ЛІПИМО ОБЕРІГ І НАСТРІЙ

Магічна пора див, подарунків і гарного настрою впевнено крокує Кам’я­неччиною. Доки дітлахи складають списки подарунків на новорічно-різдвяні свята, батьки оббивають пороги крамничок та святко­-вих ринків, аби знайти презенти до душі.
Широкий асортимент усього, чого душа забажає, від кам’янецьких народних умільців представлено на різдвяному ярмарку, що оселився у Старому місті. Серед яскравого краму відвідувачам мило усміхаються сні­говички, лунає радісний дзвін глиняних дзвіночків, теплішає на душі від споглядання берегинь.

Торкаючись усього цього, відчуваєш тепло і щирість у кожній деталі. Саме про такі справжні подарунки – сімейні обереги, які несуть позитивну енергетику, прадавні українські витоки, говоримо з подружжям ШЕВЧУКІВ – Оленою та Миколою. Глину вони обидвоє полюбили всім серцем, до когось вона прийшла раніше, до когось – пізніше, але посіла важливе місце в їхньому житті. Почавши творити бізнес з маленьких дзвіночків, із часом дійшли до медалей, кубків, оберегів, символіки з різними містами, підсвічників і навіть до кіно, адже виготовили Леварія – головного символу Міжнародного кінофесту «Бруківка».
Глина оживає у професій­-них руках митців у майстерні, переступивши поріг якої, відчувається дух добра, миру, спокою, затишку і гармонії.
Диво-майстерня розташувалася на другому поверсі товариства УТОГ, що в Старому місті. Уже біля дверей падають в око десятки творінь спортивної атрибутики. Медалі, кубки в кам’янчан замовляють організатори спортивних і мистецьких заходів з усієї України. Уві­йшовши всередину, не знаєш, яку фотозону обрати для зйомки: чи стелажі, з яких мило підморгують сніговички і ховаються за яскравими глиняними будиночками, чи полиці з берегинею, від якої віє благодаттю, чи біля стіни, вщент завішаної підковками, дзвониками, різноманітними магнітиками та іншими глиняними витворами. І доки в печі потріскує вогонь, подружжя розмальовує виліп­лені й висушені підсвічники та ділиться секретами свого гончарського ремесла й планами на майбутнє.
Із глиною голова сімейства Микола Тарасович познайомив­ся першим і ще в дитячі роки:
– Дитинство моє минуло в Новоушицькому районі, в селі Струга, де мене виховували дід і бабка. Батьки-науковці жили в Ка­м’янці, де навчалися в аспірантурі. Гарні сільські краєвиди, народні традиції, ремесла та пісні, а ще худоба, собаки, коти. Асфальт був лише у центрі села. Одну цю цент­ральну дорогу називали сушею. Бо скрізь була глина.
– Вулиця, на якій ми мешкали, в дощ перетворювалася на річку, з глинистими берегами. Ми ходили босоніж, у багнюці ліпили фортеці, доти. Як же я че­-кав дощів, аби поліпити! – продовжує Микола Шевчук. – Потім батьки забрали мене до міста. І я з трави, болота та природи потрапив в асфальт і бетон. Це був шок. Ні собаки, ні кота батьки не заводили. Дозволяли лише ліпити з пластиліну. Відповідно я всю енергію спрямував у це русло. І пластилін був у шторах, на килимах, стінах, тобто скрізь. Наразі з трьома нашими дітками така ж ситуація. Пізніше я загубив фігурку коня з набору шахів, подарованого батьком. Зліпив його і пішов шукати майстрів, які б зробили з кераміки. Так познайомився із хлопцями, котрі працювали на Руській брамі. Вони запросили до себе, бо їм бракувало робочих рук.
І там почав ліпити дзвіночки, які туристи залюбки купували.
Поступово асортимент розширювався. 2004 року Микола зареєструвався як приватний підприємець, заманив у глиняне ремесло спочатку тещу, яка йому допомагала, а згодом переманив дружину, котра до того заробляла на життя швейним бізнесом. Як зізналася Олена, з дитинства була з пензлем на ти, тому з радістю почала створювати ескізи, ліпити заготовки і розмальовувати.
– Якщо ти робиш модель, то вона спочатку ліпиться з пластиліну, – пояснює майстриня, акриловими фарбами ретельно вимальовуючи кожен штрих на берегині. – Ось, скажімо, сніговички. На першому етапі створила декілька ескізів, розробляла моделі.
Й навіть у малюнок уже закладала святковий новорічний настрій, позитивні думки. Ми все намагаємося робити на позитиві, бо наші роботи стоятимуть у людей не один рік, тому й мають десятиліттями нести добро.
Потім відливали різні форми, бо ж сніговички неоднакові, і вже за ними ліпили. Далі сушили на поличках. І вже після цього додавали їм барв.
Улітку особливо треба слідкувати за процесом сушіння. Бо це глина, вона жива, боїться протягів і високої температури, може дати тріщину. Великі вироби потребують особливої уваги. Але з роками набули нових знань і досвіду.
Спочатку глину творче подружжя вишукувало в кар’єрах. Замочували, цідили, це відбирало багато часу і сил. Нині ж купують уже готову. Працюють як за вже розробленими ескізами, так і за індивідуальними замовленнями клієнтів. Кажуть, що ексклюзивну роботу можуть виго­товити за один день. А от із серією, для якої спочатку слід зробити модель, а потім тиражувати, треба погратися.
Майстри запевняють, що виліпити виріб за відповідною формою може кожен. Журналісти «Подолянина» власноруч у цьому переконалися, виготовивши підкови-обереги. Знайомитися з глиною насправді легко і вкрай приємно. Складається враження, що під руками вона дихає і оживає.
По нові знання, досвід колег по гончарному цеху сім’я їздить на різні виставки. Зізнаються, що ще два роки тому туристи активніше купували глиняні вироби на згадку, а нині попит дещо зменшився. Однак, попри це, вироби сімейства Шевчуків є в кожному куточку України, навіть виготовляли сувенірну продукцію в Молдову, Румунію, Австрію і Польщу.
Аби оживити призабуте українське гончарне ремесло, кам’янецькі умільці створили ГО «Відродження народних ремесел та промислів на Поділлі», згуртувавши біля себе однодумців. А щоб зацікавити і дітей, і дорослих, розпочали проводити майстер-класи. Перший організували для діток з особливими потребами, які ще довго не хотіли відпускати від себе нових учителів.
Кажуть, на майстер-класах кожен може зліпити все, що йому до душі: магнітик, підковку або навіть підсвічник, сніговичка чи берегиню.
А ви вже знаєте, що змайструєте собі на свято?