«ЛЮБЛЮ ДАВАТИ НОВЕ ЖИТТЯ СТАРИМ РЕЧАМ»

Саме цим гаслом озброїлася бібліотекарка і мисткиня-любителька кам’янчанка Віта ГОНТАР, яка декілька років тому взялася шити одяг для ляльок і їх колекціонувати. Каже, що два роки тому мала лише дві ляльки, а тепер її колекція налічує 18 яскравих красунь. І на цьому жінка зупинятися не збирається. Зізнається, що ідей має чимало, втім проблематично нині відшукати ляльку 60-80-х років, а ось пошити їй ретровбрання не проблема.

Кожна лялька – це окрема історія. Якусь подарували в занедбаному стані, іншу – купила, а одну навіть знайшла на вулиці – вона покинутою лежала долілиць у багнюці. Більшість експонатів колекції потрапили до рук кам’янчанки у вкрай занедбаному стані. Але вже згодом старі іграшки перетвори­лися на вишуканих красунь. Сьогодні всі відреставровані, вимиті, чистенькі, охайно вбрані та задоволені життям чекають у шкіряній валізі на вихід у світ.
– Два роки тому дизайнерка ювелірних прикрас Марі Сімон запропо­нувала долучитися до «РетроФесту», – розповідає Віта Гонтар. – У неї була ідея, аби дітки – учасники фестивалю виходили на подіум демонструвати ретровбрання із ляльками в руках.
Ми з донькою Кароліною, ученицею 15 школи, вирішили стати волонтерками, але її обрали дизайнеркою одягу для ляльок. І тут робота закипіла. Перше, що потрібно було, – відшукати іг­рашки. Я звернулася до друзів і знайомих, аби вони принесли те, що мають. Хвилювалася, щоб із ними нічого не сталося, бо хтось теж колек­ціонував ляльки, хтось тримав на згадку як подарунок, а для когось це була сімейна реліквія. Також люди прино­сили старі шкіряні сумки, блузки, светри, аби було з чого шити. Свого часу я закінчила курси крою і шиття, мала стару швейну машинку, тож взялася до роботи.
А донька до дрібниць продумувала кожен образ – від ажурних панчох, які пошили з накидки, і до шляпок, пір’їнок, прикрас. До речі, з фурнітурою допомагала і Марі Сімон. У першому «Рет­роФесті» взяли участь із десяток ляльок. Усіх потім повіддавала знайомим навіть із одягом. Усе відбулося настільки добре й цікаво, що я захопилася цією справою і до другого фестивалю мала вже 15 власних ляльок. У соц­мережах розмістила оголошення з проханням або подарувати непотрібну ляльку, або ж продати її за символічну ціну. Купувала найдешевшу за 50 гривень, а найдорожчу – за 150. Решта ляльок, які знаходила на сайтах, були в ідеальному стані, та, відповідно, ціна на них кусалася. Приємно, що більшість людей відгукнулися і безкоштовно дарували ляльки, я лише оплачувала вартість доставки. Пересилали з Одеси, Києва, Дніпра, а я вже їх чепурила і одягала.
Це лише здається, що все легко і просто. Насправді ж мисткині довелося добряче попітніти і чи не весь вільний час присвятити лялькам. Насамперед детально озна­йомитися із теоретичним процесом їх реставрації, а вже потім перейти до практики, перетягувати лялькам животики, замінювати ноги і руки, підшукувати необхідні деталі, пінцетом легенько брати волоссячко і клеїти його. Деякі про­цеси нагадували роботу ювеліра.
– Є у моїй колекції найвища ляль­ка, – продовжує пані Віта. – Її мені подарувала дівчинка з Києва, яка ще дуже переймалася, мовляв, іграшка валялася на балконі, тому в занедбаному стані. Але ця лялька – шедевр. Коли її береш за руку, всередині неї є спеціальний механізм – і вона робить маленькі кроки. Я її вимила, відреставрувала, пошила одяг, сфотографувала – і відправила фото киянці. Вона мені зателефонувала і щиро подякувала за красу, яку я зробила. Ви знаєте, такі ситуації мотивують і надихають надалі займатися цією справою.
А одного разу, саме у червні, я поверталася додому з роботи і знайшла ляльку, яка лежала на вулиці в багнюці. Вона була настільки брудною, що я навіть не змогла її в сумку покласти. Тому несла в руках та ще й під сильною зливою. Принесла додому, вимила, вичистила, і з’ясувалося, що ця лялька ще й розмовляє.
Найстарша лялька в колекції – дерев’яна, з 70-х років. І це ще моя, але вона була побита, і я її заклеїла.
Ще одна наша сімейна – порцелянова. Її подарували моїм дітям. Але одного разу вона впала і зламала ногу. Це була справжня трагедія. На щастя, все вдалося так заклеїти, щоб в очі не кидався шов. До речі, якщо раніше вона була ковбоєм, то з донькою ми її перетворили на вишукану леді.
Маю і Мальвіну з блакитним волоссям. Щойно я її побачила, в уяві одразу намалювався образ – синя гіпюрова сукня. До речі, вона їй напрочуд пасує. Ця лялечка має непошкоджене волосся, гарне обличчя, а от із тулубом були проблеми – його довелося перетягувати і замінювати ноги.
Із різних куточків України до нас потрапили дві ляльки. Донька Кароліна каже, що доля їх звела разом – це дві близнючки, які мають однакові обличчя, але різного кольору волосся.
Одну ляльку придбала на нашому ринку. Вона виготовлена наприкінці 60-х – на початку 70-х років минулого століття. Дісталася мені в гарному стані. Тепер вона має довгу заплетену косу і нове вбрання – шкіряний капелюшок та сукню з паском. До речі, пасок зробили з ремінця, яким пристібають черевики до лиж.
Я часто ходжу на наш ринок у пошуках нової ляльки. Але останнім часом усе складніше відшукати потрібну. Цікавилася у продавців, і вони розповіли, що був період, коли ляльок масово скуповували. Тому в місті їх практично не залишилося, можливо, в жителів села ще десь завалялися на горищі.
Наразі пані Віта планує вдихнути нове життя в подаровану стару й потрощену ляльку. Роботи там чимало: приклеїти нове волосся і зробити обличчя, яке вигоріло на сонці. Над іграшкою доведеться добряче почаклувати, де потріб­но – підтерти наждачкою, легенько затонувати обличчя і підмалювати.
А ще мисткиня задумується над тим, як взути своїх підопічних і навчитися шити їм черевички. Для цього переглядає різні відео в інтернеті, фільми, по крихтах збирає необхідну інформацію.
Каже, що ідей має чимало, і просить кам’янчан не викидати старі ляльки на смітник, а приносити їй у бібліотеку, що на пр.Грушевського, поблизу НВК №3.
– Можливо, маючи поранену душу, хочу заповнити її чимось духовним і естетичним. Попри витрачені кошти за пересилання, придбання фурнітури й іншого необхідного, отримую від процесу реставрації неабияку насолоду і задоволення, – зізнається майстриня. – Пригадую, колись подруга розповіла, як одного разу випадково взяла бджолу в руки, а тепер збирає мед і захоплюється бджільництвом. Так сталося і зі мною – допомога на фестивалі переросла у приємну для душі справу. Можливо, таке бажання в мене через те, що у дитинстві бракувало іграшок, не було можливості їх мати вдосталь, порізати ляльці на нове вбрання мамину сукню або ж з її намиста змайструвати прикрасу для іграшки.