Четвер, 28 Березня 2024 р.
5 Червня 2020

ВРЯТУВАТИ СЕРЦЕ ЧУМАКА

У січні 2020 року «Подолянин» писав про мистецьку та історичну цінність мозаїчних автобусних зупинок, яких так багато на Кам’янеччині. Публікацію прочитав і автор більшості з них. Ним виявився знаний подільський графік та монументаліст, зачинатель мистецької династії художників Іван КЛЯПЕТУРА. У продовження теми ми розповідаємо про автора зупинок і пробуємо знайти шляхи, як показати місцевим громадам і світу цінність цих мозаїчних панно.

АВТОРА! АВТОРА!

Iван Кляпетура біля своєї мозаїчної зупинки «Хутір Козак» (нині частина села Довжок)Саме пан Іван створював найцікавіші мозаїчні зупин­ки нашого і сусідніх районів Хмельницької та Чернівецької областей. Увазі до цієї теми не здивувався: каже, неоднора­зово чув, що його лінькувато­го козака Мамая у Гаврилівцях включали до десятки найкращих мозаїчних зупинок країни.
Іван Кляпетура – автор багатьох графічних та живописних робіт, вітражів у Хотинському будинку культури та сільськогосподарському технікумі, декількох монументів полеглим у боях Другої світової війни, скульптур, котрі стоять на тери­торії «Гала-готелю» (вул.Франка) та Подільського центру проф­техосвіти (пр.Грушевсь­кого, колишнє ПТУ №14). Якщо картини бачать тільки ті люди, котрі відвідують виставки, а скульптури – гості готелю чи сту­денти, що навчаються в закладі, то зупинки – власне та частина творчості пана Івана, кот­ра доступна всім. Як і деякі криниці та джерела, також прикрашені мозаїками (як-от при дорозі з Нової Ушиці в напрямку на Стругу). Але власне зупинок, цих мистецьких творів під відкритим небом, найбільше. Колибаївка, Жванець, Чотири Корчми, Хотин, Каскада біля Нової Ушиці, Гаврилівці, зруйнована вже зупинка в Гукові – всі його.
Зупиняємося з Іваном Кляпетурою біля мозаїчної зупинки на колишньому хуторі Ко­зак, тепер частині села Дов­жок. Майстер підходить до сво­го дитяти. Показує на чоботи козака, який зображений з боку дороги на Кадиївці, й усмі­хається. Козачі ноги дозволив зробити маленькому сину Сергію, нині знаному скульптору, автору Туриста біля Ратуші. Ця мозаїчна пара взуття була першою спробою Сергія Кляпетури в монументалістиці.
Зупинка «Хутір Козак» – у ава­рійному стані. Хоча привести її в порядок можна поки що без втрати художньої цінності. Всього й треба – цемент та працьовиті руки. Це якщо говорити про загальний стан конструкції. А от сама мозаїка потерпає від клаптів рекламних оголошень, котрими завішане панно. Іван Кляпетура впевнений, що засмічувати мозаїки плакатами та оголошеннями стали цілеспрямовано у часи президентства Леоніда Кучми. Хоча версія про те, що саме в той час масово почали з’являтися принтери, теж має право на життя. Якщо відчистити від нашарувань паперового бруду зупинки в Колибаївці чи Жванці, вони знову стануть красунями. Власне, наскільки цілісно такі павільйони сприймаються без людських «покращень», видно на зупинці «Чотири корчми», практично не спотвореній непот­ребом.
З усіх своїх творів зупинку «Ху­тір Козак» сам майстер бачить найчастіше – бо живе у Кадиївцях. Тут і народився 27 серпня 1948 року. Малювати обожнював із ранньо­го дитинства. Батьки-колгоспники творити не забороняли. У шкільні роки щосуботи та щонеділі добирався до Кам’янця – займатися у художній студії в міському парку. Коли пішки, коли на велосипеді, взимку – на лижах. Рвався до навчання не сам, а з другом Костянтином Прохоровим (1947-2002). Той теж став художником, пізніше багато років очолював Херсонську обласну організацію Спілки художників України. У Кам’янці вчителями кадиївських талантів були знані художники Сергій Гайх та Семен Розенштейн (його мозаїчні оформлення фасадів кам’янчани бачили на універмазі «Ювілейний», місь­-кій лікарні та на корпусах сільськогосподарського інституту, нині ПДАТУ). Бажання стати професійним художником змусило аж чотири рази вступати на художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту ім.К.Ушинсь­кого. Заковика була з диктантами. Та домігся свого, вступив.
У 1971-1978 рр. викладав у Ка­м’янець-Подільській художній школі, потім працював у хотинському відділенні Чернівецьких художньо-промислових майстерень. Пізніше знову повернувся до вчителювання в Кам’янці та кадиївській середній школі. Нині Іван Кляпетура – пенсіонер, та творити продовжує попри перенесений інсульт. Робить скульптури – від чималих компо­зицій із вапняку та дерева і до маленьких, до блиску відполірованих нецке. Займається графікою – і ці роботи пашіють еротикою, символізмом та любов’ю до життя.
У самих Кадиївцях автобусну зупинку прикрашати не довело­ся – виготовив для села два монументальні придорожні хрести з вапняку.
Iван Кляпетура у своїй майстерніСміється, коли згадує роботу над зупинками. Над кожною бригада з художника та декількох помічників працювала не менше як 2-3 тижні. Сюжети у центрі викладали смальтою – крихітними шматками непрозорого кольорового скла. Зверху та з боків у декорі використовували також керамічну плитку. Новачки часом створювали ноу-хау і поміщали смальту в коробку, при­в’язану до пояса. Та «винаходом» тішилися до моменту, коли падав перший шматочок скла. Нахилялися за ним – і з коробки висипалася вся смальта.
Було це наприкінці 1970-х років. Ошляхетнювати траси в УРСР почали незадовго до проведення Олімпіади-80, котра проводилася в Москві. Завданням автодору було збудувати з цегли та бетону саму зупинку. Завданням художників-монументалістів – поштукатурити її, а потім прикрасити. Зупинки часто були незвичної форми (як-от у Гаврилівцях чи на Чотирьох Корчмах).
Спочатку художник створював ескіз, який далі відсилав у Київ на затвердження. Бувало й таке, що цензура ескіз до роботи не допускала – і доводилося перемальовувати. Пану Івану найбільше подобалися сюжети з «фігурами» – ті, в кот­рих були зображення людей. І ці­кавіше робити, і отримати за таку можна більше грошей (за «фігури» був вищий гонорар). Працювати починали з верхньої частини зупинки, поступово спускаючись униз. Викладали скло на вологий ще цементний розчин – фрагментами завбільшки з квадратний дециметр.
Працювали над проєктами не лише місцеві майстри. Зупинка біля джерела у Слобідці-Гуменець­кій та ще дві у Гуменцях – авторства вінничан. Ще якісь робили хлопці зі Львова.
Якісно виконана мозаїка, як запевняє художник, здатна витри­мати всі погодні катаклізми та тішити око впродовж багатьох десятків, якщо не сотень років. Тому оббивання зупинок вважає варварством. Усі ці твори монументального мистецтва можна дбайливо підтримувати. А не валити, щоб поставити замість них будку з профна­стилу.
У Кам’янці мозаїчних автобус­них зупинок немає, та мозаїки радянського часу є. Їх можна знайти на території готелю «Фільварки центр», подільського центру проф­освіти на проспекті Грушевсь­кого та на приміщенні пожежної станції в районі «Епіцентру». Дві останні – авторства Івана Кляпетури.

ДУМКА ЕКСПЕРТА

Чи справді зупинки Івана Васильовича є настільки унікальними, щоб їх рятувати? Запитаємо експерта з цього питання. Вінничанин Леонід Марущак – дослідник українського монументального мис­тецтва радянського періоду. Він бачив десятки мозаїчних панно. І власне Мамая з Гаврилівців вважає однією з найулюбленіших своїх зупинок.
– Не певен, що серед тих, хто чекав тут на автобус, хтось міг залишитися байдужим до сюжету. Чумак на возі, «базарні баби» з дивною козою, вусатий чоловік у жіночому вбранні та, звісно ж, «політ» чи «падіння» козака з (відкритим) серцем. Розглядаючи ці сюжети, намагаючись скласти все докупи, не шкода навіть пропустити свій автобус. Сюжет і справді хвацько закручений! Ще не так давно можна було розгледіти кота, який бавився під козаком. Але байдужість та недбалість балансоутримувачів з Укравтодору призвела до того, що кіт втратив голову. Хочеться вірити, що місцева спільнота у Гаврилівцях не буде мовчки спостерігати за тим, як крається і осипається мозаїчне серце козака, а ініціює відновлення зупинки та її мозаїк, залучивши до цього автора, який створив таку мистецько-унітарну принаду в селі Гаврилівці на Поділлі.

ШЛЯХИ ДО СПАСІННЯ

Мозаїчні шедеври, їх катастрофічний стан та недбайливе ставлення до конструкцій із боку сільських громад та Укравтодору нині все частіше стають предметом уваги мистецтвознавців та просто небайдужих осіб.
Леонід Марущак згадує:
Мозаїка Iвана Кляпетури на одному з корпусів Подільського центру професійної освіти (колишнє ПТУ №14)– Уже давно знесли мозаїчну зупинку на шляху Р-08 до рідного села мо­го батька Крищинці Тульчинського району Вінницької області. І хоч відтоді, як я її бачив востаннє, минуло років 20, досі можу промалювати мозаїчний сюжет із лелеками. Лиха доля спіткала і лелек, і зупинку. Так часто буває, коли Укравтодор отримує зелене світло на капітальний ремонт доріг. Не дуже сумлінний балансоутримувач байдуже ставиться до утримання зупинок. А при першій нагоді зносять уже «аварійні» (за актами) павільйони, замінюючи їх на дорогі бетонні або ж дешеві металеві будки. Ми з колегами роз­робляємо проєкт, у рамках якого хочемо створити онлайн-платформу, на якій буде можливо надіслати фото об’єкта і отримати у відповідь експертне рішення стосовно того, чи вартий він уваги, а також методи поводження з ним. Це дасть змогу створити мапу об’єктів та контакти активістів чи рад, з якими можна працювати зі збереження. До проєкту залучено вже 75 ОТГ.
На Івано-Франківщині студенти мистецьких факультетів обирають зупинки темою своїх дипломних робіт. На Вінниччині та Житомирщині небайдужі молоді люди їздять селами, щоб хоча б встигнути зафіксувати на фотографіях цей мистецький спадок, перш ніж чергова громада вирішить, що стара зупинка виглядає «неохайно», і не знесе її, хоча варто було б просто відмити від нашарувань оголошень та реклами. Для приміського Довжка мало б бути справою честі привести зупинку авторства видатного земляка в нормальний вигляд.
Відома феміністка Тамара Злобіна вважає, що певним етапом до збереження монументалістики такого штибу могло бути встановлення інформаційних табличок поруч із зупинками, де б вказувалося авторство, рік створення, можливо, описувався б зображений сюжет. Встановлення таких таблиць в ідеа­лі мало б стати культурною подією для села. Доречно було б провести лекцію про цінність мистецького монументального спадку, разом зі школярами відмити зупинку від оголошень, написати про подію на сторінці сільської спільноти в соц­мережах, залучити до дійства сільського голову тощо.
Леонід Марущак підказує алго­ритм порятунку самої зупинки:
– Головне – це дах. Його потрібно оглянути першим. Перекрити дах у разі потреби – це перші протиаварійні роботи. Якщо мозаїчний шар відділився від цегли (бетону), варто акурат­но залити в проміжки розчин Thomsit RS-88 або аналогічний. Головна біда мозаїк на зупинках – волога. Але не та, що є природними осадами, а сеча. Найбільше рятують зупинки регулярні прибирання та запобігання перетворенню їх на вбиральні. А знайти однодумців для порятунку зупинки можна, розмістивши оголошення на сільській інформаційній дошці.

Ірина ПУСТИННІКОВА.