичних клубів, – розповідає Олександр. – До нас приїхали представники ВІК (військово-історичних клубів) Rebel Regiment, Kompania Ka­perska, Kompanija Olesnickich Wasz­mosciow, Poczet Mikolaja Biega­nowskiego, Grex Venalium, Smocza Kompania, Nadworna Choragiew Dragonska Imci p. Zygmunta z Ples­zowic Fredra, Kompania Dragonow Pana Zebrzydowskiego, Pulk Czar­nieckiego, Ogolnopolskie Stowa­rzyszenie Braci Rycerskiej Malleus Maleficarum, Twierdza Wisloujscie, Towarzystwo Swietego Michala Ar­cha­niola. Міжнародний статус заходу підтримували також учасники з Білорусі та Чехії. А з України на «Schola Militaria» приїхали практично всі реконструктори, котрі займаються цією епохою (була відсутня група київського геральдиста та історика Олекси Руденка – вони у цей час були задіяні в іншому заході, присвяченому добі наполеонівських війн). Загалом разом з українськими учасниками мали понад 180 реконструкторів. Для України, за станом на 2019 рік, це показник, особливо для заходу, котрий відтворює життя та побут XVII ст.
– А що чекати від «Військової школи» в майбутньому?
– Перед фестивалем тепер серйозно постає питання щодо подаль­шого розвитку та масштабування проєкту. Це схоже на геометричну прогресію: якщо ми хочемо на наступний рік мати вдвічі більше учасників, грошей у такому разі потрібно буде втричі більше. Ми це вже пройшли з «Останньою столицею». І це якщо говорити лише про кількісні показники. З якісними все ще складніше. В Україні є невелике число реконструкторів цієї епохи, тематичної торгівлі – мінімум мініморум (майже немає), майстрів власне традиційних ремесел – одиниці, з музичними гуртами ситуа­ція аналогічна. Везти все з-за кордо­ну – потрібні немалі гроші. Як приклад наведу масштабний реконст­рукторський проєкт, котрий реалізується в Москві з 2012 р. – «Времена и эпохи», де 70% учасників на фестивалі, присвяченому XVII ст., були «імпортні». 2012 року організаторам заходу цей імпорт коштував близько 1 млн євро. Таких коштів у нас немає – принаймні поки що. Тому шлях у нас один: розвивати «двіжуху», робити все, щоб з’являлися нові клуби, приходили нові люди.
А будуть нові замовлення – будуть майстри. Будуть майстри – буде торгівля. Коли будуть реконструктори, майстри та торгівля – будуть заходи. Будуть заходи – то буде вся супровідна субкультура – музика, кейтеринг і так далі. Боюся наврочити, але 2014 року в темі історичної реконструкції XVII ст. був глибокий спад. Лише нині намітився підйом, є приплив людей у рух живої історії. Сьогодні треба робити все, що можемо, аби цей рух підтримати і розвинути: допомагати матеріа­лами, виробниками, шиттям і так далі. Коли Україна матиме хоча б 1000 активних реконструкторів цієї епохи – все має піти значно краще.
І тут постає питання суспільного запиту. Він є в країні: хоча серйозних реконструкторів в Україні небагато, і всі один одного знають, існує певний карго-культ «фестивалів живої історії». Періодично ми бачимо появу нових «історичних» фестивалів, активностей, місць, закладів тощо. Я розумію, що на Заході теж багато, м’яко кажучи, стилізацій під історію, але вони не грають першу скрипку, як у нас. У нас люди, які вважають себе інтелігентами, як правило, слухають якісну музику і не люблять блатняк. І це нормально. Чому? Та тому, що він найчастіше вульгарний і примітивний. Чому ж тоді у нас, коли мова йде про історію, то «блатняк» від реконструкції – це норма? Хочеться, розвиваючи реконструкторський рух, підтягнути «середній рівень температури по палаті».
– А які причини спаду в реконструкторському русі?
– На певну стагнацію руху впливає економічна ситуація. Ціни в Україні на речі для відтворення «живої історії» (одяг, сумки, взуття, посуд, прикраси) не дуже відрізняються від аналогів за кордоном, а от рівень життя людей зовсім інший. Це не означає, що таке хобі – лише для еліти. Це означає, що в нас для аналогічних до західних груп результатів треба докладати значно більших зусиль. Тому й розвиток теми не такий стрімкий, як хотілося б.
Вплинула на фестиваль і українсько-російська війна. Якщо пам’ятаєте, на фестивалях «Terra Heroica» та «Земля героїв» третина учасників була з Росії. Тепер про це мови немає зі зрозумілих причин. Нині для закордонних учасників фестивалю вибратися до нас – майже як на сафарі в Африку: довго, недешево, далеко і часто дуже виснажливо. Нам до них – відповідно – дорого і довго. Але працюємо, вибираємося на закордонні фестивалі й маємо поступ. І це добре – реконструкція об’єднує світ.

Ірина ПУСТИННІКОВА.