Середа, 14 Квітня 2021 р.
26 Лютого 2021

ЛІТЕРАТУРНИЙ КЛУБ

Іван ПОКОТИЛО: «І ДО ВІЧНОСТІ ТАК БЛИЗЬКО…»

Виповнилося би 70 років українському поетові та журналісту Іванові Покотилу. На жаль, він не дожив до цього дня: помер у Кам’янці-Подільському вісім років тому. Тож згадаємо його добрим словом, опублікуємо деякі вірші з його творчого доробку.

Іван ПокотилоІван Васильович Покотило народився 22 лютого 1951 року в селі Студениця тодішнього Староушицького, а нині Кам’янець-­Подільського району. Це село, а колись містечко 27 жовтня 1978 року знято з обліку як затоплене у зв’язку з будівництвом Дніст­ровського комплексного гідровузла, тож сім’я Покотилів переселилася в сусідню Колодіївку. Метричний запис, а відповідно й паспорт подає іншу дату народження нашого земляка – 5 бе­резня 1951 року.
Іван Покотило закінчив середню школу в Старій Ушиці. Після цього навчався в професійно-технічному училищі № 41 в шахтарському селищі Тер­нівка Павлоградського району Дніпропетровської області. До армії працював електрослюсарем контрольно-вимірюваль­них приладів і автоматики за шостим розрядом на першій англійській лінії Дніпропетровського шинного заводу. В армії Іван Васильович служив у військах зв’язку спеціального призначення, був начальником апаратної зв’язку в Північній групі військ у Польщі.
Наш земляк 1978 року закінчив денне навчання на факультеті журналістики Київського університету. Він був учасником літературної студії імені Максима Рильського цього вищого навчального закладу. Опісля Іван Покотило працював завідува­чем відділу сільського господарства районної газети в міс­ті Золотоноша Черкаської області. А далі був Кам’янець-Подільський. Іван Васильович трудився в редакції газети «Прапор Жовт­ня», знову був завідувачем відділу сільського господарст­ва. Також він був керівником літературного об’єднання «Розмай», яке діяло при газеті.
Від 1983 року Іван Покотило – редактор районної газети в Летичеві, у 1990-1991 роках – перший редактор новоствореної газети міської ради «Кам’янець-­Подільський вісник», у 1994-1995 роках – відповідальний секретар (по суті редактор) ще однієї новоствореної газети – «Наша справа» (Кам’янець-Подільський). Потім Покотило працював спеціальним кореспондентом при головному редакторові та редактором відділу інформації черкаської обласної газети «Село і люди» (нині – «Земля Чер­каська»).
Іван Васильович обирався депутатом Летичівської районної ради, членом Летичівського районного виконавчого комітету. У 1990-1994 роках був депутатом Хмельницької обласної ради, очолював у ній депутатську групу «Демократичне По­ділля». Він є автором політичної концепції-проєкту «Україна і світ: як вижити і жити».
В останні роки Іван Васильович мешкав на вулиці Соборній у Кам’янці-Подільському. Віді­йшов у засвіти рівно вісім років тому – 1 березня 2013 року.
Іван Покотило друкувався в журналах «Донбас», «Ранок», «Дніпро», «Україна», «Жовтень» (нині «Дзвін»), «Прапор» (нині «Березіль»). Видав збірки поезій: «Енергія» (Київ: Радянський письменник, 1983) з передмовою поетеси Ганни Світличної, «Чорна Україна» (Кам’янець-Подільський, 1995) та вибрані текстимотиви різних років «Фортеця серця» (Кам’янець-Подільський, 2008, друге видання – 2011).
На вірші Покотила написано низку пісень, серед них – «Срібна обручка Смотрича» Анатолія Гуківського, «Цвіте півонія у Ка­м’янці» Бориса Ліпмана, «Квітка на камені», «Материнська криниця» Володимира Панчука.
У передмові до дебютної збірки «Енергія» Ганна Світлич­-на писала, що поезія Івана По­-ко­тила має свою конкретну географічну і часову прописку.
Поет родом із Хмельниччини, барви і пахощі подільської землі щедро присутні у його віршах, він син свого древнього подільського роду, роду простих роботящих людей, у котрих такі моральні критерії, як хліб, чесність, доброта, не піддаються з віку в вік ні найменшим пере­оцінкам. Прописка часова – то його належність до свого покоління, покоління, яке не знає війни і голоду, народжене під мирним небом, але вже у генах своїх має пам’ять, передану йому від батьків, позначену героїчним і важким досвідом, що зветься історією. Звідси, мабуть, і широка амплітуда тем, як зазначила Ганна Світлична.
1984 року критик Микола Славинський, беручи участь у дискусійному клубі журналу «Дніпро», а саме в розмові про громадянський пафос сучасної молодої поезії, піддав критиці збірку «Енергія», зокрема міні­а­тюру «Сиві коні», в якій, на думку критика, поет «не цурається стереотипних чи й просто невибагливих, малоестетичних асоціацій»:

Сиві коні, літами сиві,
Як живеться у мирній стайні?
Чи не сняться вітри у гриві
І походи в степах останні?
Де вам, коники, де вже, милі,
Обскакати людські дерзання!
Буйні гриви – в засохлім милі,
У конюшнях – сердець іржання.

Славинський також зазначає, що «не спонукає думати, не викликає глибоких душевних переживань» твердження Івана Покотила «Ми не перші в історії, ми й не останні», а далі зауважує: «Якщо автор оперує аксіомами, доводить очевидне, повторює загальноприйняте, його рядки не запам’ятовуються, не залишаються в серці. Бо там, де починаються загальники, справжня поезія закінчується». Ще одна претензія критика до збірки – «надуживання звичними тропами». Для ілюстрації цього положення Славинський зазначає, що в збірці «сказано чимало стереотипного як про зорі, так і про сонце», і наводить такі приклади: «зірки на світанні», «з-під сонячних брів», «коли зорею падає на пісок», «сонце з висоти всміхається», «і сонце над небом», «що знає людський досвід про зірки?», «вдихати сонячні вітри».
Поет Іван Дробний, пишучи 1996 року рецензію «Ковалик із Студениці» на збірку «Чорна Україна», так охарактеризував творчість Івана Покотила:
«Твори Покотила оригінальні як за задумами, так і за виконанням. Мають за основу народний погляд на життя. Поет – прихильник класичного до прозорості вірша. Він майстерно урізноманітнює його мелодику. Ритмічний малюнок не хилить у сон читача своєю одноманітністю, бо весь час змінюється залежно від змісту. Вірші звучать легко і сприймаються легко, хоча несуть велике смислове навантаження».

Тепер наведемо деякі вірші із багатої та, на жаль, невпорядкованої творчої спадщини Івана Покотила.

ДОРОГИ

Три дороги, три дороги…
А до Вічності яка?
По усіх – мої тривоги.
А якою поскакав?

Кінь – на диби: вовча яма,
За деревами – вовки.
Отже, прямо, тільки прямо
Залишається таки…

Богине Вічності, помилуй:
А на якій шукати милу,
А на якій шукати милу? –
Богине Вічності, помилуй…

Всі тривоги, всі тривоги
Повернулися, мов град.
Три дороги, три дороги,
А четверта – то назад…

А четверта – до колиски,
Над якою – синь і вись
І до Вічності так близько,
Хоч рукою доторкнись.

Богине Вічності, помилуй
По всіх дорогах мою милу!
По всіх дорогах мою милу,
Богине Вічності, помилуй…
* * *
На горі Чернечій,
Ранок а чи вечір,
Ти чомусь, Кобзарю,
наче зажурився…
А весна буяє –
Аж душа співає,
Аж Дніпро широкий
до небес розлився
На землі Богдана,
На землі Тараса,
Що нам Богом дана
У такому краї.
І святої волі,
І своєї долі
Не зреклася в пеклі,
Ані в жоднім раї…

…Заспіваймо, друзі! –
Так, як в сивім лузі
Солов’ї співають не одне століття…
Кажуть, хто співає,
Любить і кохає
Той переживає всякі лихоліття
На землі Богдана,
На землі Тараса,
Що нам Богом дана
У такому краї.
І святої волі,
І своєї долі
Не зреклася в пеклі,
Ані в жоднім раї…
На горі Чернечій,
Ранок а чи вечір,
Не журись, Кобзарю,
ти вже – нажурився…
Як весна у лузі,
Заспіваймо, друзі!..
Кажуть, хто співає,
той ще не нажився
На землі Богдана,
На землі Тараса,
Що нам Богом дана
У такому краї.
А святої волі
І своєї долі
Не зречеться в пеклі,
А ні в жоднім раї…

* * *
Не даруйте афганцям тюльпани…
А чому? – не питайте мене…
Хто стріляє у спогади-рани,
Той до ранку, як я, не засне…

Як тоді, у далекім Афгані,
Де в пісках спалахнув караван, –
Аж ховалося сонце в бурані
І чорніло в очах, як тюльпан…

Спогади-рани,
Наче тюльпани…
Хто їх загоїть –
Наші афгани?..
Хто їх загоїть,
Хто їх забуде? –
Люди чи квіти,
Квіти чи люди?..

…Що сьогодні зі мною,
тюльпани?…
Кожна квітка – як міна-сюрприз:
Може в небо здійняти бархани
Чи із кручі штовхнути – униз! –

В ту долину, де «духи» не спали,
За фугасом рвонули фугас,
Де на схилах весніли тюльпани
І яріли на грудях у нас…

…Я вернувся тоді через Кушку,
А над другом посивів бузок…
Не беріть нас, тюльпани,
на мушку,
За якою чорніє курок.

Хто стріляє у спогади-рани,
Той спокійно, як я, не засне…
…Не даруйте афганцям тюльпани!
А чому?.. Не питайте мене…

* * *
Над Смотричем-рікою,
Над кручею-горою
До неба, мов до сонця,
Якась, неначе, мить.
Що скажеш ти, фортеце?
Аж завмирає серце,
Аж світ увесь навколо
Кудись немов летить.

Кам’янець-Подільський! –
Мов душа моя.
Кам’янець-Подільський! –
Там, де ти, там я…
Кам’янець-Подільський! –
Хай, хоча б громи…
Кам’янець-Подільський! –
Ти завжди, де й ми…

Над Смотричем-рікою,
Де виросли з тобою,
Вростали так у скелі,
Як роси чи хати.
Хай не завжди нам сонце
Світило у віконце,
Зате над головою,
Немов пливли світи…

Над Смотричем-рікою,
Під урвищем-горою,
Де небо, як і зорі,
Де вічність, як і мить,
Тримаймося, фортеце,
Тримаймося ще, серце,
Хай навіть промінь сонця
Струною забринить.


Микола ГОРБАЛЬ: «ДОБРЕ, ЩО НЕ БУЛО МЕНТІВ…»

Микола ГорбальУ Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка відбувся важливий захід. Вів його доктор філологічних наук, професор Олег Рарицький. Ось що він написав:

«19 лютого в Огієнковому університеті з ініціативи кафедри історії української літератури та компаративістики відбувся круглий стіл на тему: «Микола Горбаль: дисидент, пасіонарій, митець». Подія приурочувалася до 80-річчя від дня наро­дження правозахисника і письменника, яке він відсвяткував ще 10 вересня. Через карантинні обмеження задум змогли реалізувати лише тепер. Микола Горбаль у 1968-1969 роках, напередодні арештів, навчався на музично-педагогічному факультеті Кам’янець-Подільського державного інституту. Сьогодні підтримує тісні стосунки із родиною, яка мешкає в нашому місті.
Сам Микола Горбаль узяв активну участь у роботі круглого столу в його честь, вийшовши на зв’язок із аудиторією через онлайн-носії. Він окреслив віхи власного життєвого і творчого шляху, відповів на численні запитання аудиторії. Присутні особливо гостро відчули атмо­сферу утисків, цькувань і репресій, які митець гідно пережив у складну тоталітарну епоху. До наукового заходу активно долучилися викладачі і студенти факультету української філології та журналістики. Окремо хотілося б відзначити змістовні доповіді магістрантів Дар’ї Бановської, Лілії Писаренко, Марії Герлєй, Оксани Фостатої, Олесі Трофим’юк, Юлії Коробчук.
Наталія Загоруйко, кандидатка філологічних наук, родичка Миколи Горбаля, поділилася про нього спогадами і раритетними світлинами із родинного архіву. А насамкінець талановита Марія Герлєй акапельно виконала пісню на слова Миколи Горбаля «Цвинтарі».
З роси і води, Маестро! У наступне десятиліття чекаємо нових Ваших книг, глибокодумних ідей, щирих і теплих зустрічей!».

Пропонуємо Вам вірші Миколи Горбаля зі збірки «Деталі піщаного годинника», що побачила світ 1983 року за кордоном – у видавництві «Сучасність».

* * *
Добре, що не було ментів –
за лазнею вересень лопотів
білими простиралами,
понадував розвішані сорочки
прозорою синявою.
Я теж набрав собі повну пазуху. –
Добре, що не було ментів.

* * *
День крадькома підійшов до Ночі,
затулив їй долонями очі.
Впізнала,
чекала,
не спала.
Відчула дотиком початок Дня –
зашарілась,
довірилась,
тішилась,
ніжилась,
А потім поволі виповнив її зсередини –
обімліла,
обм’якла,
розчинилась…

* * *
Зв’язав руки і ноги
чужому крикові,
що затаєною тривогою
вмостився
десь глибоко у його грудях
і лиш інколи
сірого сльотавого ранку
виривався здавлений
і жахний
і полохав птаха,
який нібито був на сторожі вогню.
Предковічне «Зловити!»
притлумило крик.
А як звернуло далеко за північ,
він,
розпластаний від сили земного тяжіння,
присмоктаний пуповиною до землі,
затремтів,
почувши помахи крил,
і побачив,
що це не птах,
а великий,
вгодований,
нічний
мотиль.
Така собі гусінь з крильми
завбільшки з вівцю.

* * *
Останній псалм на сьогоднішній день
відплив останнім рейсовим вітрильником,
що прибув із запізненням і відплив
з запізненням.

Іконостас дубового листя
зачинено перед пастушками
сигналом вербової дудки.

Ягнятка лягли на шовк
вівсяної ярини
у підніжжях великих свічад.