Вівторок, 03 Серпня 2021 р.
25 Червня 2021

ТИСЯЧА КОЛЬОРІВ ПЕРЕМОГИ

11-13 червня 2021 р. в нідерландському місті Гронінген відбувся Міжнародний фестиваль клаптикового шиття «Quilltfestival noord-Groningen». Перше місце в ньому отримала робота кам’янчан, матері й сина – Наталії та Іллі ЛАШКІВ. Це клаптикова ковдра «Весна іде, любов несе, цвітуть сади, радіє все». Авторитетне журі оголосило результати конкурсу під час прямої трансляції 11 червня. Нагадаємо, що 2019 року робота майстрині «…Йшла до нього, наче місячна царівна» здобула перемогу в 45 Міжнародному фестивалі печворку в Х’юстоні (США).

Про роботу-переможницю розповідає її авторка, художниця та майст­риня Наталія ЛАШКО:
– Це моя спільна робота із сином Іллею. Колись 2018 року мали щастя побувати у Франції. У нас була персональна виставка в одному з фестивалів клаптикового шиття в Божоле, дуже відомому. Там зустрілися з чудовою делегацією з Японії. Вони привезли кімоно і свої роботи. Зав’язалася переписка. А ще трохи до того, на фестивалі «Samskara: «Загадкова Японія», що відбувався в Києві 2019-го, я побачила прекрасні японські ляльки кокеші, кімоно для дівчат та жінок – і захотіла ще більше дізнатися про традиції, культуру та мистецтво Японії. Відвідувала майстер-клас японської майст­рині Кейко Накамура з Осаки. Ми дуже з нею здружилися і, дякуючи гугл-перекладачу, можемо спокійно спілкуватися, хоча японська мова для мене дуже складна. І от хоча б для Кейко мені захотілося зробити щось на японську тематику. Розповіла про намір сину, він мене підтримав. Спочатку малювала, потім вирішила щось пошити. Виявилося, що це лише на перший погляд усі східні обличчя нам здаються схожими – китайські, японські, корейські. Насправді японське обличчя – зовсім інше. І чимало праці довелося вкласти в очі моєї японки, щоб вони були японськими, а не корейськими, наприклад. Шила і порола їх тричі!

– Невже очі теж із клаптиків тканини?
– Так. Це все мікроскопічні шматочки. Деякі лише 1 мм завдовжки.

– Неймовірно. А для таких робіт тканину купуєте спеціально чи ви­користовуєте ті матеріали, які вже маєте?
– Займаюся клаптиковим шиттям із 2009 року, як тільки мала щастя вчитися в американських майстрів Рікі Тімса та Ріти Верроки. І ще тоді дізналася, що існує така спеціальна бавовна, котра не деформується і пофарбована спеціальними барвниками, які не «пливуть», не вигорають і не линяють. Тому в світі існує спеціальна технологія, за котрою роб­лять тканини для клаптикового шиття. Коштує, звичайно, неймовірних грошей. Там і спеціально продуманий дизайнерами малюнок, щоб тканина поблискувала на відстані, неначе шовк. Наприклад, величезна фабрика в дизайнерки Джинні Беєр випускає таку тканину.
Я мала щастя навчатися в неї у Києві на курсі з кольорознавства для текстильних тканин та клаптикового шиття. Для мене був шок, коли вона сказала, що 50 різних кольорів у одній роботі – це мало. Я ж викладала історію мистецтв та кольоро­знавство студентам!

– Ого! А скільки кольорів тоді у вашій роботі-переможниці?
– Я навіть не можу сказати точно. Напевно, не одна сотня, якщо не тисяча. Я тепер усі такі тканини колекціоную. Спеціалізовані мага­зини часто продають тканину для квілтерів 10-сантиметровими в дов­жину. Тобто, тканина має 1 м 10 см завширшки – такий стандарт у бавовни. Зате за вартість метра тканини я можу набрати десять різних відтінків! Тому й результат схожий на живопис. От як у Бориса НЕГОДИ була різноманітність пастелей, так і в моїй колекції різноманіття тканин. Малюнок на квілті може бути дрібним, а може бути великим.
І Джинні Беєр нам наголошувала: «У вас, крім локальних кольорів, мають бути тканини-перехідники», тобто з малюнком, котрий є у сусідньому фрагменті, наприклад. У результаті маємо ефект як в імпре­сіоністського живопису, коли одна маленька точка може змінити уявлення про твір. Я вишиваю соломкою, і з’явилася ідея вишити клаптиками тканини. Але народилася не на порожньому місці. 2003 року познайомилася з найбільш, напевно, геніальним українським художником Іваном МАРЧУКОМ, і відтоді він ніби стоїть у мене перед очима як зразок живописця, зразок ставлення людини до мистецтва. Кумир він мій, ось. І його живопис для мене завжди був загадкою. Одного разу, коли я стояла довго на кордоні, бо не пропускали наш автобус, вирішила: щоб не нервувати, подумаю про щось добре. І подумала про Марчука. І миттєве прозріння: а от зробити б його знамените смугасте «пльонтання», тільки з тканини! Дочекатися не могла, коли доїду додому і почну експериментувати. Спочатку не уявляла, як це зроблю: пробувала згинати тканину, ще якісь техніки. Нарізала тканину в дрібну соломинку і вже нею вишивала за тим самим принципом, за яким вишиваю справжньою соломкою. Але якщо соломка в чомусь споріднена із золотом та графікою, не потребує фарб, у мене вона натуральна, то тут – повний живопис, мерехтіння всіх відтінків. І я вдячна, що син Ілля теж може по такому текстильному бездоріжжю рулити. А куди вирулимо – невідомо, адже це повна імпровізація. Ескіз як такий зробити нереально. Хіба приблизний рисунок, і то він весь час змінюється. Ще коли Ілля вчився у Харкові в академії дизайну, я відвідувала там 2008 року велику виставку місцевих квілтерів, серед котрих були такі імениті майстрині, як Ірина Фоміна або Емілія Грекова. У мене щелепа як впала до землі – так я її і підібрати не могла, поки додому не приїхала. Сказала чоловіку, відомому художнику Володимиру ЛАШКУ: «Я теж так хочу!». А він відповів, що в університеті є дуже талановита дівчина, чи не хочу я з нею позайматися. Ця талановита дівчина потім і викладала у нас в університеті – це Ніна ШУЛЬЦ. Ми з нею читали, дивилися роботи інших майстрів, але як саме це робити – не знали. Тому експериментували і працювали в техніці, яку і не використовував ніхто ніколи. Перша моя робота (2008) нині висить на дру­гому поверсі художнього корпусу К-ПНУ – її розміри 220 на 350 см.
У нас виходили об’ємні квіти. Ми з Ніною пів року просто мешкали в університеті, сиділи там до десятої вечора. Дякую вахтерам, котрі нас терпіли.

– Пані Наталю, а сім зеленень­ких пташок на роботі – це синички?
– Ні, це дуже цікаві східні пташки – японські окулярники. Японія для мене – країна незнайома. Тому про багато що розпитую в подруги Кейко Накамуру, жінки дуже інтелек­туальної. От я хотіла мати в роботі більше оранжевого в одязі, але Кейко пояснила, що має бути саме червоний, бо оранжевий дозволено вдягати лише японському крон-­принцу. Орнамент на кімоно теж має різні символічні значення, схожі вишиті візерунки-емблеми японці використовують як герби. А от човник із рибалками на дальньому плані – його я відтворювала з фотографії Нарумі КОСАКА з Токіо, яка дуже любить фотографувати все рожеве. І в неї є кадр: човен пливе по річці, повністю вкритій рожевими пелюстками сакур. Це фото було тим поштовхом, котрий мене відправив на подвиги. Вся робота почалася із враження від нього.
Нарумі КОСАКА люб’язно надала дозвіл на використання образу з її фото в роботі. Син дуже багато допомагав, ми разом малювали, шукали композицію.

Iлля та Наталія Лашки– А головна героїня – гейша?
– Не можу сказати. Але так, у наш час такий макіяж (червоні брови, вуста та очі) і святкові кімоно носять гейші. Проте японці люб­лять на свято сакур вбратися в народні костюми, взяти відпустку, щоб проводити час під цими квітами. Там проводяться ярмарки, кулінарні конкурси. Це велике свято в Японії, лише в Токіо дев’ять сакурових садів.

– Скільки часу створювали роботу?
– Ох, довго. Ми почали, потім закинули, потім знову шили. Були сумніви. Робота планувалася на фестиваль у Грьонінгені на півночі Нідерландів у квітні 2020 року. Але коронавірус усе змінив. Виріши­ла, що заходу не буде, хоча внесок за участь у фестивалі оплатила. І от раптом 27 лютого 2021 року організатори оголосили, що фестиваль буде. А робота не закінчена! Я в карантин освоювала ретуш світлин і комп’ютерні візуалізації, займалася іншим. А взяти участь хотілося ж! Робота спочатку була квадратна, але в конкурсі були вже прописані но­ві розміри для робіт – 100 на 120 см. Не вистачало навіть тканини, аби доточити тильний бік. Але я її таки знайшла. У конкурсі робота брала участь віртуально, як і інші. Потрібно було вислати організаторам фотографії з великим збільшенням – так, щоб навіть ворсинки на нитках було добре видно. І обов’язково фото зворотного боку роботи: щоб оцінити професійність стіжка, як зроблена рама, як пришиті аплікації. Тобто, оцінюється не лише художній бік, а й швейна майстерність. Також потрібно було надіслати текстовий супровід: що це і чому зо­бражено. Ми відіслали нашу япон­ку за три години до кінця реєстрації.

– А роботи конкурентів бачили? Сподобалися?
– Так. Там багато мудрих, концептуальних творів. У них багато сенсів, вони дуже беруть за душу. Темою конкурсу був подив. Ми завжди дивуємося приходу весни, квітучим деревам, красі світу. Ми японку починали шити, ще не знаючи теми конкурсу. І виявилося, що вона чудово підходить до концепції. А зміна формату змінила і композицію: вона стала динамічною, правильною, отримала простір.

– Чи буде робота експонуватися в нашому музеї?
– Поки ні. За умовами конкурсу, є певні обмеження в експонуванні на певний строк. Але потім – звичайно ж.

– Чи не вигорять кольори з часом?
– Будь-яка тканина з часом дещо вигорає, навіть будинки наші вигорають. Але, якщо зберігати роботу в приміщенні, нічого їй не буде. І її легко транспортувати: склав у валізу – і поїхав.

– А якщо під час роботи бачите, що помилилися, треба щось підправити, то як?
– Ох, береш і пореш. Ревеш і пореш. Скаржуся чоловікові, сину – вони потерплять і кажуть: «Та ти ж усе одно зробиш!». Поплачеш – і ніби очі промила, прозріння з’являється. У Джинні Беєр вчилася шити вручну. Це простіше і пороти потім простіше. Роботу весь час фотографую, і часом навіть доводиться повертатися до попереднього варіанту твору. Мене інколи просять скопіювати роботу, та це неможливо! І тканини такої немає, і малюнок буде іншим, і розмір, і фігура. Все ж складається з дрібних шматків. Син із чоловіком деколи мене критикують, але професійно. Я їм дуже довіряю. Вони не просто хороші художники – геніальні. Тому я можу їм довіряти.

Ірина ПУСТИННІКОВА.