Субота, 04 Грудня 2021 р.
12 Листопада 2021

«ХАЩІ» – РУПОР УКРАЇНСЬКОГО ЗАКУЛІССЯ

Чи можна полюбити Україну без косметики і яскравих барв, депресивну і маловідому, що перебуває на межі виживання?
Декілька хлопців із відеопроєкту «Хащі» показують її саме такою – з порожніми сільськими хатами, одинокими старенькими, жахливим бездоріжжям і без жодного натяку на цивілізацію. Але навіть такою Україну не можна не любити… Переглядаючи щем­ливі відеосюжети, більшість згадає бабусь-дідусів, рідне село, його побут, нехитрий заробіток, культуру та говірку.
Автори проєкту «Хащі» впевнені, що не важко любити фотогенічні Карпати, старовинний Львів, теплу Одесу, кремезний кам’янецький каньйон, розпіарені фортеці, палаци, замки. А от перевірити справжню любов до України без прикрас може кожен, пере­глядаючи на ютуб-каналі відео, відзняті по всій країні командою ентузіастів, дослідників, патріотів.
Власне, як народилася ідея «Хащ», чому українські села вимирають, і навіщо цей процес фільмувати, журналісти «Подолянина» дізнавалися в засновника, координатора та ведучого проєкту Володимира КОХАНА напередодні 10-ї річниці створення кана­лу, який відзначатимуть 12 листопада. Йому, до речі, Кам’янеччина близька – тут навчався (за фахом – юрист), жив і досліджував чи не всі наші села.

«НІЩО НЕ ЗУПИНИТЬ ІДЕЮ, ЧАС ЯКОЇ НАСТАВ»

Родом Володимир із Віньковеччини, з села Карижин. Із дитинства захоплювався історією та мандрами. Разом із друзями-однодум­цями, власне, 15 років тому й почав проводити вилазки в села по сусідству.
– Наша команда – це компанія друзів із дитинства, односельчан, – розповідає Володимир. – Сам ютуб-­канал не був ціллю, це наслідок нашого захоплення. Почали знімати наші походи не заради популярності, просто народилися в одному селі, товаришували з дитинства, нам приємно разом зібратися, піти селами, розмовляти з людьми.
Іншим компаніям цікавіше поле­тіти до Єгипту чи Туреччини й полежати на березі моря. А наша стихія – хащі.
Спочатку викладали фото у фейс­буці. Один раз помістили відео в ютубі та побачили, що за короткий час його переглянули понад 5000 користувачів. Зрозуміли, що й іншим це цікаво. А далі пішло-поїхало, – продовжує Володимир. – Колись Степан Бандера сказав: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав». Так нам судилося долею, що ми стали рупором, через який проголошується історія, проблематика українського закулісся.
Разом із Володимиром історію фільмують Максим Воскрекасенко, який працює в IT-сфері, а в «Хащах» є основним оператором. Фотографом і відео­оператором є Василь Бурбас, котрий 10 років працював начальником Віньковецької пожежної станції, а віднедавна мешкає в Німеччині. Бухгалтер за освітою і фермер за покликанням, Михайло Бабчук долучається до зйомок, коли не за кордоном на заробітках. Геодезист-землемір Михайло Осацький, який працює за фахом у рідному Карижині й інколи їздить на закордонні підробіт­-ки, у вільну хвилинку з радістю пакує валізи для чергової експедиції. А ще Андрій Балан, який за фахом веб-дизайнер, проживає у Віньківцях і працює фрилансером. Ще один віньківча­-нин Тарас Морозовський, історик за фахом, проживає і працює в Києві. Бере участь у зйомках та монтує відео рідний брат Володимира – Олександр Кохан, котрий наразі в Києві працює ві­деомейкером і має фах журналіста. Здобув він його на фа­куль­теті журналістики К-ПНУ ім.Огієн­ка. Багато хто з кам’янчан па­м’ятає його як учасника команди «Громадського телебачення Поділля».
Переглядаючи відео, бачимо, як хлопцям вдається на фоні мальовничих сільських краєвидів, часто спустошених вулиць, занедбаних хат і покинутих обійсть доступно донести маловідомі історичні факти, переплітаючи їх подільською говіркою. Із сюжетів помітно, що спочатку селяни, яких на все село – жменька, з осторогою дивляться на непроханих гостей, але після короткої розмови, приємно вражені енциклопедичними знаннями патлатих і бородатих хлопців, про які навіть самі не здогадувалися, вже й самі радо діляться тим, що знають про рідні місця, співають пісень і проводять екскурсії.
– Уже носимо з собою більше техніки, а раніше мали маленьку непрофесійну камеру. І коли в село заходять 5-6 молодиків із рюкзаками, незвичного зовнішнього вигляду, для їхнього світогляду і ментальності це – дивина. Дехто думає, що шукаємо металобрухт, чи якісь аферисти, які в бабці пенсію хочуть забрати. В усіх запитання: а хто це такі? Але після 10 хвилин спілкування пересторога розвіюється. Люди розуміють, що ходимо не з корис­ливих мотивів, ніхто на метало­брухт чи гроші не посягає. Ми збираємо інше багатство – їхні знання, спогади, традиції та звичаї. Для нас це – скарб, для селян – буденність. Часто нам кажуть: «Хлопці, та що тут знімати? Тут нічого немає. Колгосп розвалили, роботи немає». Але вони не бачать того старого мли­на, закинутих підвалів, залишків фортеці чи маєтку, старої скрині, де зберігалися безцінні історичні документи, а для нас це суперціка­во, – каже співрозмовник.
Володимир Кохан. До речі, логотип «Хащ» - трипільська мати-берегиня всього живогоФормат «Хащ» відрізняється від звичних туристичних маршрутів. На типові для них напрямки ніколи не існувало жодних путівників. Нелегко навіть у все­світній павутині знайти інформацію про деякі села. Але захоп­лення читанням та історією сприяє бажанню відшукати ту родзинку, задля якої варто подолати сотні кілометрів.
– Коли складаємо майбутній маршрут, я все вивчаю, на основі знайденого обираємо наступне місце для зйомок. 60-70% інформації знаходиться в гуглі, але з переходом із джерела на джерело, – продовжує Володимир Кохан. – Якщо просто напишете «Цікава інформація про Фурманівку», нічого не знайдете, як і про Дерев’яне, Привітне чи Броварі. Скажімо, про Китайгород ще може щось бути.
А про менш відомі села максимум з написаного – кількість населення. Треба працювати, як слідчий у поліції: щось одне знаходити і від нього відштовхуватися. Скажімо, дивимося, хто жив у Привітному. Ага, письменник. А які він книжки писав, можливо, в них є спогади. Скажімо, шукаю про Суржинці, нічого цікавого немає. Але дивлюся, що через Суржинці тече річка Тернава. Шукаю інформацію про Тернаву в радянській енциклопедії, в польських старих енциклопедіях XIX століття. А там 100% щось одне за інше зачепиться. На Тернаві було таке собі судноплавство – сюди запливали маленькі галери, човники, плоти, стояли там портом у районі села Фурманівка. Я непогано знаю історію Першої та Другої світових війн, де проходили фронти, особливо в нас, на Поділлі, де які армії руха­лися, а де – повстанські загони.
І час­то в спогадах військових, мемуарах є описи про те чи інше се­ло. Маю декілька джерел – енцик­лопедії, краєзнавчі експедиції. Іноді буває, що день витрачаєш, але про село так нічого знайти й не можеш.
Переважно зустрічається банальна загальна історія: «В нашому селі є працьовиті, щасливі люди…». Така собі радянська агітка, від якої аж вивертає. Це такі шаблонні описи, але життя ж різнобарвне. Тут немає поділу на злих і добрих, чорних і білих. Усі люди, всі грішні, всі з плоті й крові. І хтось скаже, що серед наших українських військових були супергерої і зрадники, і так само було серед «червоних». Ми це теж намагаємося донести у своїх відео. Скажімо, якби я жив у 1916-1918 роках, не знаю, яким був би мій вибір. Нині через книжки, через призму часу, оцінюючи і аналі­зуючи ті події, підтримую Дирек­торію УНР, визвольний рух, питання не­залежності України. Але як би я повівся тоді, живучи в українському селі, не знаю. Змоделюємо: наш неписьменний прадід, який вміє лише орати, злий на пана, бо той побив його дружину, отримує пропозицію підтримати «червоних», піти в армію, а за це дадуть клаптик землі. І він пішов. У тодішніх людей бракувало інформації та знань, аби проаналізувати те, що відбу­вається.

І СЕЛА КАМ’ЯНЕЧЧИНИ КОСИТЬ

Команда проєкту «Хащі»Команда «Хащ» детально дослідила 60-70% сіл колишнього Кам’янець-Подільського району і стільки ж уже об’єднаного. На жаль, чимало з них теж опинилися на межі виживання.
– Якщо взяти нашу область на кар­ті, відрізати те, що йде на південь, починаючи від Ярмолинців, то це мій улюблений регіон узагалі в Україні, – зізнається автор проєкту. – Це неймовірна природа завдяки нашим каньйонам, бо вище від Хмельницького вже рівнина. Можливо, ці місця мені близькі ще й через наш своєрідний подільсь­кий діалект. Але, на жаль, цей ре­гіон завжди був бідним. Свого часу я 8 років прожив у Кам’янці-Подільському. І яким би величним, красивим його не намагалися змальовувати, проте не все так гарно. Звісно, величніший, але на фоні Макова, Скали-Подільської, Чемерівців.
А навіть на фоні колишньої Польщі чи Російської імперії це завжди було бідне провінційне містечко. Села довкола – суцільна біднота. Більшість селян покріпачені, грунти важ­кі, рельєф – ями й горби. Досі в нашому регіоні нормальної залізниці немає. Донедавна не було й нормальної дороги. А ще сто років тому, коли йшов дощ, навіть коні не могли проїхати. Наш грунт – чорнозем із глиною – зупиняв усе.
Не хочу згадувати рідний колишній Віньковецький район, Ново­ушицький, Теофіполь, Білогір’я, де самі райцентри як села виглядають. Там узагалі катастрофа. Але, на мою думку, найдепресивніший в області – колишній Новоушицький район, який тепер став частиною Кам’янець-Подільського.
У колишніх межах Кам’янець-Подільського району простіше на паль­цях рук порахувати села, які виглядають недепресивно: Гуменці, Жва­нець, Слобідка-Кульчієвецька, навіть Оринин уже сумненький. Де молодь може жити і має чим зай­матися, де є куди вийти. А є такі, що навіть немає де хліба купити. І це Кам’янець-Подільський район – найбільший районний центр в області, відносно багатий район. Живими залишаються села, розташовані недалеко від міста, або попри трасу. А поїхати в Дерев’яне, Княж­піль, Привітне, Супрунківці – хати пустують, старенькі вимирають, село зникає з мапи. В Супрунківцях я був 6 років тому, і там жили переважно люди похилого віку. У Гелетині майже нікого не залишилося. Якщо їхати трасою до Бакоти і повернути ліворуч, починається глуш, і так аж до колишньої межі з Дунаєвецьким районом. Там усі села на межі вимирання. При Дністрі дачники хоч щось почали набудовувати. Але тутешніх мешканців обмаль, їх не втримують навіть красиві краєвиди.
Дехто думає, переглядаючи наші відео, що ми ностальгуємо і плачемо за селами. Так, сумно, що село вимирає, бо ми самі його вихідці. Але смерть сучасного українського села – це природний процес, схожий на те, як помирає старенька 90-річна бабця. Боляче, але це природно.
А далі співрозмовник детально пояснює, чому так відбувається: села тривалий час штучно утримувалися колгоспами. Після їх розпаду, безгрошів’я і безробіття ніхто не хоче жити в глушині, нехай і біля Дністра, але ж у болоті. Тому, коли в селян з’явилися вибір і хоча б маленька шпаринка свободи, то мо­лодь, їдучи в місто на навчання, додому вже й не поверталася.
Володимир Кохан і 102-річна Югина Огниста– Усі ми – соціальні істоти, потребуємо спілкування, обміну інформацією, культурою, досвідом. А тут живеш у глухому подільському селі, навколо тебе лише декілька стареньких дідів і бабусь, втомлених працею. Що ти від них будеш черпати і на що дивитися? Врешті-решт або сам перетворишся на такого ж, або ж поїдеш у велике міс­то, де люди красиво одягаються, ходять у кафе, а не розпалюють ввечері п’єц, аби бараболі наварити, – каже Володимир Кохан. – Ми скаржимося, що сьогодні погано живемо: ями на дорогах, некомфортні маршрутки, низькі зарплати. Але пригадайте, як жили ваші предки, і зізнайтеся, що в нас таки все набагато краще. Мій батько виріс у солом’яній хаті, де підлога була із землі та глини, а електрику провели у 70-х роках. Моя прабабця, котра померла 1969 року, казала: «Діти, чи настане колись такий час, щоб я наїлася вареників із білого борошна та зі сметаною?!». Це в людини, яка важко гарувала все життя в колгоспі, була така мрія. Вибачте, я – незаможна людина, але для мене вареники – страва буденна.
Нині ми – як складова великого потяга, перші вагони якого – розвинуті країни: Америка, Англія, Нідерланди. Україна – 26-30 вагон, не останній, бо є ще бідніші, відсталіші.
І нікуди не можемо подітися з колії, тож їдемо. І в те місце, де Англія сьогодні перебуває, доїдемо років через сто. Бо навіть у сусідній Поль­щі такого поняття села, як у нас, де пси прив’язані на ланцюгу, кури ходять по дорозі, городи великі, на яких росте бараболя і кукурудза, немає вже років 40-50. У них інший стиль: гарні будиночки, декілька дерев, доглянута невеличка галявинка, недалеко по вулиці – ка­в’ярня, ресторанчик, пекарня, мінімаркет, в якому все є. А вже у фермера є поля, городи, теплиці. І ми до цього поступово дійдемо. І в нас усе буде добре і по-іншому, ніж колись. На мою думку, із 120 сіл колиш­нього Кам’янець-Подільсього району залишиться 20. Власне, тому їдемо, знімаємо ці села, які вимирають, робимо документалістику для історії, щоб через десятиліття історики чи просто охочі могли подивитися, як виглядало умовне село Привітне, Супрунківці, Брага, яких на мапі вже може й не залишитися.

ЧИ ПОКИНУТЬ «ХАЩІ» УКРАЇНУ?

І ця справа не вельми весела. Володимир зізнається, що, будучи сентиментальним романтиком по життю, від деяких знайомств і розмов зі старенькими щемить серце й виникає бажання допомогти:
– Але при цьому розумієш свою безпорадність і те, що твоє втручання цим людям може завадити. Одинокі бабці, котрі живуть далеко від цивілізації, в глухих хуторах, нікуди не поїдуть із рідного дому. Єдине, що завжди робимо, – залишаємо їм пакуночки з печивом, чаєм і цукерками. Від грошей старенькі відмовляються. А ще вражають долі людей, їхні безцінні спогади. Як-от 102-річна Югина Опанівна Огниста з Майдану-Олександрівського на Віньковеччині, яка пережила голод, бачила війну, полон, повоєнне лихоліття, робочі будні в колгоспі й постійно все життя відчувала голод. Досі неписьменна. Навіть тепер не їсть м’яса, бо не звикла до нього змолоду, надає перевагу молочним продуктам і яблукам.
Зі зйомок хлопці команди «Хащ» ніколи і нічого не беруть, пояснюють, що це ніби з кладовища речі брати. Виняток зро­били на Житомирщині, де в залишеній хатині знайшли бабчин особистий щоденник. Нагадував він сучасний блог у соцмережах: жіночка розмовною сільською мовою детально описувала, коли покропила картоплю, водила корову до бика, хто й коли помер, як крижі болять… Відео переглянув її родич, якому хлопці надіслали родинний скарб.
За роки існування проєкт «Хащі» цьогоріч нарешті почав заробляти. Маючи багато підписників, команда зуміла відшукати й однодумців-меценатів, адже поїздки можуть обійтися від двох до восьми тисяч гривень, а експедиція на два тижні нам коштувала 50 тис. грн. А ще треба професійне обладнання придбати, спорядження поновити. Чимало часу забирають монтажні роботи, бо відзнятого мате­ріалу лише з однієї експедиції може бути годин на десять. І це все треба перебрати, вирізати, вибрати найцікавіше, написати сценарій, підібрати музику, щоб за темою підходила і передавала атмосферу.
Володимир Кохан зізнається, що сіл на мапі України, куди команда хотіла б поїхати, ще є чимало. Бо кожне друге село приховує велику історію. Мають хлопці й амбітнішу мету – коли заспокоїться пандемія, планують поїхати в Румунію, Словаччину і Польщу, де також є покинуті села, в яких свого часу мешкали етнічні українці. Спробують відшукати земляків, які вкорі­нилися за кордоном.
Наразі на ютуб-каналі понад 80 тисяч підписників і десятки відео про різні українські села, переглянути які можна за посиланням:

https://www.youtube.com/user/88kohan/videos