СКУЛЬПТУРА – ЦЕ МИСТЕЦТВО РОЗУМУ

Завдяки таланту цього відомого майстра народилися Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Архангел Михаїл й багато інших пам’ятників та монументів. Та найвідомішою роботою народного художника України, скульптора Анатолія КУЩА є Монумент Незалежності України, що розташований у самому серці Києва.
Чиє ж обличчя в Оранти-Переможниці, що височіє над Майданом Незалежності, які вони «українські боги», і чи передається талант генетично? Відповіді на ці та інші запитання читайте в ексклюзивному інтерв’ю з Майстром.

– Анатолію Васильовичу, з чого почалася Ваша любов до мистецтва?
– Пам’ятаю часи, коли я ходив до дитячого садка, і якось нам принесли глину для виготовлення саморобок. Руки довго її пам’ятали, скажу чесно: мені дуже сподобався цей матеріал… Народився я в Києві переможного 1945 року на вулиці Банковій, у будинку номер три (нині його вже, на жаль, немає), який розташовувався поруч із нинішньою
будівлею Адміністрації президен­та України і навпроти будинку Спілки письменників. У пору мого дитинства мешканці нашого будинку набирали воду у дворі з єдиного на всіх крана. Причому в морозну погоду його не закривали цілодобо­во – щоб вода в крані не замерзла. Туалет теж був на вулиці. Там же розміщувалися сараї, в яких зберігалися дрова для опалення. Ось такі побутові умови були в післявоєнному Києві.
У ті роки я щодня проходив повз розташований на Банковій знаменитий Будинок із химерами, зведений за проєктом архітектора Владислава Городецького. Фігури тварин і птахів на фасадах та даху цієї будівлі справляли на мене сильне враження. Думав собі: «Боже мій! Невже людина могла таке зробити?». У 3-му класі вчителька помітила мій хист до малювання та ліплення, тому порадила мені піти до художньої студії на вулиці Новопушкінській, вона прилягає до Майдану. Пам’ятаю, як прийшов туди, довго стояв і заглядав у вікна, аж раптом мене помітив Наум Осташинський, який там викладав. Каже: «Хочеш навчатися тут?». Відповідаю, що так. А він: «Що вмієш?». Та я й кажу: «Все вмію!». Дітлахи, що якраз мали там заняття, аж попадали зі стільців від сміху, а викладач усміхнувся і дав завдання принести якісь твори, щоб оцінити мій рівень. Йдучи додому, я довго думав про те, що пластилін, коли трохи постоїть на сонці, дуже гарно блистить і має довершений вигляд. Тож я виліпив гарних казкових героїв і поклав у газову піч. Доки виріб, як я думав, «приготується» і почне блистіти, я пішов займатися своїми справами. Аж раптом чую, як мама кричить: «Пожежа! Пожежа!»… Не важко здогадатися, що сталося з моїм виробом, адже пластилін чудово загоряється. Проте діватися було нікуди, тож я поніс у студію те, що мав. Там із мене знову посміялися, але до себе прийняли. Згодом навіть виділили окрему кімнатку в студії, бо відзначили в мене особливий хист.
– А перший свій ескіз пам’я­таєте?
– Я постійно малював. Уже й не пригадаю, що було першим. Та, попри неосяжну любов до мистецт­ва, усвідомлював, що насамперед повинен вчитися. Школу закінчив добре – в атестаті найнижчою оцінкою була четвірка. Згодом вступив до Київського державного художнього інституту. На третьому курсі вже були не просто п’ятірки, а похвала художньої ради. Після закінчення інституту мій учитель Василь Бородай запропонував стати у нього асистентом. Так почалася моя викладацька діяльність, але я пропрацював усього рік. Зізнаюся, то був важкий рік для мене як для людини, котра ще сама недавно була студентом. Наступного року я став аспірантом академії мистецтв СРСР. Аспірантуру закінчив добре, а дипломна робота – портрет скульп­тора Олексія Редько – знаходиться в якомусь з російських музеїв. До речі, багато моїх робіт зберігаються в російських музеях, є і у Третьяковській галереї.
– Здібності до творчості передалися від кого-небудь із предків?
– Мій прапрадід по батьківській лінії Ксенофонт Катракіс був ві­домим грецьким художником. На острові Крит є музей, присвячений його життю і творчості. У минулі століття багато вихідців з Еллади переселялися в Причорномор’я на південному сході України, серед них був і прапрадід.
– Ви створили десятки монументальних скульптур, які встановлені в Україні, Польщі, Білорусі, США. Безумовно, найвідоміша робота – Монумент Незалежності України в Києві. Як він створювався?
– Конкурсів було вісім, вони тривали протягом 1995-2000 років. У результаті два мої проєкти посіли перше і третє місця. На другому опинилася робота відомих архітекторів Олександра Комаровського (на жаль, уже покійного) і Сергія Бабушкіна. Родзинкою їх пропозиції було створення Музею держав­ності. Міська влада доручила нам об’єднати наші проєкти.
В остаточному варіанті монумент повинні були складати три нерозривно пов’язані об’єкти: на передньому плані – пам’ятник заснов­никам Києва (Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь). У центрі – колона з фігурою Оранти-Переможниці (висота колони 60 метрів). Колона, немов дерево, виростає з православного храму. У правій руці в Оранти гілка калини – символ кровного споріднення нації, краси, достатку. Лівою рукою вона вказує на захід, до Європи.
За колоною півколом мав розташовуватися Музей державності. Частиною його фасаду повинна була стати колонада з фігурами дванадцяти видатних державних діячів: князів Аскольда, Святої княгині Ольги, Святослава Хороброго, Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, засновника українського козацтва Дмитра «Байди» Вишневецького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельниць­кого, Івана Мазепи та Голови Цент­ральної Ради УНР історика Михайла Грушевського.
На бічних пілонах фасаду планувалося створити масштабні рельєфи з портретними зображеннями видатних українських діячів світового рівня: філософів, письменників, учених, художників, військових, громадських діячів, починаючи від Нестора Літописця до Василя Стуса та В’ячеслава Чорновола. Музей державності побудований, але не завершений, фасаду немає.
– А з кого ліпили Оранту-Переможницю?
– Скульптура – це важке мистецт­во. Зробити щось видатне без любові неможливо. Тому зробив Оранту з моєї дочки Христини. Вона 1980 року народження, під час роботи над монументом була зовсім молодою. Любов до дочки я матеріалізував у витворі мистецтва. Це нормальна практика. Взяти, наприклад, такий шедевр сакрального живопису, як ікона Божої Матері з немовлям у Кирилівській церкві в Києві. Видатний художник Михайло Врубель написав Богородицю з Емілії Прахової, в яку був закоханий.
Склалося так, що в остаточному варіанті особу Оранти довелося зробити старшою. На цей крок я пішов після того, як у мене в майстерні побував тодішній мер Києва Олександр Омельченко в супроводі високопоставлених чиновни­-
ків. Вони висловлювали свої за­уваження і побажання. Пам’ятаю, як Омельченко розгнівано запитав: «А чому це ти за мої гроші свою рідню на монументах зображаєш?». Зауважив, що вона виглядає замолодою, та наголошував, що Берегиня повинна бути старшою.
Реальні розміри фігури, від капітелі до калинової гілки, – 12 метрів. На виготовлення її в бронзі нам дали всього два з половиною місяця. Майстрам київського художнього комбінату «Художник» довелося працювати цілодобово. Щоб не витрачати часу на поїздки додому, вони ночували на роботі: одна бригада спить, інша – працює.
– А чи є в цьому монументі Ваш портрет?
– Так, себе і юну доньку я втілив у особах засновників Києва. Цей пам’ятник-фонтан стоїть на Майдані біля Монумента Незалежності. Христина стала прообразом Либі­-ді, а я в свої 33 роки став прообразом Хорива. У Щека риси обличчя мого друга, мистецтвознавця Олександра Федорука. Старший із братів-князів Кий – образ збірний.
Дочка, до речі, стала успішною художницею. Її роботи є в колекціях Білла Клінтона, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен, Тіни Тернер. Христина знайома з багатьма світовими знаменитостями. Вперше вона потрапила в Америку в десять років, коли я виграв конкурс на створення в Чикаго пам’ятника жертвам Голодомору в Україні.
– Як створюєте образи визнач­них особистостей?
– Багато читаю, вивчаю. Все для того, щоб у моїй голові народилася візуалізація, збираю матеріал: хто ця людина, звідки вона та чим зай­малася. Повторювати за кимось, йти по заздалегідь витоптаній стежці у моєму мистецтві – це профанація. Кожна робота – частинка історії.
Наприклад, легенду про заснування Києва, записану Нестором Літописцем у «Повісті временних літ» можна сприймати буквально. Але в моїй інтерпретації вона має декілька змістових прошарків. Це об’єднання трьох великих слов’янських народів: Кий – поляни, Щек – чехи, Хорив – хорвати. Другий – складові світобудови: Кий – вогонь, Щек – земля, Хорив – повітря, а Либідь – вода. Усе це подається через атрибутику та орнамент. І, нарешті, це чотири божествені іпостасі ведичного православ’я: Кий – Перун, Щек – Дажбог, Хорив – Велос, а Либідь – Лада.
– А з кого ліпили українських богів для відомої серії Ваших скульптур дохристиянських богів «Коло Свароже»?
– Усе життя перебуваю в пошуках нашого коріння та задаюся запитанням: хто ми є? Я вивчав філософію всіх релігій, тому на біблій­-
ну, євангельську тему в мене купа робіт, але все ж повернувся до високої філософії ведичного православ’я. Бог, Творець завжди був один, і він Сварог, все інше його іпостасі. Я завжди кажу: мати Бога в серці – це бути совісною людиною.
І ось, дотримуючись цієї філософії і надихаючись нею, я створив «Коло Свароже».
Усе почалося з думки: чому греки знають і поважають своїх антич­них богів, а ми навіть забули, як звали наших, праслов’янських, які, до речі, старші за еллінських. Тому я вирішив виправити цю несправедливість. Три нинішні свята – зайвий тому доказ. Коляда – створення світу, «кола» з 12 сузір’їв, свято Васи­-ля – народження Місяця, свято Дани – Великої Матері Всесвіту, богині Води. Всі жіночі образи – в більшій чи меншій мірі втілення водного початку світу, оловічі – вогняного.
Але не можна сприймати ці статуї як окремих богів (у греків, до речі, це було саме так). Вони – різні іпостасі Всевишнього. Ярило – бог весняного сонцестояння, родючості, війни. Дажбог – бог сім’ї, подружньої вірності – тримає древо життя. Перун – військової касти, родоначальник усього сущого, народженого від блискавки. Числобог – відраховує на годиннику наші дні. Чорнобог – антипод Білобога, простіше – протилежна частина Бога, адже немає холодного без гарячого, дня без ночі тощо. На ньому сидить Нава – богиня потойбічного світу. Наші пращури вважали, що Сварга буде стояти доти, поки борються Білобог і Чорнобог. Як тільки хтось переможе, то світ розвалиться.
– Чи знайоме Вам поняття «творчий безлад»?
– У Києві в мене є велика майс­терня, де роботи висять навіть на стелі. Все тому, що для моїх творінь уже немає місця. Їх доволі багато. Трикімнатна майстерня не вміщує всіх скульптур, тому інколи доводиться працювати у коридорі (сміється). Якось у мене була персональна виставка у київському «Арсеналі». Вся тамтешня будівля була заставлена моїми роботами.
– Анатолію Васильовичу, до Кам’янця Ви завітали на запрошення благодійного фонду «МіСт» ім.Михайла Савенка,
який учора відзначив своє се­миріччя. Як давно займаєтеся благодійністю?
– Мені близька ця тема, бо моя мама теж пройшла дитбудинок.
Напевно, через це мене завжди зворушують діти в інтернатах. А над­то ті, які займаються образотворчим мистецтвом, не маючи при цьому професійного гарного обладнання. Саме тому я маю за мету допомогти їм, чим зможу.
Президент цього благодійного фонду Сергій Ісаєнко організував зустріч на кафедрі образотворчого і декоративно-прикладного мис­тецтва та реставрації творів мис­тецтва К-ПНУ ім.Івана Огієнка, а в рамках творчих майстер-класів для вихованців закладів, якими опікується фонд, ми душевно поспілкувалися і з дітьми, і з учителями.
Молодому творчому поколінню я завжди кажу, що не важливо якими інструментами ви творите мис­тецтво. Не важливо – малюєш ти за допомогою олівця чи комп’ютера. По-справжньому важливо тільки вміння та велика самовіддана праця. І моє завдання – навчити ді­тей мислити творчо. Мислити так, щоб виходили гарні, високохудожні речі.

Ольга БАНАХ.