Вівторок, 13 Квітня 2021 р.
1 Січня 2021

БАРВИСТИЙ ОБЕРІГ

У неї закутували новонароджену дівчинку, покривали голову, коли прощалися з дівуванням, її носили і в будні, і в свята, з нею закінчували земне існування, – саме хустка супроводжувала українських жінок упродовж усього життя. І їй приурочили он­лайн-бесіду, що відбулася 7 грудня, у День української хустки.
Сьогодні ж, напередодні новорічно-різдвяних свят і служб у храмах, тема хустки як ніколи актуальна.

Захід «Українська хустка – оберіг і символ нації» організували працівники Кам’янець-Подільсь­кого ДІМЗ, а долучилися учасники не лише з нашого міста, а також зі Львова, Летичева, Хмельницького, Дніпра, Донеччини, Одеси, Він­ниці та з-за кордону. «Стильний аксесуар», «культурний код», «автентичний головний убір», «бабусина реліквія», «накопичувач традицій, думок і доль» – які лишень колоритні синоніми не підбирали учасники до хустки, котру можна одягнути на голову, накинути на плечі, підперезатися та завдяки їй внести барвисту гаму в історичний або навіть сучасний стиль. Її описували письменники і поети, оспівували в піснях, зображали художники на своїх полотнах і викорис­товувати під час різних обрядів, традицій та забав.
Виявляється, що перша згадка про хустку походить із 1657 р. – з опису шведського посла, який відвідав гетьмана Богдана Хмельниць­кого. А передувала їй намітка, унікальний експонат якої зберігається у фондах нашого музею.
– Виготовлена вона з тканини серпанок, що нагадує марлю. Намітку накрохмалювали, щоб гарно в’язалася на голові. Під неї обов’язково одягали очіпок, і він теж зберігається у фон­дах музею. Зазвичай намітка мала довжину до 5 метрів і в ширину пів метра. Кінці її обов’язково прикрашували двосторонньою вишивкою. За­в’язували намітку різними способами, в залежності від віку: молодиці – бантом, а старші – під бороду, – розповіла головна хранителька фондів нашого музею Інна ШВЕЦЬ.
«Хустка» походить від слова хист, захист і здавна вважалася оберегом. Покрита жіноча голова ще у давніх слов’ян свідчила про те, що жінка заміжня. З непокритою головою не можна було доїти корову, йти до криниці, сідати до столу. Засвітити волосся було великим гріхом для заміжньої жін­ки, це накликало недорід, хвороби і пошесті. Покривати голову дів­чинці стрічками, а заміжній – хус­тиною вважалося оберегом від зло­вісних людей. Улітку хустка рятувала від спеки, а взимку вовняною утеплювалися.
Кожен регіон мав свої локальні особливості хустки, як і особливості її носіння. Під час заходу організатори наголосили, що є близько 35 відомих їм способів пов’язування цього атрибуту на голову. Наші прабабусі мали їх усіх знати і вміти майстерно зав’язувати хустину, аби підходило відповідно до пори року, події та настрою. Дівчата спочатку коси заплітали, а заміжні жінки – навивали, використовуючи кибалку – щільний обруч, на який накручу­вали волосся, коси. А хустка свого роду була продовженням волосся жінки. Насамперед на ній обирали найкращу квітку і складали хустину так, аби всі могли бачити цю квітку над чолом жінки. В усі часи молодиці прагнули виглядати гарними, заквітчастими. Тому дівчата вінкувалися, а заміжні – хусткувалися. Як тільки не пов’язували, що лишень не викручували, аби виглядати гарними і пишними. Скажімо, на Київщині хустку пов’язували навколо голови, щоб спереду на тім’ї залишалися два довгі кінці. Згодом по всій території України поширювалося в’язання хустки під підборіддя.
А ось зображення подолянки у хустці стало візитною карткою творчос­ті художника Олександра Грена.
На своїх полотнах він залишив нам доказ традиційного пов’язування хусток – у подільських селах жінки носили їх по 7-8 одночасно. Влучно про це сказав сам митець, який хоч і народився в Росії, але прикипів душею і серцем до По­ділля: «…Тремтиш від краси, коли бачиш на фоні подільських горбів святково вбраних подолянок із червоно-чорними вишитими сорочками і букетами хусток на го­ловах. Це чари. Для цього можна прожити двічі!».
Учасники заходу мали змогу побачити колекцію хусток і Хмельницького музею. До речі, популярними серед селянок були домо­ткані хустки, виготовлені із лляного чи конопляного полотна, прикрашені поперечними чи пов­здовж­ними кольоровими смугами. У народі їх називали «курочка Ряба». Темніші носили жінки старшого віку, а світліші та в клітиночку – молодиці.
А чи знали ви, звідки походить назва «тернова хустка»? Багато дослідників стверджують, що назва пішла від куща терену. Але є припущення, що у Франції на початку XIX ст. жив відомий влас­ник мануфактури Луї Гійом Терно.
І саме він започаткував фабрику з виробництва тонкої хустки, на яку методом відбійки наносили­ся квіткові орнаменти. Такі барвис­ті хустки імітували дорогі індійські чи перські шалі, які виготовляли вручну за допомогою жакардового ткання та методом нанесення батику.
Про хустку в церковному дрес-­коді розповіла дружина священника, викладачка хорової школи Соломія Герій:
– Ми знаємо послання апостола Павла до коринтян, де йдеться, що на церковних зібраннях жінка має бути  з покритою головою. Це часто ви­користовують як прописну істину. Але треба знати контекст цих послань.
У Римі та Коринті тривалий час хрис­тияни збиралися на приватних зібраннях, а не в офіційних базиліках чи храмах, і було прийнято жінкам з’являтися там із непокритою головою.
У посланні апостол каже, що жінка має приходити на це приватне зібрання з покритою головою, а якщо не хоче, то нехай обстрижеться і буде з коротким волоссям. Чоловіки мали приходити з коротко постриженим волоссям, бо довге для них було соромом. Тож, аби на цих зібраннях звертатися до Творця, апостол Павло каже, що треба приходити з чистими намірами, а зайвих думок не приносити. Апос­тол Павло говорить до конкретної гро­мади. Але в усі часи і віки були свої особливості. В римській імперії, як­що на зібранні жінка скидала із себе хустку, це був знак того, що вона хоче розлучитися, або ж шукає собі пригод. Цікаво, що на Батьківщині, звідки походить християнство, було нав­паки: чоловіки ходили з довгим волоссям і без покривала на голові у храм не заходили.
До речі, хустка була атрибутом не лише жіночим, а й чоловічим. На сватанні дівчина пов’язувала наречено­го хусткою. Коли син ішов на війну чи служити, мати давала йому хустку як оберіг, а кохана дівчина – як символ вірності. На весіллі до нареченого і нареченої ніхто не торкався руками – вони тримали хустку, і можна було їх брати не за руки, а за два кінці хустини. Скажімо, в старовинних храмах священники і досі не беруть наречених за руки, а лише за хустку, яка є сімейним оберегом.