Четвер, 28 Березня 2024 р.
23 Липня 2021

«ВІДСТАНІ», ЩО ВЕДУТЬ ДО ПОЕЗІЇ

У житті 44-річного вчителя історії та правознавства Олександра ЖИГО є багато цікавих паралелей. Його можна на­звати корінним бакинцем, адже народився і виріс саме в столиці Азербайджану, але водночас і кам’янчанином, бо здобував вищу освіту в нашому педінституті (нині К-ПНУ ім.Івана Огієнка), а тепер навчає дітей у НВК №9. Рідна мова – російська, але спілкується та пише вірші переважно українською.
Недавно презентував свою першу збірку поезій «Куди виводять відстані» в родинному колі НВК №9, серед учнів, колег та друзів. Після завершення презентації автор охоче поділився розповіддю про шлях до творчого дебюту з нашими читачами.

Олександр Жиго– Олександре Анатолійови­чу, як так сталося, що Ви народилися та виросли за декілька тисяч кілометрів звідси, а тепер – поет із Кам’янця-Подільського?
– Мій дід родом із російського Поволжя. Під час голоду в 20-х із родиною втік на Кавказ, а я виявився єдиним у сім’ї, хто народився вже в «еміграції». В Азербайджані прожив перші 15 років, розмовляв там російською. Але ще за часів Радянського Союзу почався конфлікт у Нагірному Карабаху. Тому на початку 90-х родина вирішила повертатися. Після року в Іванівській області потрапив до України, йшов 1993-й. Сім’я повернулася сюди, бо мати родом із Хмельниччини. До останнього класу школи я йшов уже в смт Білогір’я нашої області, а згодом вступив до Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, де здобув фах історика.

– Ваші твори написані українською, а чи спілкувалися нею в Азербайджані?
– На побутовому рівні використовував російську. Українську знав, оскільки приїжджав до бабусі на канікули, але не спілкувався нею. Уже коли переїхав та пішов до української школи, почав збільшувати словниковий запас.

– Як розпочався Ваш творчий шлях?
– У дитинстві, ще з часів дитячого садка, я дуже любив співати. Були якісь цікаві для мене пісні, але не завжди з першого разу виходило запам’ятати текст, тому доводилося щось придумувати. Звісно, це було щось дуже примітивне, але вже своє.
Саме вірш уперше написав, коли ходив до третього класу. Це був 86-й чи 87-й рік. Активніше почав писати в підлітковому віці, у 90-ті. Моменту, що допоміг, не було. Натх­нення прийшло само собою.

– А як виглядає творчий процес нині?
– По-різному. Наприклад, «Якщо можеш – пиши хоч трішки» народився після того, як в інтернеті натрапив на жарт про графоманів – «Якщо можеш – не пиши». Перероб­лена перша фраза несподівано ста­ла причиною написати на зовсім іншу тему. Написаного вже давно не рахую, адже не все можна вважати віршами. Вірші – лише те, що бере за душу, що можна показати людям.

– Вам доводиться поєднувати творчість і роботу вчителя. Як вдається знаходити на це час?
– Ці дві діяльності абсолютно сумісні. Оскільки передбачити, коли з’явиться наступний вірш, неможливо. Це може бути і шкільна перерва, і вільний час після роботи. Добре, що хоч не під час роботи.
Наприклад, торік я збирався йти на урок до дитини, яка перебуває на індивідуальному навчанні. А під вікном їхав кінь. Ось уже й з’явився новий вірш.

У небі хмари – купою
(божественне безе!),
Асфальтом коник гупає,
щось возиком везе.
Доріжка сохне росяна.
Короткий день дріма.
Чи то зима, чи осені
завершення нема.
Нема чомусь морозика,
нема весняних сліз.
Є хмари й коник з возиком.
Цікаво, що він віз?

– Як до Вашої творчості ставиться родина?
– Позитивно. Колись однокурсниця, а тепер дружина Оксана та син Олексій (студент-медик) у всьому мене підтримують.

– «Куди виводять відстані» – дебютна збірка. Але недавно Ви писали у фейсбуку, що є люди, готові зазіхнути на Вашу інтелектуальну власність. Що саме сталося?
– Плагіат. Про нього дізнався випадково. Людина була в мене у «френдах» у соцмережі. З часом почав помічати в неї твори, схожі на мої, але трохи перероблені. Пані сказала, що купила їх на одному з ресурсів, де я також колись дописував. Можливо, хтось вирішив цій жінці продати мої матеріали, залишені у вільному доступі. Як підсумок, вона отримала негативний піар у рідному Калуші, адже є там досить відомою людиною. А для мене її вчинок став поштовхом до зібрання власної книги. Оскільки так можна закінчити життя і нічого не видати.
Друзі та знайомі також протягом тривалого часу підштовхували, запитували: «Де книга?». Так і на­родилася «Куди виводять відста­-ні», яка потім ще двічі переписувалася.

– Олександре Анатолійовичу, які автори є Вашими найулюб­ленішими?
– Серед письменників найбіль­-ше імпонує українське покоління «шестидесятників». Можна назвати прізвища кожного з них, а пояснити, чому вибір такий, дуже важко. Це те, що до душі. А з українських сучасників найбільше по­-люб­ляю творчість полтавчан На­талки Фурси, Сергія Осоки та тер­нополянки Любові Бурак, що пише під творчим псевдонімом Дзвінка Торохтушко. До речі, Любов Буряк стала першою редакторкою моєї книжки.

– Від авторів до тематики. Про що Вам найзручніше пи­сати?
– Найулюбленішими є людина, її внутрішній світ та природа – ці теми вічні. Але професія дається взнаки, є історичні та географічні твори. Наприклад, у дебютному зібранні є вірш, де зашифроване місце географічного об’єкта.

– Чого від себе хоче поет Олек­сандр Жиго?
– Себе важко оцінювати. Просто писати може кожен. Напевно, найбільше хочу, щоб моя творчість була комусь потрібна.
* * *
Якщо можеш – пиши, хоч трішки.
Двійко слів: як живеш і дата,
І листи відправляй хоч пішки,
хоч на хвилі морській горбатій,
черепахою, вітром, возом,
хоч би натяком, хоч луною,
Бо інакше я втрачу розум,
стану деревом чи стіною,
самоти переп’юся лишку,
до мовчання піду на страту…
Якщо можеш – пиши, хоч трішки.
Двійко слів: як живеш і дата.

Олександр ЩЕРБАТИХ.