Неділя, 27 Вересня 2020 р.
24 Квітня 2020

«ХУДОЖНИЦЯ, ЯКА МАЛЮЄ ДОБРО»

Картини, які завжди актуальні, бо несуть тепло, добро і людяність. Якось так можна охарактеризувати творчість Марини Козловської, української художниці, мистецтвознавиці, експертки творів мистецтва, яка не лише сама творить красу, але й навчає цьому інших: бо дає приватні уроки з живопису, а також втілює свої професійні навички у весільній декорації та флористиці. Для майстрині на всі руки, котра ніколи не всидить на місці, постійно в русі й пошуку, карантин став такою собі точкою відліку, котра дала можливість зупинитися, задуматися і вибухнути з новою потужною силою. Милуючись її картинами, чимало з яких написано 2020 року, дивуєшся, скільки це в неї фантазії, вміння, сил фізичних і моральних, натхнення, аби їх задумати, пере­осмислити і врешті створити.

Марина КозловськаВам сумно на карантині? Тоді перегляньте в соцмережах картини Марини Козловської, вони точно вселять у вас віру в добро, не­одмінно усміхнетесь, споглядаю­-чи весняні квіти, красуню-пасочку з родзинками, яку так і хочеться з’їсти. А який на картинах шедевральний борщик із цибулькою, перчиком і чорним хлібом… Усі вони викликають лише теплі відчуття чогось свого, рідного, такого прос­того і надто дорогого.
– 2020 року я створила справді багато картин, карантин таки дався взнаки. Після насичених робочих днів, поєднання декількох робіт одночасно дуже важко сидіти на одному місці без можливості куди-небудь вийти. Щоб не з’їхати з глузду, більше почала малювати. Коли минув час, бачу, що в усьому є позитив, багато колег-художників також почали більше творити, хтось – більше читати. Вірю, що з карантину всі ми вийдемо більш освіченими і з переосмисленими цінностями. Раз у день усе одно намагаюся виходити на вулицю і скажу, що я в захваті від кам’янчан: мало людей на вулицях, а ті, хто є, – усі в масках, дотримуються безпечної відстані. Я пишаюся і надихаюся цим містом і його людьми. Надихають
мене також авторські фото, картини відомих художників, найбільше по­добаються імпресіоністи та соц­реалізм. Отак милуюся ними і ду­-маю: а чи зможу я створити щось не гірше?
Особливої уваги заслуговують і роботи з краєвидами Кам’янця-Подільського. Придивіться уваж­-но, після карантину знатимете, де гуляти. Раніше здавалося, що так тонко бачити місто, його родзин­-ки, старі мальовничі вулички і будиночки можуть лише корінні ка­м’янчани, які з дитинства милувалися цією красою, вона закарбувалася в маленьких сердечках і росла разом із людиною. Здивуванню не було меж, коли дізналася, що Марина Петрівна родом з Дніпропетровщини, народилася в місті Марганець, вчилася в Миколаєві.
А до Кам’янця-Подільського при­їхала понад десяток років тому, аби викладати дисципліни мис­тецтвознавчого циклу К-ПНУ ім.Івана Огієнка. Так і залишилася, аби своєю творчістю прославляти вже рідний для неї Кам’янець. Її кар­тини є у приватних колекціях Украї­ни, Польщі, Німеччини, Ізраїлю, Канади, США, РФ.
– Малюю з дитинства, мій тато – художник Петро Козловський – доб­ре знаний в Україні. Я виросла в його майстерні, тому якогось фаху, не пов’я­заного з мистецтвом, для себе і не уявляла. Нині часто порівнюють наші картини – і вони справді схожі, талант бо передався генами. Та й малювати мене вчив саме тато, в нас схоже бачення життя, тому ідеї, колорит, техніки в нас не надто різняться.
На запитання, чи згадує татові уроки, коли сама викладає, художниця відповіла творчо.
– До дітей завжди треба ставитися щиро. Без повної віддачі себе їх важко навчити. Напевно, справді давалися взнаки татові уроки. Після лекцій в університеті вже не залишалося сил, натхнення для власної творчості, тому при виборі – я художник чи викладач – обрала творчість. Хоча викладацькі навички використовую під час персональних занять. Учні приходять, аби підтягнути техніки перед вступом до вишів, або ж просто для того, щоб покращити свої навички. У таких людей є мета, і з ними дуже приємно працювати.
Художники – це особлива каста, яка не вміє приховувати своїх емоцій і вподобань. Трапляється, що, помилувавшись десятком-двома картин одного митця, складається враження, що ти знаєш цю людину десятки років, її захоплення, переживання, мрії. Саме такою художницею є Марина Петрівна. Її роботи кричать про любов до квітів, насичених кольорів. Зовсім не дивно, що свій талант вона спрямовує на створення весільного декору, зай­мається флористикою.
– Створювати красу – це завжди свято. Тому весільні декорації – ще одне моє захоплення. Яка ж бо жінка не любить квіти. Подобається, що у весільну моду все більше входять живі квіти. І не просто там стандартні теп­личні троянди, а теплі соняхи, яскра­ві жоржини. Сама обожнюю соняхи, ромашки і кульбабу. Приємно, що головною тенденцією цього весільного сезону буде темно-синій колір зі складним глибоким золотом. Я дуже люблю насичені кольори, тому не дочекаюся нових замовлень.
Тата пані Марини називають «художником, що малює дощ», донька ж по праву заслуговує на зван­ня «художниці, що малює добро». Тому що переконана – її творчість повинна нести лише красу і позитив, бо негативу в житті, на жаль, і без того багато.