Неділя, 17 Жовтня 2021 р.
8 Жовтня 2021

БАТЬКО ПОДІЛЬСЬКИХ МУРАЛІВ

Культура – це не тільки міста. З вересня у Чабанівці, колись одній із найвіддаленіших точок Кам’янеччини, триває проєкт ребрендингу місцевого Народного музею історії села. Амбітна ідея Староушицької ТГ виборола грант Українського культурного фонду в програмі «Культура. Туризм. Регіони». Поки що все звучить нуднувато, та далі ми пояснимо, чому в Чабанівку варто завітати всім – і кам’янчанам, і гостям регіону.

ПЕРЕДІСТОРІЯ: МУЗЕЙ

Історію все-таки творять не маси, а особистості. Поєднання патріотизму та ініціативності здатне на дива. Саме так і сталося наприкінці 1980-х років у Чабанівці. Селу пощастило – в нього був Василь РОМАРНЮК (1925-2000), директор та викладач історії в місцевій школі, керівник Народного аматорсь­кого театру. Педагогіка – та сфера діяль­ності, де енергії витрачається безліч, та в Ромарнюка її вистачало і на школу, і на режисерування вистав, і на написання краєзнавчих книжок про Чабанівку.
А ще Василь Ромарнюк придумав Музей. Хоча завжди казав, що натхнен­ником закладу була сільська громада, але створення музею – саме його ідея. А люди її підхопили і несли, несли в новостворений заклад експонати, які ще вчора і не експонатами були, а хатніми речами, одягом чи сільськогосподарським реманентом.
Музей відкрився на другому поверсі місцевого Будинку культури в березні 1990 р. Автором експозиції став художник Володимир ЛАШКО, нині заслужений діяч мистецтв України, а на той час – начальник бюро естетики заводу «Електроприлад». Усі діорами музею (а їх багато) – його робота. Допомагали Лашку підлеглі з бюро. Макети зброї та тракторів із комбайнами виготовляв Леонід Киселюк. Чеканкою зай­малися Борис Ільницький і Василь Чорний. Працювали над експозицією також Микола Безгін та Євгеній Карасьов.

НАША СІКСТИНСЬКА КАПЕЛА

Більшість відвідувачів по­трапляє до музею через цент­ральний вхід до БК та сільську бібліотеку. Саме в її завідувач­ки Надії Галатир зберігаються ключі від закладу. А, згідно з первісним задумом, музей має власний вхід, розташований у лівому торці будинку. І це найбільш вражаючий вхід до музею, який можна знайти на Поділлі, а може, й у всій країні.
Усе завдяки велетенському муралу Володимира Лашка. Всі три поверхи сходової клітки митець розписав у 1988-1989 рр. яскравими образами подолян.
Знизу герой легенди про заснування Чабанівки – пастух з отарою. Далі на стінах скачуть татарські коні, лякаючи подолянок у чорновишитих сорочках. Дівчата сидять на барвінку. Так оживає ще одна чабанівська легенда, записана Василем Ромарнюком, про те, звідки взялася на Поділлі ця квітка.
Володимир ЛашкоВище – нічний ліс, наповнений русалками, лісовиками та іншими міфічними створіння­ми, які загрозливою, але водночас дещо комічною масою стов­бичать за спиною босоногої дів­чини, що вирушила у хащу в пошуках магічного цвіту папороті.
Пам’ятаєте збручанського ідо­ла Світовида – із зображеннями світів, як їх уявляли наші предки – давні слов’яни? Тут щось схоже: ми наче рухаємося не лише за течією історії, а й ідемо від потойбічного світу (Нави) в світ живий, реальний, спов­нений вітальності – Яву. Бо далі на стінах феєрія календарних свят та обрядових дійств подолян. Танцюють під гаївки дівчата, гримить калаталами вертеп на сільській вулиці, несеться в завірюху на вівці-батареї місцева Маланка. А царює над цим гамірним різнобарв’ям верховним божеством вищого світу, Прави, молода оголена жінка – напіввідьма, напівбогиня, від рук котрої сиплять дари на землю два роги достатку. Її постать нагадує фігуру розіп’ятого Христа, але вона – символ щастя, плодючості й радості, а не страж­дань.
Унікальність муралу Володимира Лашка не лише у викорис­таних сюжетах, а й у повному зануренні глядача в розписи. Неначе фрески Сікстинської капели, образи художника оточують відвідувачів зусібіч – люди не роздивляються твір навпроти себе, а знаходяться в самому творі.
А виникли фрески банально: митцю не сподобався прісний вхід до музею. Вирішив його прикрасити. Працював наїздами у вихідні, тому стилістика розписів різниться від фрагменту до фрагменту. Найбільш вражаюча частина муралу (зимові свята та сцена хрещення, про яку далі) – диво імпровізації.
І щасливого випадку: Лашку пощастило застати підготовку сіль­ського театру до Маланки та вер­тепу, він бачив, як просте сито перетворюється на різдвяну зірку. Вітер змін, що обдував наприкінці 1980-х запліснявілий СРСР, дозволив працювати вільно, без думок про цензуру.

ПЛАВАЮЧА ЦЕРКВА З РАКОЛУПЦІВ

Покинувши сходову клітку, ми опиняємося в коридорі між біб­ліотекою та музеєм. Фрески Лаш­ка все ще оточують нас: на всю стіну з боку бібліотеки – подільське весілля. Наречений веде сором’язливу, але втішену обра­ницю до хати під солом’яною стріхою, а там на них уже че­кають музики: сопілка, бу­бен, скрипка і навіть екзотичний конт­рабас.
Протилежна стіна зайнята зображенням ще однієї радісної події: немолода пара принесла в темряву храму новонароджене маля. Хрещення. Старень­кий священник, свічник і купіль – спалахи золота на приглуше­ному сірому тлі церковного інтер’єру.
Церква непроста: приплила на стіну з місцевих легенд, які Василь Ромарнюк розповів Володимиру Лашку. Ось як художник запам’ятав ту історію:
– Було колись на Дністрі село Раколупці, давно затоплене Дністровським водосховищем. Начебто належало воно красуні-княгині. У неї безнадійно був закоханий бессарабський вельможа з іншого берега річки. Вирішив він зробити княгині подарунок – дубову церкву. Сплавив храм по річці. Люди з подільського берега Дністра прикували нижню частину зрубу храму до скелі. Та коли вода в Дністрі піднялася, споруду спочатку затопило.
А потім негода відірвала кайдани – і звільнена з полону церква поплила річкою Ушицею до Чабанівки.
З рік чи й більше вона плескалася біля села, ніби благаючи порятунку. Потім, втомившись чекати до­помоги від байдужих людей, тихо за течією вирушила знову вниз до Дністра… Років кільканадцять ніхто її не бачив. Тільки казали, що прибилася вона до бессарабського берега. Може, забули б про ту церкву, як забувають про все на світі наші люди, коли б одного разу та церква не приплила до Чабанівки знову. Вона ледь трималася купи, була вся перекошена й розбита. За якийсь час будівля розпалася – і важкі, просякнуті вологою дубові колоди опустилися на дно глибокої ріки.
Саме в раколупську церкву Володимир Лашко помістив сцену хрещення. І саме до цієї сцени – єдиної! – були претен­зії в тодішнього секретаря райкому комсомолу Едуарда Кульчицького під час здачі музею в експлуатацію 1990 р. На щастя, до цього тоді не прислухалися – і зображення вціліло.

ТУРИСТИ, ВАМ ВАРТО ЦЕ ПОБАЧИТИ!

Запитуємо пана Володимира, як він нині, через понад 30 років після створення, сприймає свою роботу:

– Я навіть здивувався, що людям вона виявилася цікавою. Я ж працював у різній стилістиці, часом навіть без ескізів. А найбільше дивує, що розпис зберігся стільки часу: це ж просто водоемульсією по побілці пройдено двічі!

– А як народилася ідея перетворити коридорну батарею на вівцю?

– Так та батарея там стирчала і заважала. От і вирішив її обігра­ти. Сьогодні цю вівцю-батарею перетворив на музейне лого моло­дий львівський художник Михай­ло Скоп.

У вересні 2021 року в рамках проєкту ребрендингу народного музею історії села Чабанів­ки було зроблено реставраційно-консерваційну та оновлювальні роботи над унікальним муралом. Виконав їх сам автор фресок Володимир Лашко разом із сином Іллею та невісткою Яною Лашками. На жаль, фрески першого поверху перебувають у незадовільному стані, а коштів на повне їх відновлення поки що немає.
Мурал – чи не найбільш вражаюча частина місцевої експозиції. Тепер, туристи, черга за вами – побачити це на власні очі таки варто!

Ірина ПУСТИННІКОВА.
Фото авторки.