ФОТОКАРТКИ ПОЗА ЧАСОМ

Це дуже стильна виставка. Елегантна: чорно-білі фотографії без назв на чорному паспарту в тонких срібних рамах. Уже в цьому видно дбайливе ставлення автора до своїх робіт і спроби не відволікати глядачів від споглядання фотографій ані різницею форматів (усі фотокартини однакового розміру), ані буянням кольорів. Знаний у місті естет і фотограф Роман Уваров представляє у ці дні у Виставковому залі на Соборній свої роботи. Назва експозиції – «Фотокарточки. Без назви». Триватиме вона до 20 листопада. І це своєрідна машина часу: у вік цифрової фотографії Роман Уваров взявся зробити повністю аналогову, «лампову» експозицію. Все як у дитинстві: плівка, самостійне проявлення відзнятого в темній кімнаті, друк.

Запитуємо в автора про кон­цепцію виставки та його творчість.
– Пане Романе, чому вирішили не давати назв своїм роботам?
– Назва дасть остаточні рам­ки фотографії. А так ко­-жен глядач може побачити щось своє.
– Скільки готувалася ви­-ставка? Як відбирали для неї матеріал?
– Задум надрукувати повністю аналогові фотографії виник два роки тому, але не виходило відразу. Найскладніше було відібрати плівки. За цей час їх уже назбиралося до­сить. А вже сам процес підготовки зайняв лише два тижні.
– Чи є для Вас взірці у фо­тографії? На кого орієнтуєтеся чи на кому зростали?
– У певний час подобаються певні фотографи. Інколи взагалі відкриваються нові імена, яких, на жаль, уже немає. Якщо конкретно назвати прізвища, то це Майкл Кенна, Борис Смелов, Юсуф Карш, Сергій Лобовіков. Цей список можна довго-довго продовжувати.
– Чи важко бути фотографом у час, коли фотографи – всі навколо? Адже нині практично в кожного в кишені смартфон із камерою.
– Я не пам’ятаю точно, хто сказав: «Доступність нівелює якість». Отримати зображення сьогодні надзвичайно прос­то. Всі все фотографують, щодня з’являються нові те­рабайти фото. Але що з цього залишиться в майбутньому? Просто тепер такий час. А фотографи бувають різні. Вважаю себе фотолюбителем. Якщо люди займаються фотографією, то між ними відсутня сучасна конкуренція. Вони завжди спілкуються і діляться інформацією. І не тільки інформацією. Маю багато фотоколег в Україні та світі. Ми допомагаємо один одному. Наприклад, Ігор Співак із міста Дніпра надіслав для зйомки декілька камер! Серед них і доволі відома серед аматорів фотографії Pentax ME super.
– Знаємо, що Ви часто берете участь у фотоконкурсах і можете похвалитися декількома перемогами в них. Бук­вально декілька тижнів тому, в жовтні, здобули срібну медаль 10-го Кубка Рівного з фотомистецтва з чор­но-білим, якимось позачасовим порт­ретом дівчини «Анна».
– Є таке. Відсилаю періодично фотографїї на конкурси. Вже є перемоги, досвід. 2019 року моя робота завоювала срібну медаль у Національному пікторіальному конкурсі. Брав участь у конкурсі «Найкращий художник – 2019». Це був 10-денний пленер у Він­ниці. Його організатор Володимир Козюк – надзвичайна людина! Є ще декілька перемог, але найголовніше, вважаю, коли фотографія хоч на хвилинку зупиняє шалений біг ХХІ століття – і ти зупиняєшся, роздивляєшся, щось згадуєш.
– Чому обрали саме естетську чорно-білу фотографію?
– Тут усе просто: через мож­ливість домашнього проявлення та друку.
– Де ж 2021 року взяти фотоплівку? Старі запаси?
– Та ні, плівка і нині продається. В Україні гірша і дорожча, за кордоном – краща і дешевша. Дістати її допомага­-ла колишня кам’янчанка Тетяна, яка тепер живе в Німеччині. Подобається графічність плівки, її, так би мовити, «пікторіальні» текстури. Що ж до формату фотографій, камер – це все відносно, як пензлі в художників. Все-таки фотографує не камера.
– Ви, напевно, – головний фотоекспериментатор міста. Вишукуєте нові форми і ракурси. Що змушує не припиняти вчитися, не заспокоїтися на колись засвоєному вдалому способі, а продовжувати експериментувати і пробувати нове? Для Вас це робота чи хобі?
– Відповім одразу на обидва запитання. Фотографія для мене точно не робота в прямому сенсі. Це, швидше, хобі. Тому й не зупиняюся.
Затратне, звичайно, але як же без витрат у фотосправі? Я фо­тографую не на одну плівко­-ву камеру, маю їх декілька. Там і LOMO, і «Зоркий»… Є в колекції навіть фотоапарат 1930-х років. Усі робочі. Маю і саморобні камери-обскури. Але ка­мери і плівка – ще не все. Потрібна фотолабораторія. Без неї важче. Але на все свій час.

Ірина ПУСТИННІКОВА.
Фото авторки.