Середа, 28 Жовтня 2020 р.
18 Вересня 2020

КАМ’ЯНЧАНИ В ЛАДИЖИНСЬКОМУ ГАЮ

Із кінця серпня і до 7 вересня 2020 р. в дендропарку міста Ладижин на Вінниччині проводився ІІ фестиваль дерев’яної скульптури «Ладижинський гай». Не тягне на новину в «Подолянині»? Ще й як тягне: захід уже вдруге організовувала ка­м’ян­чанка, мистецтвознавчиня Інна БЕРЕЗІНА, а творили скульптури, що відтепер прикрашають далекий Ладижин, кам’янецькі митці Сергій КЛЯПЕТУРА, Андрій Кліщ та Богдан ГЛАДКИЙ. Кляпетура залишив там свого «Козака» в компанії «Русалоньки» від Кліща та «Ведмедя» Гладкого. «Подолянин» поговорив з Інною Березіною про те, як це – експортувати кам’янецьке мистецтво і організовувати заходи у часи пандемії.

«Ведмідь» Богдана Гладкого– Пані Інно, організація таких симпозіумів – робота більше для куратора-мистецтвознавця чи для менеджера?
– Напевно, все ж більш менеджерська, бо всеохоплююча. Адже те, що відвідувачі бачать на фестивалі, – вже верхівка айсберга. Це третій мій симпозіум. Перший, котрий проводився в Кам’янці-Подільському 2017 року, я готувала майже пів року. Це було непросто. Результати того заходу ка­м’ян­­чани можуть побачити на території житлового комплексу «Нова Будова». Другий симпозіум я готувала 2,5 мі­сяця. Останній довелося готувати динамічніше, в коротші терміни – через карантин. Спочатку треба запросити скульпторів – фахових, таких, із якими варто працювати. Важливий і психологічний клімат у колективі. Чим фаховіший скульптор, тим щільніший у нього графік, тому треба завчасно звернутися, щоб він міг узгодити подію з власним графіком. Далі потрібно продумати рекламну кампанію, попрацювати з пресою, а ще – з дизайнером над логотипом фестивалю, із замовником події – над назвою. Та найскладніше – специфікації по дереву та елект­риці. Під час підготовки до кам’я­нецького симпозіуму, приміром, я з десяток разів виїжджала з лісника­ми до лісу – вибирати дерево. Далі приїжджаєш по обранця з евакуатором і везеш дерево в місто. Не кожна рослина може підійти для скульптури. Цього року тестувати дуби та ясени для скульптур довелося за допомо­-гою фотографій у соцмережі. Потрібно ще обов’язково тестувати всі ями під скульптури – статуя має бути доб­ре закріплена в землі та не створю­вати небезпеки. Бетонування ям, якість арматури – це все я контролюю. Цьому вчилася під час першого симпозіуму: консультувалася зі скульпторами, спостерігала, запам’ятовувала. І тільки після всіх етапів моя робота вже полягає в тому, щоб опікувати­ся скульпторами і створювати митцям гар­ні умови для роботи.
Наш край багатий на природний камінь, але проводити симпозіум у камені буде дорожче, довше і складніше. Симпозіум у Ладижині якраз і мав би бути дерев’яно-кам’яним, та цьому завадив карантин. Сподіваюся, наступного разу вдасться провести фестиваль саме в такому форматі
– А як народилася ідея таких сим­позіумів?
«Козак» Сергія Кляпетури– Почалося все із Сергія Кляпетури, з котрим я свого часу довго співпрацювала в нашому університеті. Він – скульптор, затребуваний за кордоном. Багато поїздив на схожі заходи в інших країнах. Має чемпіонство в Польщі з дерев’яної різьби. Сергій розповідав, що Австрія, Німеччина, Польща чи Литва вже років 10 займаються такими речами. В Європі схожі заходи відбуваються майже щовихідних. Сезон починається в квітні, а завершується аж у жовтні. Дво-триденні фестивалі проводяться різні: для різьбярів, аматорів, лісорубів і так далі. Мої симпо­зіуми відрізняються тим, що на фестивалях працюють лише фахові скульп­тори з відповідною освітою. Думаю, Україна не гірша за Литву чи Авст­рію – і ми можемо таке робити. Фор­-мат симпозіумів у 2017 і 2019 рр. був європейський. Крім основної роботи над скульп­турою, котра триває не менше як тиждень, у програмі був ще й speed carving (швидка різьба). Це дуже красиве шоу, коли одночасно заводяться з десяток бензопил – і з невеликих колод народжуються образи, котрі вже не обов’язково обумовлені тематикою фестивалю, а ті, котрі скульпторам хочеться зробити. А далі відбувається аукціон, коли глядачі мають змогу за декілька сотень гривень купити скульптуру, реальна вартість якої – декілька сотень доларів.
– А чому саме Ладижин, невеликий райцентр на Вінниччині?
– Це воля долі. Перший кам’я­нець­кий симпозіум скульптури був для мене пошуком творчого виходу. Я прийшла в компанію «Нова Будова» й запропонувала декілька проєктів – і вони надали мені кредит довіри, за що хочеться їм подякувати. А далі вже ладижинська компанія «ДТЕК-Енерго», шукаючи способи реалізації своїх твор­чих намірів, вийшла на мене. Перший симпозіум дуже сподобався місту, на ньому була присутня не лише кам’я­нецька трійця скульпторів, а й білорус Владімір Чиквін і литовець Маріус Пет­раускас. Креативний мер та компанія «ДТЕК» підтримали ініціативу. Загалом вразив благоустрій Ладижина: ідеальні дороги, чистота, скрізь квіти. От ми і перетворюємо улюблене дитя мера – дендропарк – на парк скульптур.
– А скільки років можуть простояти дерев’яні скульптури?
«Русалонька» Андрія Кліща– Довго. Ми сподіваємося, що і сто, і більше. Дерево, звичайно, не камінь, але ноу-хау українських скульпторів – обпалювання дерева газовим різаком під час роботи (там використовується пропан і кисень). Дерево при цьому не горить, із нього немов злізає «шкірочка». Вогонь виконує полірувальну функцію. Завдяки цьому, проступає структура дерева, плюс опалювання відіграє захисну функцію (комахи потім цю колоду їсти не будуть). У Ка­м’янці ми ще через місяць після фестивалю декілька разів обробили скульптури спеціальним прозорим розчином-імпрегнатом.
– Чи збагачують такі заходи нашу культуру?
– Збагачують, і дуже. Я сама не очікувала такого впливу. Парки скульптур нині розростаються на європейських теренах і служать людям – це головний результат. А ще є такий момент, як «додана вартість»: ладижинці – щирі люди, не розбалувані видовищами. Все місто тиждень спостерігало за роботою скульпторів, приносило їм яблука, виноград, цукерки чи помідори. Люди вервечкою тягнулися після роботи до нашого майданчика в денд­ропарку. Вони бачать шлях від колоди до скульптури. Розуміють, що це важка, але творча робота. І, напевно, кожен із цих глядачів трохи виріс духов­но. Майстри транслюють їм свою естетику, внутрішній світ. Саме мистецтво скульптури стає зрозумілішим. Торік у великих альтанках ладижинського дендропарку я ще проводила лекції з історії скульптури для дітей. Дуже б хотілося, аби такі симпозіуми були щорічними. Їх може бути на рік навіть більше, ніж один. Мер Ладижина хоче наступного року збільшити кількість учасників, доєднати до матеріалів ще й камінь. Мені здається, це дуже важливо і для самих скульпторів: відбувається обмін досвідом. Українці (а наша школа більш реалістична) бачать, як працює литовець чи білорус. На відміну від закордонних симпозіумів, я не визначаю переможців: бо як можна порівнювати творчість? Усі роботи чудові.

Ірина ПУСТИННІКОВА.