«RUTHENICA MEDIEVALIS»: КРАСА В СОБІ

Ось воно – ристалище. А ось – трибуна. Там у декілька рядів сидять прекрасні дами: справді прекрасні, в ошатних святкових сукнях, білих вельонах і золотих коронах. До кількох із них підходить лицар у сяючих обладунках. Цей довговолосий красень-брюнет – чоловік однієї з дам, та зараз він мило і речно розмовляє з іншими жінками. Ті сонячно йому усміхаються, а пізніше ставлять якісь помітки на листках із плетивом середньовічного орнаменту. Та ось уже герольди трублять у труби – починається турнір. Лицарі сходяться у двобоях із різними видами зброї: списами, сокирами, мечами. Переможцем стає той самий куртуазний брюнет, якого ми бачили на початку. Дами продовжують занотовувати щось на листах. Потім сивобородий мудрець у мантії та круглих окулярах допоможе з підрахунками: найкращим лицарем турніру став він, Серж де Марін’ї, за паспортом – Сергій Гуньков. Він був і найкращим у бою, і найакуратнішим в одязі, і найкуртуазнішим у розмовах.

Цей, напевно, найгарніший середньовічний турнір, який бачило місто, відбувся у Старій фортеці в суботу, 4 вересня. Таких сміливих лицарів і настільки прекрасних дам Кам’янець ще не бачив – і, здається, побачить знову нескоро. Минулого тижня в місті тривав захід «Ruthenica Medievalis» («Середньовічна Русь») – майже непомітно для кам’янчан. Захід зібрав 120 учасників із чотирьох країн: Польщі, Молдови, Литви та України. Українські учасники при­їхали до нас із Києва, Івано-Франківська, Чернівців, Львова та Житомира. Урочисте парадування вулицями Старо­го міста, смолоскипна хода ввечері в суботу, двобої лицарів і лучні турніри – подивитися було на що, хоча вкотре містяни захід проігнорували.
Фестиваль відбувався не лише у Старій фортеці, а й у менш популярних серед туристів локаціях Старого міста. Скажімо, масові битви лицарів проводилися біля Польської брами та греблі на Смотричі.
Щоб потрапити на фестиваль, усі учасники мусили заздалегідь пройти суворий фейс-конт­роль: заповнити реєстраційну форму та вислати фото в одязі, котрий відповідав би обраній епосі. Дещо спрощено цю епоху можна назвати «Перед-Грюнвальдом» (знаменита битва сло­в’ян із тевтонцями біля польського села Грюнвальд відбу­лася 1410 року. В ній брали участь і загони з Кам’янця). Тож костюм мав відповідати моді 1360-1429 рр. У цей період була приблизно схожа мода на кос­тюми, та й обладунки того часу були досить схожі. Організатори нікому не відмовили, але декому дали поради, як вдосконалити вбрання до фестивалю.
Запитуємо одну з організаторок фестивалю, київську перекладачку Людмилу Антошину про концепцію «Середньовічної Русі» та її перспективи.

– Пані Людмило, ваш захід існує вже багато років, але останні два ви проводили його в Ка­м’янці. Чому саме наше місто?
– У вас неповторне місто з неповторним ландшафтом. Красива фортеця, котра хай і не середньовічна, але такою виглядає. Місто об’єднує історію Литви, Польщі та України. Поляки дуже добре знають історію кам’янець-подільського замку – і це був один із приводів залучити на захід якомога більше польських учасників. Бо наша ме­та – не тільки підтримувати українських реконструкторів, а й робити промоакції, щоб сюди приїжджа­ли гості з інших країн. Хай і на рів­ні реконструкторів, це культурні зв’язки, але потім наша дружба, те, що стоять поруч – хай і з іграшковою зброєю, але разом, можуть гарно вплинути на відносини між країнами. Принаймні так ми це уявляємо.

– Реконструктори середньовіччя – хто вони переважно за професіями?
– Люди дуже різні серед нас: історики, юристи, перекладачі, вчителі, перукарі, програмісти, лікарі. Переважно – інтелігенція. Це хобі непросте. Тут треба напружува­ти мозок, шукати інформацію. Це роблять тільки завзяті реконструк­тори.

– А ще ж скільки коштів це потребує.
– Так, вкладення великі. Я б порівняла, мабуть, із лижним спортом. Навіть не знаю, що дорожче – лижі чи реконструкція. Багато хто з дівчат вміє шити сукні – і це вже, звичайно, певна економія. А от із хлопців уже мало хто робить собі обладунки. А коштують вони близько 5 тисяч доларів. Наприклад, наш великий намет із блакитним орнаментом я шила сама, бо замовляти в когось дуже дорого. А всі дерев’яні меблі в намет робив Антон, мій чоловік. Єдине, що ми замовляли, – дерев’яні конструкції. Тому це хобі для тих, хто вміє працювати руками, або вміє заробляти. Але для тих, хто хоче приєднатися до руху, є варіанти. Скажімо, в мене багато речей, і я можу деякі позичити на фестиваль. Чи можна пошити найпростішу сукню – і жити в готелі або поселитися до когось у шатро. Наприклад, наша родина надала три шатра для того, щоб у них жили інші учасники. Дівчата, котрі допомагали на фестивалі з побутом, просто пошили одну сорочку, одну теплу сукню, взуття я дала, ну, і хус­точка на голову. Це мінімальний набір для участі в заході.

– Тобто є нова кров, приходять нові люди?
– Є. Це дуже круто, бо певний час був застій, коли у ветеранів реконструкції, котрі займаються цією справою по 10 і більше років, з’явилися сім’ї, побут – і людей стало менше. Особливо це стало помітно 2014 року, коли багато з реконструкторів пішли на фронт. А тепер, завдяки «Рутеніці», рух відроджується. Ми почали робити фестиваль 2017 року, наступний був за рік. Втретє захід провели вже в Кам’янці 2020-го.
Узагалі наступний фестиваль ми збиралися робити через рік, 2022-го, але карантин багато планів перетасував, чимало учасників із Польщі захотіли приїхати. І ми вирішили: добре, робимо 2021-го.

– А наступного року тоді не будете проводити?
– Не в Кам’янці, не в такому великому форматі, бо це дуже важко нам, організаторам. Ми душу вкладаємо, це наш з Антоном сімейний задум. Багато енергії вкладаємо
і протягом року, щоб дати новим учасникам інформацію. Скажімо, не вистачає інформації з пошиття кос­тюмів – вона вся англійською. Значить, я маю зробити лекцію, зняти відео, створити мануал, як пошити найпростіші чоловічий і жіночий костюми. Тому протягом року триває інтелектуальна наукова робота, яку треба виконувати. Даємо інформацію в нашу групу у фейсбуку, щоб люди зрозуміли: ага, це зображення XIV століття, а це вже пізніші, щоб була надивленість, розуміння різниці, що підходить на обраний період, а що ні.

– Фестиваль закінчився. Який у вас післясмак?
– Було дуже важко, хотілося сказати: «Nevermore again!» («Ніколи знову!»). Наша команда для такого фестивалю замала. Ну, і маємо велику проблему, що тягне на дипломатичний скандал. Польських учасників заходу Магдалену Зелінську, Доріана Джона та Гжегожа Літвина затримали на кордоні на КПП Дорогуськ. І вилучили репліки зброї, які не є зброєю, – два мечі й два сти­лети вартістю близько 3000 злотих. Прикордонники ще й викликали поліцію, а перекладача не надали. Ми намагалися допомогти реконструкторам, щоб людям хоча б віддали паспорти. Зв’язалися з консулом Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку Борисом Стельмащуком, пояснили ситуацію, та вже минула доба, а змін жодних. Людей відпустили, а репліки зброї залишилися на кордоні. Хоча в польських гостей було і запрошення від директора історичного музею-заповідника Олександра Заремби, і безліч фото- та відеодоказів того, що на фестивалі вони популяризували нашу спільну історію, і це поки не допомогло.

– Фестиваль проводився в останні дні літа й перші дні вересня, вночі було по-справжньому холодно – +6. Як у таборі перенесли таку погоду?
– Реконструкція Середньовіч­чя – це не зовсім про літній одяг, бо костюми переважно шиються з вовни. На допусках до заходу ми пояснювали деяким учасникам,
що костюмів із льону на той час не було, цей матеріал використовувався тільки для спідньої білизни, бо погано профарбовувався. Мабуть, це і врятувало учасників від замерзання – те, що ми казали: «Люди, нові плаття з льону не шийте! Старі ще можете привозити». Але вовна теж є різна, буває й тонка – і учасники в таких костюмах мерз­ли. От у нас з Антоном в наметі було ліжко, на ньому – сіно, на сіні лежали шкіри тварин, а вкривалися ми ліжником. Спали у вовняному одязі.

– Декому з учасників, за вашими словами, довелося перед фестивалем вдосконалювати костюм, щоб відповідати епосі. Чи приємно вам було бачити результат?
– Страшенно приємно. Хоча немає меж у досконалості, й були люди, котрим треба переробити або доробити костюм. Були в когось нюанси з кроєм капюшона, в де­яких дівчат був яскравий манікюр.
Я дуже попросила їх дотримува­тися правил, і вони все за ніч пе­реробили, манікюр перефарбу­вали.

– А їжа теж відповідала епосі?
– Нас частково годував музей-­заповідник, допомагав з обідами.
І там один раз у плов додали чер­воний перець, котрого у часи Великого Князівства Литовського тут не було. А всередині табору всі знають, та й у наших правилах зазначено: жодної картоплі, перцю, кукурудзи, помідорів.

– І смачно їлося в Середні віки?
– Смачно! Наш почет годував нас цибулевим супом, макаронними виробами (вони вже були у цю епоху) з беконом і вершками, індич­кою, тушкованою у вині, гречкою. Де­сертами були фрукти, сушки та сухарі.

– Багато заходів фестивалю починалися із запізненням…
– У нас була надзвичайно насичена програма. Ми навіть старалися її розвантажити. Ну, і впливає людський фактор: люди приїжджають сюди за власні кошти, за свої виготовляють костюми, сплачують внесок за участь, за карбування монет, музикантам, і ми не можемо їх підганяти батогами. Розуміємо: люди можуть втомитися, не виспатися, а ще й приготування їжі займає час. Це ж не робота, це відпочинок, а відпочинок погано поєд­нується з біганиною кудись швиденько. Чи та сама трибуна для дам: ми виготовили її торік, перед фестивалем довго запаковували у плівку – на завантаження трибуни пішло шість годин! У неділю після турніру ми її до ночі розбирали, потім довго відправляли… А тепер її ще треба десь зберігати, слідкувати, щоб не замокла, бо поки вона стоїть у нашому гаражі й займає купу місця.

– Скільки ще тримають вас емоції після фестивалю?

– Думаю, будемо згадувати і обговорювати ще довго. Будуть надходити фотографії, будемо згадувати цікаві інтриги з лицарями та дамами.

– Це для вас гра чи проживання іншого життя?
– Певні елементи гри були. Ми зробили невеликий сценарій, при­в’язалися до історичної дати, до реальних персонажів. Ми згадали історію подільського шляхтича, пана Спитка з Мельштина (1364-1399), сина краківського каштеляна та володаря Поділля у 1395-1399 рр. Так і виникла тема: пан Спитко збирає війська, відбуваються муштра, турніри.

– А чи є хоч якісь історичні дані, чи були в Кам’янці того часу турніри?
– Ми точно не знаємо, але ж це фестиваль. Коли збиралося багато військових, лицарів, квартиру­вали кілька тижнів у місті, то їх треба було якось займати. Тому турніри мог­ли проводитися.
Головним призом була виготовлена нами чаша – ми з Антоном рік робили. Щоб її отримати, лицар мав не лише перемогти в турнірі, а й бути першим серед дам. Дами оцінювали, наскільки акуратний костюм, саме не багатий, а акуратний (без дірочок, чистий тощо), чи акуратним і вичищеним є обладунок, чи гарно він на лицарю сидить. Оці­нювали поведінку перед дамами, лицарі навіть декламували вірші французькою. Дами виставляли свої бали, а потім їх підраховува­ли. Цього року Серж де Марін’ї переміг і в дам, і в турнірах, а бувало, що турнір вигравав один, у дам перемагав інший, і в результаті переможцем ставав хтось непередбачуваний. А наостанок хочеться ще подякувати музею-заповіднику за гос­тинність: нам надали сіно, годували обідами, влаштували учту в фортеці.

* * *
Нагадуємо нашим читачам:

у наступні вихідні в Старій фортеці відбудеться ще один реконструкторський захід. Це традиційна наша осіння «Schola Mili­taria», присвячена подіям XVII століття. Цього року організатори придумали новий формат:
у фестивалі беруть участь доб­ровольці-новачки, котрим надають одяг за епохою і котрих вчитимуть вправлятися з мушкетами. Чи вийдуть із них справжні вояки – дізнаємося на «Schola Militaria».

Ірина ПУСТИННІКОВА.
Фото автора.