СВІТЛО ЇХНІХ ВІТРАЖІВ

Довга, 19 – місце, знайоме всім весільним фотографам Кам’янця та тим, хто цікавиться мистецьким життям міста. Перші приходять сюди з молодятами для фотосесій на закручених равликом сходах біля старої веранди дворянина А.Городницького та стіни каньйону за спиною. Тут справді дуже гарно. Інші ж знають, що за скромним фа­садом двоповерхової кам’яниці ховаються майстерні кам’янецьких митців. Тут до недавнього часу творив Борис Негода. Тут, у напівпідвальному поверсі, де колись тримали в’язнів (у садибах під №№17 та 19 із середини ХІХ ст. і до 1883 р. містилося поліцейське управління губернської столиці), народжуються дива, зіткані зі скла та світла. Вітражі.

МИСТКИНІ З ПАЯЛЬНИМИ ЛАМПАМИ

Про те, що народ любить гру світла та кольорів, свідчить популярність «вітражних» плі­вок-«самоклейок». Це бюджет­но і просто, але давайте про справжнє мистецтво. Українці звикли, що вікна з кольорового скла прикрашають або храми різних конфесій, або громадські споруди часів СРСР (гарні вітражі того часу зберег­лися на залізничному вокза­лі, в приміщенні коледжу культури та магазину «Арс» – там вони залишилися від колишнього клубу кабельного заводу). Та в усьому світі вітражі в техніці, котру прийнято називати «Тіффані», присутні в приватних інтер’єрах і використовуються при виготовленні світильників, міжкімнатних дверей, дзеркал, дверцят у кухонних шафах, камерних роботах, котрі можна повісити на вікна, тощо. Навіть невеликий віт­ражний твір в інтер’єрі завдяки грі світла на його скельцях здатен змінити атмосферу приміщення, зробити його затишнішим, більш романтичним чи таємничим.
І саме такі мистецькі виро­-би народжуються в будинку на Довгій,19. Тут розмістилася майстерня двох блондинок і подруг Ірини Бондар-Кляпе­тури та Анжеліки Лукс. Заходиш – і мимоволі охаєш від несподіванки. У центрі великого столу красується вона – чимала овальна вітражна люстра в соняхи. Диво-світильник невдовзі прикрасить кухню приватного замовника.
Приглядаюся до десятків кольорових скелець, із котрих народжуються орнаменти та квіти.
Пані Ірина Бондар-Кляпетура розповідає:
– Виготовити люстру важче, ніж просто прямий вітраж. Об’ємні роботи складніші за рівні. Цей світильник замовив наш постійний клієнт. У його квартирі багато вітражних дверей і наших ламп.
Запитую про технологію роботи. Ірина Бондар-Кляпетура відповідає:
– Це кропітка робота, яка мало змінилася з ХІХ ст., коли американець Льюїс Тіффані придумав нову технологію спаювання. Образ майбутнього вітража народжується в серці, всередині. Малюється ескіз майбутнього твору, підбираються кольори з нашої палітри скла. Вже на цьому етапі продумується його конструкція: як будуть триматися частини, якої вони будуть величини. Якщо замовник затверджує ескіз, майбутній вітраж переноситься в масштабі на картон. Кожен фрагмент скла вирізається вручну. Щоб скельце не різалося, ми обточуємо та поліруємо його на спеціальному станку. Кожен шматочок – у люстрі таких може бути і понад сотня. Далі кожну частинку вітража потрібно обмотати стрічкою з мідної фольги. А вже потім вітраж спаюється. Намагаємося робити все скрупульозно, акуратно. Створення світильника середнього розміру забирає в нас близько півтора місяця.

ІЗ МИСТЕЦЬКОЇ РОДИНИ БОНДАРІВ

– Чимало часу потрібно, щоб виготовити і рельєфний вітраж (Ірина демонструє скельце з усміхненим обличчям). Спочатку виготовляється форма з глини. Далі треба почекати, щоб вона висохла. Форма випалюється в печі при температурі 950 градусів. Наступного разу в піч форма потрапляє вже зі склом, накладеним зверху, – і випалюєть­ся вже при менших температурах. 750 градусів вистачить. Тому й подобається ця робота, що можна екс­периментувати: і випікати, і малювати, і придумувати нові вставки…
Ось погляньте (Ірина показує невеличкі прикраси з муранського скла). Це так зване мільфіорі. Іта­лійською millefiori означає «тисяча квітів». Таку прикрасу набирають як ковбаску – з тоненьких кольорових прутиків, а потім «ковбаска» розрізається на фрагменти. Спочатку вони пласкі, а коли я випалюю їх у печі, то заокруглюються. Ще з часів мого навчання в Ужгородському художньому училищі люблю екс­перименти з металом. Ось тут, наприклад, у скло вплавлені метале­-ві бляшки. Не кожне скло не тріс­не, не кожен метал зможе так розплавитися.
– Виходить, Ви творите зі скла майже все життя?
Ірина: – Я закінчила Львівську академію мистецтв на кафедрі «Художнє скло». Це єдина така кафед­ра в Україні. Нас учили працювати не лише з вітражами, а й з гутним склом. А чи все життя… До Кам’янця я приїхала 20 років тому з двома маленькими дітьми. Потім уже тут народилася третя дитина. Тому довший час займалася їх вихованням. Перші вітражі, котрі я тут робила, – у кафе «Дніпро», що на вулиці Гагаріна.
– А як рідні ставилися до такого вибору професії?
Ірина: – Мою родину в рідному Стрию на Львівщині так і називають – «родина мистецтва». Започаткувала творчу династію моя бабуся, теж Ірина Бондар. У неї був надзвичайний вроджений смак, відчуття кольору та композиції. Вона була майстром художньої вишивки, її робо­-ти відзначалися високим художнім рівнем. Саме бабуся прищепила мені любов до мистецтва, форму­вала смак. Двоє її дітей стали професійними художниками. Моя мама, третя дитина, не є професій­-ним художником – вона журналіст, але свою творчу натуру проявляє у виготовленні прикрас. Діти моїх тітки та дядька теж стали худож­никами. І всі дівчата в роду вийшли заміж теж за художників. Напевне, саме завдяки впливу бабусі я зав­жди хотіла зробити вітраж із ви­шивкою. І зробила. Він знаходить­-ся в етнографічній лабораторії на четвертому поверсі головного корпусу національного університету на вул.Огієнка.
– А вітражні розписи на поверх нижче – теж Ваша робота?
– Це дипломна робота моїх студентів. Художній розпис по склу з видами кам’янецьких архітектурних пам’яток прикрашає вікна універ­ситетського історичного музею, де зібрано багато цікавих експонатів. Розпис допомагає захистити їх від зайвих променів сонця – і в той же час не перетягує на себе всю увагу, як це міг би зробити великий паяний вітраж за класичною техноло­гією. Митцю, який бере замовлення на вітраж, завжди потрібно знайти баланс – вписати роботу в інтер’єр, при цьому не пошкодити екстер’єру споруди. Адже вітраж можна споглядати не лише зсередини, а й зовні. І коли студенти працювали над цією роботою в університетському музеї, вони мали врахувати такі нюанси, а ще вписати твір за стилем у простір, що існує.
Ірина: – Свого часу, ще студенткою, я реставрувала старовинний храмовий вітраж із XVIII ст. Це складна та цікава робота: вітраж спочатку перемальовується на кальку, фотографується. Далі пронумеровується кожне скельце.
Потім вітраж повністю розібрали і виготовили нову спайку, на кот­ру знову складали скельця. Старі або нові, якщо старі були вже втрачені.

БУЛА КУМОЮ, СТАЛА КОЛЕГОЮ

– А як виник Ваш творчий тандем?
Ірина: – Мене попросили стати кумою в родині Луксів. Чоловік Анжеліки мене знав. Відтоді ми працюємо разом – уже восьмий рік.
– Анжеліко, кам’янчани знають Вас як скульпторку, Ваші роботи прикрашають мініпарк «Гала-готелю» та кафе «Берізка».
А як Ви прийшли до вітражів?
– Насправді з вітражів усе починалося. Я навчалася в кам’янець­кому ПТУ №14 на спеціальності «Художник-оформлювач та вітражист». Напевно, мій курс був останнім за цією спеціальністю. Я вдячна своєму педагогу Ларисі Заярній та майстру Олександру Пацерку. Відтоді нових професійних вітражистів у Кам’янці вже не випускали.
– У радянські часи був ще розподіл на роботу після навчання…
– Так, і ми з однокурсницями пішли працювати на металоштампувальний завод. Розписували там посуд. Для себе ж я продовжувала творити. Картини малювала, вчи­лася іконопису та гончарству. Далі почала займатися скульптурою.
– А Ви з мистецької родини?
– Ні, але мене в таких починаннях завжди підтримувала бабуся. Вона була дуже творчою, мала багато цікавих ідей.
– А нині Ви продовжуєте зай­матися скульптурою?
– На жаль, ні, але хочу повернутися до цього виду мистецтва. Ко­-ли в мене народилася дитина, до­велося відмовитися від майстерні.
А вийшла з декрету, Ірина сказала: «Спробуй себе у вітражах». І спробувала.
– Ви – авторка і вітражів, і скульп­тури, і кераміки, і жи­вопису. Який вид творчості подобається найбільше?
– Усі подобаються! Особливо, коли є гарна ідея для гарного замовника. У нас з Іриною багато творчих планів і на майбутнє.
– А який твір у Вашому доробку найулюбленіший?
– Я не могла б обрати якийсь один. Буває, що ми в процесі ро­боти неначе відключаємося. Працюємо, працюємо, паяємо, ріжемо скло, а потім бачимо результат – і са­мі дивуємося, яка краса вийшла. Буває також, що готова робота стоїть десь збоку, ти відволікаєшся на декілька тижнів на творення іншої. А потім погляд падає на попередню – і з’являється думка: «Невже це ми таке зробили?»
– Ви працюєте зі склом. Бувають виробничі травми?
– (Жінки сміються) Бувають. І ріжемось часом, і манікюру гарного неможливо собі зробити.
Ірина: – Коли я викладала у студентів мистецької кафедри нашого університету, дівчата через порізи спочатку і плакали, і навіть свідомість втрачали. Але з досвідом таких травм усе менше. У санктуарії Пресвятого Серця Ісуса на Нігинсь­кому шосе всі вітражі виготовлені моїми студентами у цій ось майс­терні. Уявіть собі: триметровий вітраж з Ісусом не поміщався на на­шому столі, тож його доводилося робити на підлозі. Отець Юрій відра­зу мав бачення, яким повинен бути образ храму. Скажімо, для художника поєднання мозаїки та вітража на одному фасаді – це забагато. Але він переконав нас, що вітраж буде краще видно ввечері з підсвіткою, а в інший час головну скрипку гратиме мозаїка. І вийшло справді гарно.
– А скільки вже робіт є у Вашому доробку?
– (Мисткині усміхаються) Десятки. Ми точно не підраховували. Хочеться й далі вдосконалюватися, робити щось ще цікавіше, ще масштабніше…
– Сьогодні в місті бум храмобудівництва, в багатьох районах зводять нові. Вітражі в багатьох українців асоціюються власне з церковною архітектурою.
– Так, попрацювати над вітражами для храму нам було б дуже цікаво. Ми вже створювали вітраж для Троїцької церкви у Старому місті.
– А чи помічаєте Ви збільшення інтересу в публіки до вітражів, до такої краси в інтер’єрах?
Ірина зітхає: – Тенденція така, що ті, кому подобається, зазвичай не мають на це грошей. А ті, хто має, таким не цікавляться.
– А як Ви ставитеся до того, що в країні нині масово демонтують зі шкіл, клубів чи лікарень старі радянські вітражі й відправляють на смітник? Виконують ремонти, міняють вікна на метало­пластикові – й кольоровим скляним картинам уже не залишається місця в громадсь­кому просторі?
Ірина: – Вважаю, що варто ввести мораторій на знищення творів мистецтва. Всіх. І мозаїк, і вітра­жів, і пам’ятників. Інакше, як на рівні держави, цю проблему не вирі­шити.
Роботи тандему чарівних блон­динок можна побачити в кафе «Дніп­ро» на вул.Гагаріна, в барі готелю «Тарас Бульба» у Старому місті, у відродженій Троїць­кій церкві на Троїцькому май­дані.

Ірина ПУСТИННІКОВА.