Валерій СВЕРЕДА: «ТЕАТР – ЦЕ СИМБІОЗ ТВОРЧОСТІ»…

Міжнародний день театру для Кам’янця – подія доволі визначна, адже в нас не лише чимало творчих колективів, театральних митців, а й тисячі кам’янчан-театралів, які не пропускають жодного перформансу в місті.

Це не просто професійне свято майстрів сцени, це свято міль­йонів шанувальників цього жанру мистецтва. І хоч цьогоріч коронавірус став на заваді святкуванню, але «Подолянин» попік­лувався про прихильників Мельпомени і встиг поспілкуватися зі знаним кам’янецьким режисером, незмінним обличчям театру «ЛІНК» Валерієм СВЕРЕДОЮ.
2008 року чоловік заснував найстаріший із місцевих аматорських театрів «ЛІНК». До складу театральної трупи нині входять 12 акторів і 15 учнів студії. У репертуарі театру є все – від фантас­тики до соціальної драми й коме­дії, а ще розважальні програми і фаєр-шоу, ходулісти і майстерня для роботи з декораціями, бутафорією та реквізитом.
– Пане Валерію, пам’ятаєте свою першу сцену?
– Таке важко забути. Адже я виступав змалечку. Художня самодіяльність не обходилася без моєї участі впродовж всього дитинства. Навчаючись у 17-й школі, це був другий клас, долучився до конкурсу читців. Вирішив читати Павла Глазового, бо часто переслуховував касету із записом Литвинова (а він саме читав гуморески Глазового). Обрав тоді таку, що й нині актуальна, називається «НЛО» – у 90-х з’яви­лася манія до потойбічного і паранормального. Люди всі свої проблеми списували на прибульців-гуманоїдів, замість прагматичніших речей…
Постійно брав участь у конкурсах читців, тематичних заходах, грав у КВНі, а вже під час навчання у виші був задіяний у молодіжному парламенті. Разом з іншими студентами задумали створити аматорський театральний колектив для роботи з дітьми із малозабезпечених сімей. Довго шукали базу для ре­петицій, звернулися до міського Будинку культури, а згодом – і Цент­ру дитячої творчості. Так я і поринув у вир театрального життя.
– А першу серйозну роль пригадаєте?
– Серйозні ролі прийшли у моє життя з першими наставниками. Зокрема, це тогочасний керівник народного театру Ірина Лузіна (місь­кий Будинок культури) і керівник зразкового гуртка «Мельпомена» Людмила Суханова (Центр дитя­чої та юнацької творчості). Саме в Людмили Олександрівни я за­лишився в гуртку і чесно відслужив 12 років.
На початках пробував грати невеличкі сценки, інтермедії, а вже із конкретно серйозних образів була роль Сисоя у виставі Михайла Старицького «По-модньому» (2002 року). Після прем’єри мене хвалили, і це стало стимулом, поштовхом для подальшого розвитку.
– Як батьки ставилися до Вашо­го захоплення театром?
– Вони завжди давали мені право вибору, ніколи не тиснули. Та й театр – не єдине моє захоплення. За першою освітою я – електрик, за дру­гою – біотехнолог, а вже третя – це режисер масових театральних заходів. Батьки мої – теж творчі люди, хоча й майже все життя працювали на нашому К-ПЕМЗі. Батько свого часу був естрадним читцем, а матір співала в самодіяльному радянському хорі. Тому моє захоплення театральною творчістю не розцінювалося як дитячі примхи, а навпаки – різнобічно підтримувалося. І за це низький уклін рідним, бо вони дали мені можливість самостійного вибору в житті, а це надважливо для кожної людини.
– Чи бувало таке, що якась роль Вас переслідувала?
– О, так! Дід Мороз, а нині – Святий Миколай. На моїй пам’яті років 20 граю цю роль, довго входжу в неї, а потім ще довше намагаюся вийти (сміється). А якщо чесно, то кожна роль по-своєму запам’ято­вується і залишає відбиток на акторі. Образ пропускається через мозок режисера, актора, через акторську взаємодію на сцені. І врешті роль набуває такого химерного вигляду, не схожого на інші. Недарма ж кажуть (і це правда), що одна і та сама роль може виконуватися зовсім по-різному.
Мені завжди діставалися дуже різні амплуа. Одним із найнезвичайніших образів, який довелося втілити, був старець, на кшталт батечки Фура із форту Буаярд. Я змінював голос, мені накладали купу гриму (борода, сивина, зморшки тощо).
Була і така роль, яка мені спочатку зовсім не сподобалася – лікаря Земцова у п’єсі Миколи Арбузова «Жорстокі ігри». Саме для неї мені довелося навчитися грати на гіта­рі. Але проблема не у цьому. Мені було 16, а зіграти треба було знач­-но старшого чоловіка, досвідче­-ного лікаря, який уже набачився у житті різного. Тоді я почав шукати родзинки, за які зможу прийняти цей образ: трагізм (персонаж гине, рятуючи інших), кохання (у лікаря була дружина), дружба (його дуже поважали друзі) тощо. Так я і зрозумів, що полюбити можна будь-якого персонажа.
– А що дивного доводилося робити чи вчити задля ролі?
– Актор – це квінтесенція характерів, емоцій і почуттів, які переживають персонажі. А ще – це синтез усіх вмінь, бо ніколи не знаєш, що змусить вивчати наступна роль. Навчання не припиняється. Іноді вчишся басовитим голосом розмовляти, інколи – навпаки (особливо у дитячих програмах), пам’ятаю, як вчився їздити на скутері (хоча не водій), довелося вивчити тонкощі стрільби з історичної зброї, ну, а про уроки гри на гітарі я вже згадував… «Лінківці» постійно здобувають но­-ві навички. Нині і я, і всі мої актори вільно володіють шаблею, мечем, луком, батогом, сокирою, плануємо освоїти шпагу-рапіру.
Аматорський театр – це симбіоз творчості, бо актори в ньому і художники, і вокалісти, і хореографи… Наприклад, я, готуючи свій образ, малюю роль, знаходжу когось схожого у фільмах чи на картинах, збираю всі деталі – міміку, жести, недоліки. Пропускаю все через себе і видаю готового персонажа. Цьому ж навчаю і своїх акторів.
– Чи бували якісь курйозні випадки на сцені?
– Було, і чимало. Під час вистави «Жорстокі ігри», яку я вже згадував, в мене просто на сцені задзвонив мобільний телефон. А це ще й прем’єра, повний зал! Я його непомітно вимкнув, а зізнатися Людмилі Олександрівні наважився аж через рік (сміється).
Щодо трагічних випадків, поранень чи каліцтв – нічого надто серйозного не було. Звичайні виробничі невеличкі травми, від яких не застрахований жоден робітник. Бо ми жонглюємо, проводимо фаєр-шоу, тому часто маємо дрібні подряпини чи опіки. Особливо, коли готуєш реквізит. А останній ми, до речі, завжди робимо вручну самотужки.
– Наприкінці вересня мину­лого року під час ІІІ кінофестивалю «Бруківка» Валерій Свереда здивував глядачів і гостей міс­-та, зігравши головну роль у шоу «Хроновояжер Леварій і проклята Аурінія». Про прем’єру гран­діозної 3D-вистави писали не тільки місцеві, а й всеукраїнські ЗМІ. Пане Валерію, а для цього шоу теж робили декорації власноруч?
– Якщо руки ростуть із правильного місця, то чому ні? Тим більше Леварій – це моє і «лінківське» дитя, тому доручити підготовку комусь іншому я не мав морального права. Розповім по порядку…
Я дуже люблю фентезі. У театрі ми давно приглянули собі стиль стім-панк – це підвид фантастики, дія якого відбувається у світі, де широко використовуються технології парових машин, що замінюють електроніку. Ми готували виставу у цьому стилі, але іншу. Мали для неї костюми, бутафорію, але все було не те. Якось, зібравшись разом із друзями, зокрема організатором кінофестивалю «Бруківка» Андрієм Зайцем і аніматором Юрієм Гуріним, ми задумали втілити на фестивалі якусь фентезі-ідею. Так почав з’являтися сюжет і народилася напівмеханічна людина, яка подо­рожує часом, називає себе хроновояжером і літає на дирижаблі. На­звали його Леварієм. Це щось на кшталт анаграми від мого імені (Ва Ле Рій – Ле Ва Рій). Ми з акторами власноруч зробили капелюх, окуляри, механічні елементи… І ось за місяць до прем’єри розпочали активну підготовку. За 30 днів ми встигли доопрацювати сценарій, розібрати ролі, опрацювати текстовий мате­ріал, підготувати постановку вогняного дійства і адаптувати відеоряд. Дякувати Богу, все вдалося, вистава відбулася на вищому рівні, глядачі були задоволені, а ми, актори, виклалися на 200 відсотків.
– Від хвилювання не забували текст?
– Та це постійно трапляється. Але я завжди кажу всім своїм акторам – не вчіть текст, а володійте ним! Коли ми вчимо щось, то просто зазубрюємо, не відчуваємо написаного, а декламуємо. Це неправильно, нечесно щодо глядачів. Текст потрібно пропустити через себе, відчути ситуацію, в якій ти міг би його сказати, тоді можеш спокійно ва­ріювати, бо ним володієш. Можна замінити слово, а можна цілий рядок, навіть якщо це вірш. Бо ж не важливо, як ти скажеш: «Я люблю тебе» чи «Тебе люблю я», чи «Люблю тебе я», головне – розуміти, навіщо ти це кажеш, і передати емоцію.
– Декілька слів про плани на майбутнє.
– Підготовку нових виступів гальмує карантин, але він дає змогу залишитися наодинці із собою, оцінити ситуацію, власні можливості, розробити нові напрацювання, придумати щось цікаве або вдосконалити те, що було. Найголовніший задум – хочемо зробити «лінківський» проєкт при ПДАТУ, об’єднавшись у формацію «Артградація». Вона об’єднуватиме реконструкторів, акторів, представників школи національних єдиноборств «Спас», хореографів тощо. Разом ми хочемо створити такий фентезійний спектакль, пов’язати його з нашим містом, а також проводитимемо театралізовані екскурсії, квести та багато іншого.

Ольга БАНАХ.