БАТЬКО ПОДІЛЬСЬКИХ МУРАЛІВ
Культура – це не тільки міста. З вересня у Чабанівці, колись одній із найвіддаленіших точок Кам’янеччини, триває проєкт ребрендингу місцевого Народного музею історії села. Амбітна ідея Староушицької ТГ виборола грант Українського культурного фонду в програмі «Культура. Туризм. Регіони». Поки що все звучить нуднувато, та далі ми пояснимо, чому в Чабанівку варто завітати всім – і кам’янчанам, і гостям регіону.
ПЕРЕДІСТОРІЯ: МУЗЕЙ
Історію все-таки творять не маси, а особистості. Поєднання патріотизму та ініціативності здатне на дива. Саме так і сталося наприкінці 1980-х років у Чабанівці. Селу пощастило – в нього був Василь РОМАРНЮК (1925-2000), директор та викладач історії в місцевій школі, керівник Народного аматорського театру. Педагогіка – та сфера діяльності, де енергії витрачається безліч, та в Ромарнюка її вистачало і на школу, і на режисерування вистав, і на написання краєзнавчих книжок про Чабанівку.
А ще Василь Ромарнюк придумав Музей. Хоча завжди казав, що натхненником закладу була сільська громада, але створення музею – саме його ідея. А люди її підхопили і несли, несли в новостворений заклад експонати, які ще вчора і не експонатами були, а хатніми речами, одягом чи сільськогосподарським реманентом.
Музей відкрився на другому поверсі місцевого Будинку культури в березні 1990 р. Автором експозиції став художник Володимир ЛАШКО, нині заслужений діяч мистецтв України, а на той час – начальник бюро естетики заводу «Електроприлад». Усі діорами музею (а їх багато) – його робота. Допомагали Лашку підлеглі з бюро. Макети зброї та тракторів із комбайнами виготовляв Леонід Киселюк. Чеканкою займалися Борис Ільницький і Василь Чорний. Працювали над експозицією також Микола Безгін та Євгеній Карасьов.
НАША СІКСТИНСЬКА КАПЕЛА
Більшість відвідувачів потрапляє до музею через центральний вхід до БК та сільську бібліотеку. Саме в її завідувачки Надії Галатир зберігаються ключі від закладу. А, згідно з первісним задумом, музей має власний вхід, розташований у лівому торці будинку. І це найбільш вражаючий вхід до музею, який можна знайти на Поділлі, а може, й у всій країні.
Усе завдяки велетенському муралу Володимира Лашка. Всі три поверхи сходової клітки митець розписав у 1988-1989 рр. яскравими образами подолян.
Знизу герой легенди про заснування Чабанівки – пастух з отарою. Далі на стінах скачуть татарські коні, лякаючи подолянок у чорновишитих сорочках. Дівчата сидять на барвінку. Так оживає ще одна чабанівська легенда, записана Василем Ромарнюком, про те, звідки взялася на Поділлі ця квітка.
Вище – нічний ліс, наповнений русалками, лісовиками та іншими міфічними створіннями, які загрозливою, але водночас дещо комічною масою стовбичать за спиною босоногої дівчини, що вирушила у хащу в пошуках магічного цвіту папороті.
Пам’ятаєте збручанського ідола Світовида – із зображеннями світів, як їх уявляли наші предки – давні слов’яни? Тут щось схоже: ми наче рухаємося не лише за течією історії, а й ідемо від потойбічного світу (Нави) в світ живий, реальний, сповнений вітальності – Яву. Бо далі на стінах феєрія календарних свят та обрядових дійств подолян. Танцюють під гаївки дівчата, гримить калаталами вертеп на сільській вулиці, несеться в завірюху на вівці-батареї місцева Маланка. А царює над цим гамірним різнобарв’ям верховним божеством вищого світу, Прави, молода оголена жінка – напіввідьма, напівбогиня, від рук котрої сиплять дари на землю два роги достатку. Її постать нагадує фігуру розіп’ятого Христа, але вона – символ щастя, плодючості й радості, а не страждань.
Унікальність муралу Володимира Лашка не лише у використаних сюжетах, а й у повному зануренні глядача в розписи. Неначе фрески Сікстинської капели, образи художника оточують відвідувачів зусібіч – люди не роздивляються твір навпроти себе, а знаходяться в самому творі.
А виникли фрески банально: митцю не сподобався прісний вхід до музею. Вирішив його прикрасити. Працював наїздами у вихідні, тому стилістика розписів різниться від фрагменту до фрагменту. Найбільш вражаюча частина муралу (зимові свята та сцена хрещення, про яку далі) – диво імпровізації.
І щасливого випадку: Лашку пощастило застати підготовку сільського театру до Маланки та вертепу, він бачив, як просте сито перетворюється на різдвяну зірку. Вітер змін, що обдував наприкінці 1980-х запліснявілий СРСР, дозволив працювати вільно, без думок про цензуру.
ПЛАВАЮЧА ЦЕРКВА З РАКОЛУПЦІВ
Покинувши сходову клітку, ми опиняємося в коридорі між бібліотекою та музеєм. Фрески Лашка все ще оточують нас: на всю стіну з боку бібліотеки – подільське весілля. Наречений веде сором’язливу, але втішену обраницю до хати під солом’яною стріхою, а там на них уже чекають музики: сопілка, бубен, скрипка і навіть екзотичний контрабас.
Протилежна стіна зайнята зображенням ще однієї радісної події: немолода пара принесла в темряву храму новонароджене маля. Хрещення. Старенький священник, свічник і купіль – спалахи золота на приглушеному сірому тлі церковного інтер’єру.
Церква непроста: приплила на стіну з місцевих легенд, які Василь Ромарнюк розповів Володимиру Лашку. Ось як художник запам’ятав ту історію:
– Було колись на Дністрі село Раколупці, давно затоплене Дністровським водосховищем. Начебто належало воно красуні-княгині. У неї безнадійно був закоханий бессарабський вельможа з іншого берега річки. Вирішив він зробити княгині подарунок – дубову церкву. Сплавив храм по річці. Люди з подільського берега Дністра прикували нижню частину зрубу храму до скелі. Та коли вода в Дністрі піднялася, споруду спочатку затопило.
А потім негода відірвала кайдани – і звільнена з полону церква поплила річкою Ушицею до Чабанівки.
З рік чи й більше вона плескалася біля села, ніби благаючи порятунку. Потім, втомившись чекати допомоги від байдужих людей, тихо за течією вирушила знову вниз до Дністра… Років кільканадцять ніхто її не бачив. Тільки казали, що прибилася вона до бессарабського берега. Може, забули б про ту церкву, як забувають про все на світі наші люди, коли б одного разу та церква не приплила до Чабанівки знову. Вона ледь трималася купи, була вся перекошена й розбита. За якийсь час будівля розпалася – і важкі, просякнуті вологою дубові колоди опустилися на дно глибокої ріки.
Саме в раколупську церкву Володимир Лашко помістив сцену хрещення. І саме до цієї сцени – єдиної! – були претензії в тодішнього секретаря райкому комсомолу Едуарда Кульчицького під час здачі музею в експлуатацію 1990 р. На щастя, до цього тоді не прислухалися – і зображення вціліло.
ТУРИСТИ, ВАМ ВАРТО ЦЕ ПОБАЧИТИ!
Запитуємо пана Володимира, як він нині, через понад 30 років після створення, сприймає свою роботу:
– Я навіть здивувався, що людям вона виявилася цікавою. Я ж працював у різній стилістиці, часом навіть без ескізів. А найбільше дивує, що розпис зберігся стільки часу: це ж просто водоемульсією по побілці пройдено двічі!
– А як народилася ідея перетворити коридорну батарею на вівцю?
– Так та батарея там стирчала і заважала. От і вирішив її обіграти. Сьогодні цю вівцю-батарею перетворив на музейне лого молодий львівський художник Михайло Скоп.
У вересні 2021 року в рамках проєкту ребрендингу народного музею історії села Чабанівки було зроблено реставраційно-консерваційну та оновлювальні роботи над унікальним муралом. Виконав їх сам автор фресок Володимир Лашко разом із сином Іллею та невісткою Яною Лашками. На жаль, фрески першого поверху перебувають у незадовільному стані, а коштів на повне їх відновлення поки що немає.
Мурал – чи не найбільш вражаюча частина місцевої експозиції. Тепер, туристи, черга за вами – побачити це на власні очі таки варто!
Ірина ПУСТИННІКОВА.
Фото авторки.