ОПЕРІ ПОТРІБНІ МЕЦЕНАТИ

Три роки місто чекало на наступну «Оперу в мініатюрі».
Нарешті цього липня найелегантніший фестиваль Кам’янця знову відродився, нехай і в дещо скороченому варіанті.
Поділитися думками про «Оперу в мініатюрі – 2021» ми попросили душу і серце фестивалю – співачку Олену ЛЮТАРЕВИЧ-МАРЧЕНКО.

– Пані Олено, «Опера в мініатюрі» нарешті відродилася після кількарічної паузи. Наскільки успішним стало це відродження?
– Насамперед я вдячна, що ви запитуєте саме про післясмак – це важливо. Так, пауза у фестивалі розтягнулася на три роки. Насправ­ді планували відновити фестиваль торік, але завадив ковід. Ми не могли ризикувати в такий час. Коли минулої осені почали писати листи співорганізаторам і партнерам зі сподіваннями, що фестиваль має відбутися, головними словами того періоду були «Ми не знаємо». Але наступними – «Ми дуже віримо, що пандемія мине, і культура зможе взяти ковток свіжого повітря». Згадайте: ще навесні ми всі ходили в масках і сиділи у «червоній» зоні.
І ця віра все ж таки перемогла й привела до того, що вже в травні ми побачили – з погляду карантинних умов фестиваль можемо зробити.
Що стосується морального боку відродження фестивалю… Знаєте, ми із сестрою Інгою не постійно мешкаємо в Кам’янці. Ми приїжджаємо: я – із Черкас, Інга – взагалі з-за кордону. І кам’янчани, як учасники нашого фестивалю, так і його гості, протягом цих трьох років постійно запитували, чи будемо ми робити фестиваль, писали і згадували, як це було класно. Мені дуже приємно, хочу від щирого серця подякувати тим кам’янчанам, котрі під світлинами моїх виступів у Черкасах писали: «Як же ми вас і «Оперу в мініатюрі» чекаємо в Кам’янці-Подільському!». Таке не залишає байдужим. Запит людей був для нас головною мотивацією.
Якщо говорити про організаційний момент відродження фестивалю… Ми мали чітку моральну підтримку і надію на певне фінансування. В останній момент, за місяць до події, з’ясувалося, що цього фінансування не може бути. Потрібно було терміново ухвалювати якісь рішення. За програмою, ми планували відкривати фестиваль повноцінною постановкою опери – це мали бути «Паяци» Леонкавалло (і про­довжуємо сподіватися на її постановку). Довелося від цього відмовитися. Ми перепросили гостей і артистів. А це дуже непросто: у світі артистів недобре запросити, а потім відмовити.

– А що ж сталося з обіцяним фі­нансуванням?
– З’явилися невідомі раніше обставини, про котрі нам сказали невчасно. Адже після ухвалення но­вого закону про тендерні закупівлі будь-які фінансування фестивалів відбуваються через тендери. Якби ми були поінформовані про всі ці нові обставини заздалегідь… А так дізналися за місяць до події, коли річ уже була не лише у фінансах, а й у найціннішому ресурсі – часі. Ми зрозуміли, що якісно провести тендер неможливо з юридичного погляду, з погляду бухгалтерії. Коли зрозуміли, що ризикувати з повноцінною постановкою вже не можна, перекроїли програму – вона стала такою, якою і була на фестивалі.
«Опера в мініатюрі» стала в мініатюрі, ми її ще зменшили. Найголовніше те, що різні люди з різними можливостями ухвалювали влас­ні рішення щодо того, підтримують вони оперне мистецтво в Кам’янці-Подільському чи ні. І врешті я більше задоволена, ніж ні, що рішення було «підтримати». Думаю, що цей фестиваль відбувся гідно і став не менш вагомим для міста, ніж попередні.

– Для українських райцентрів оперні фестивалі – велика ди­вина. Згадується лише «Опера-­фест» у Тульчині на Віннич­чині. Але в Тульчина є могутній спонсор (Миронівський комбінат хлібопродуктів), є грантові програми. Чи не думаєте ви теж дивитися в бік грантів, щоб уникнути таких непевних ситуацій, як та, що склалася?
– Вважаю, що кожен має робити свою справу професійно. Для написання грантів потрібна людина, котра фахово пише ці заявки. Якщо я співачка – маю співати. У Інги своє поле діяльності в «Опері в мініатюрі». Так само і з командою – в кожного свої завдання, так склалося ще з часів народження Клубу поціно­вувачів оперного мистецтва «Сек­венція». Це вже злагоджений організм. Хтось приходить, хтось іде із «Секвенції», але це люди, віддані справі просування класичної музики. А для грантових заявок у команді мала б з’явитися людина, яка буде зацікавлена просувати фестиваль у цьому напрямку. Ми зовсім не проти!

– Мене не перший рік ціка­вить ось яке запитання. У Кам’янці є і коледж культури, і художній факультет університету, діють декілька музичних шкіл. І, по­-при це, більшість заходів із класичною музикою – хоч гастролі Хмельницької філармонії, хоч концерти кам’янчан – як правило, проводяться в напівпорожніх залах. Чому так? Як повернути в зали людей, не просто людей із вулиці, а спеціалістів, котрі цим заробляють, навчаючи дітей, і котрі все одно не зацікавлені в таких заходах?
– Глядача?

– Так, глядача. Аудиторії для класичної музики в місті мало, хоча лише вихованці всіх цих закладів культури – це, як мінімум, половина залу в МБК. Чому класиці не вдається поки зайняти належне місце?
– Гадаю, тут пов’язано багато речей. Довгий час люди думали про те, як здобути хліб. А любов до класики має плекатися роками, виховуватися. Це – традиції. Має бути багато небайдужих творчих людей, які започатковуватимуть саме традиції. Якраз учора ми розмовляли з Василем Тимковим, директором Івано-Франківської філармонії, про те, що постійність фестивалю – це вже зберігання традицій. Не мудре діло зробити фестиваль один чи два рази. Мудре діло – його провес­ти вдесяте, вдвадцяте.

– Чи «Опера в мініатюрі» взагалі ставить за мету нести класику не для вузького кола поціновувачів (а в Кам’янці воно, на жаль, таки вузьке), а в маси?
– Це складне запитання. Відповідь на нього, мені здається, треба шукати не лише в культурі, а й у багатьох різних напрямках розвитку держави, як-от в історії. Вважаю, що і сто, і двісті років тому була така ж проблема елітарності. Тому й маємо проводити просвітницьку роботу на всіх фронтах, маємо говорити про культуру і класичну музику не тільки у верствах митців, а й у бізнес-спільнотах, наприклад. Там такі ж люди. Але вони, як правило, в опері не обізнані. Може, в когось і був досвід єдиного походу в оперу, де хтось заснув під час виконання арії, – і все. Але це можна змінити. Треба по-дружньому запросити їх на концерт високої якос­ті, маю на увазі і музичне виконання, і організаційні деталі, від програмки до стільців (це все має значення). Бо ж у яку атмосферу зайде глядач, яку поліграфію триматиме в руках, такі враження в нього і залишаться. Це все насправді йде одним великим огранюванням того таланту, який виходить до нас на сцену. Мені здається, що глядач, котрий приходить на запрошення, поринає в приємну атмосферу, де все продумано в деталях, де зі сцени лунає високопрофесійна музика, або захоче ще, або йде натхненним і думає: «Як я можу допомогти?». І коли наступного разу розмовляєш із цією людиною, вона каже: «Я готовий. Чим можу допомогти?». З тими, кого ти переконаєш на концерті, потім легко розмовляти про підтримку. Але це все має йти через особисте спілкування.

– Давайте згадаємо цьогорічний конкурс оперних виконавців «Імпреза»…
– На заключному концерті «Мій рідний краю» якраз виступали фіналісти конкурсу. На жаль, через брак фінансування ми не могли їм усім надати нормальні умови проживання, щоб усі вони змогли виступити в заключному концерті. Але загалом конкурсом задоволені, бо дали поштовх, натхнення, підтримку молодим талановитим співакам. Конкурс цього року не такий масштабний, як би хотілося, хоча учасники були не лише з усієї України, а й з-за кордону, з Франції. Все ж таки пандемія багатьох на­лякала. Культура останній рік особ­ливо постраждала фінансово, це
не могло не відобразитися на ро­боті співаків, на фінансуванні. Рік багато хто стояв на паузі. Навіть філармонії простоювали і не отримували коштів. І на конкурс багато хто хотів, але не доїхав саме через брак фінансування.

– Чи отримав хтось із конкурсантів перше місце?
– Ні. Ми казали конкурсантам, що вони не змагаються між собою, а ми прагнемо їх оцінювати так, як оцінюють у світових конкурсах. Ми намагалися відповідати вимогам міжнародних конкурсів, які відві­дала я чи Емануелле Сервідіо (італійський оперний співак, тенор, котрий уже не вперше бере участь у «Опері в мініатюрі»). Наприклад, я була на конкурсі ім.Монсерат Кабальє, на котрому лише учасників з усього світу 700. Там тільки слухання відбувалися протягом 6 днів. І часом найкращі співа­ки світу не проходили навіть до чверть­фіналу. Ми навіть десь тро­хи за­вищували оцінку – все ж таки лю­ди доїхали і з Одеси, і зі Льво­ва, з Дружківки Донецької області, з Яворова…

– А кам’янчани були?
– Ні.

– А черкащани? (Пані Олена працює солісткою Черкаської об­ласної філармонії).
– На жаль, теж не було. Але географія конкурсантів свідчить про те, що про конкурс знають.

– Чи є у вас ностальгія за Ка­м’янцем?
– Звісно! Це ж найкраще місто на Землі! Я в перший рік свого перебування у Черкасах шукала там Стару фортецю, Старе місто. Я шукала в Черкасах Кам’янець-Подільський. Але тепер я вже знайшла в Черкасах Черкаси. Там неймовірний Дніпро – Черкаське море. Це дуже зелене місто з дуже привітними людьми. Думаю, можливість бувати і в Кам’янці, і в Черкасах збагатить мене і як кам’янчанку, і як черкащанку.

– У мріях, планах якою ви бачите «Оперу в мініатюрі»?
– Мрію, щоб конкурс «Імпреза» в рамках «Опери в мініатюрі» жив сто і більше років, щоб він став традицією. Хочу, щоб якість, професійність нашого фестивалю та конкурсу постійно зростали відповідно до того досвіду, який ми проживаємо під час організації цих заходів. Не впевнена, що ми будемо проводити «Оперу в мініатюрі» щороку, бо організаційно це досить важко. Але можуть настати кращі часи, коли матимемо всі необхідні ресурси:
і фінанси, і команду, і час, і бажання, і натхнення, і запити від глядачів. Тоді, можливо, настануть часи, коли щороку всі їхатимуть на «Оперу в мініатюрі» в липні місяці. Нам дуже приємно, що цьогоріч приїхали глядачі і з Чернівців, і з Нововолинська. Вірю, що «Опера в мініатюрі» буде жити. Цього року в Черкасах ми відкрили клуб меценатів «Друзі опери». Це якраз той діалог із небайдужими представниками і бізнесу, і взагалі всіх сфер. Щоб бути другом опери, не обов’язково володіти неймовірними статками чи мати свій бізнес. Долучитися може будь-хто – волонтери, партнери. Допомога може бути різною. Дуже раді, що в рамках клубу розпочали цей діалог про підтримку оперного мистецтва. Ми це і раніше розуміли, але занадто несміливо про це говорили, хвилювалися з цього приводу. Але прийшло розуміння: не буде підтримки – не буде діла. Тепер ми сміливо говоримо і запрошуємо до клубу. Створюючи його, звернулися до міжнародного до­свіду функціонування таких клубів при найбільших оперних театрах і філармоніях світу. Це там звичай­на річ. Клуби на підтримку театрів існують десятиліття, а то й століття. Там є спеціальна програма лояльності: той, хто підтримує, має певні переваги, а хто гарно підтримує оперу, має взагалі спеціальні переваги. З юридичного боку започаткувати такий клуб було непросто: в Україні досі немає закону про меценатство. Мій чоловік Роман Марченко, підполковник Державної прикордонної служби, юрист, мріє долучитися до написання цього закону і всіляко долучати до процесу людей, котрі можуть на це вплинути. Адже за кордоном, якщо ти допомагаєш культурі, то бізнес звільняється від певних податків.

– А ваш маленький синочок має музичні здібності?
– Іванко? Ой, він уже з шести місяців освоював фортепіано (сміється). І співати любить. Думаю, музика – це те, що буде в нашій родині завжди.

Ірина ПУСТИННІКОВА.