Субота, 29 Січня 2022 р.
17 Грудня 2021

РЕАЛЬНА ПРЕЗЕНТАЦІЯ СЮРРЕАЛЬНОГО «ТАРАСА»

«З шаблею та книгою» – так можна описати презентацію книги «Повернення Тараса Бульби» авторства голови міського осередку «Просвіти» Славка ПОЛЯТИНЧУКА, яка відбулася 8 грудня у видавництві «Абетка». Адже саме в такому антуражі письменник з’явився перед гостями.

Але таке було виправдано, оскільки нова праця відомого кам’янчанина – це збірка його гумористичних оповідань, серед яких є і твори на історичні теми. Книга готувалася до виходу протягом трьох років.
– Я пишу рідко, лише коли промай­не цікава думка, – зізнався автор, а згодом розповів про те, як з’яв­лялися деякі з його творчих ідей.
«Повернення Тараса Бульби» містить оповідання з однойменною назвою, жанр якого автор називає гіперреало-сюрреалістичним фентезі.
– 2005 року художник Сергій Яку­тович запросив мене на зйомки фільму «Тарас Бульба». Там я відкриваю браму в сцені, коли Остап і Тарас приїздять із семінарії, – розповідає Славко Полятинчук. – Проте, коли я подивився стрічку, зрозумів, що нас використали. Адже цей фільм був зроблений на замовлення Російської Федерації, є частиною гібридної війни проти України. Тому вирішив написати свій варіант «Тараса Бульби», пізніше з’явилося продовження – «Повернення Тараса Бульби» (до речі, це оповідання друкувалося в «Подолянині» у червні 2020 року. На шпальтах газети читачі знайомилися і з деякими іншими творами зі збірки. – Прим. ред.).
В оповіданні зйомки «Повернення Тараса Бульби» відбуваються в майбутньому, фільм знімає режисер Андрій Заєць, а виконавцями головних ролей є Богдан Бенюк та Ума Турман. Окрім повісті Миколи Гоголя, кам’янчанин розповів, що ви­рішив звернути увагу також і на інші класичні твори.
– В одному з оповідань у цій книжці я врятував Муму. Звичайно, у творі Івана Тургенєва Герасим її втопив. Але я вирішив урятувати. Оскільки ще зі школи пам’ятаю, як однокласниці плакали при вивченні цього твору.
Редакція газети «Подолянин» також отримала в подарунок свіжодрук з автографом автораАвтор зазначає, що книга ви­йшла не в останню чергу завдяки допомозі друзів, які підтримували та допомагали у роботі:
– Мені щастить у житті на зустріч із хорошими, креативними, щирими та життєрадісними людьми. Завдяки цьому, ми сьогодні перебуваємо тут, на презентації книги.
Оскільки Славко Полятинчук подав свою роботу для участі у «Програмі підтримки книговидання місцевих авторів та по­пуляризації української книги в Кам’янець-Подільській міській територіальній громаді», для дру­ку видання отримав спів­фінансування з міського бю­джету. 30 книг у подарунок від «Активної громади Кам’янця-­По­дільського» отримають усі шкіль­ні бібліотеки громади.
До книги ввійшли вибрані твори зі збірок «Нема диму без вогню», «Золото, рекет, кримінал», «Одкровення від Степана Руданського», написані автором у різні роки, від початку 90-х і до сьогодні, а також твори, які побачили світ на сторінках сучасних українських часописів. Ілюстрації зробив кам’янецький художник Сергій Боднар.
– Ця подія для Кам’янця дуже важлива. І приємно, що вона відбувається в рік, коли ми пишаємося першим 30-річчям нашої держави, у видавництві «Абетка», де наро­джуються такі книжки. Бажаю постійного натхнення, – каже директор департаменту гуманітарної політики міськради Дмитро НАЗАРЕНКО. – Колись на одному із сайтів міста я прочитав фразу, де було зазначено, що Кам’янець-Подільський не помре, доки в ньому живе Славко Полятинчук.

Олександр ЩЕРБАТИХ.


ПРО РИБУ, ФОСФОР І ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА»

Усе було, як у тій пісні:
Місяць на небі,
Зіроньки сяють,
Тихо по морю
Човен пливе.
В човні дівчина
Пісню співає…

У небі світив місяць. Зірки сяяли. І човен плив. Тільки не по морю. А по широкій течії річки Дністра. І в човні сиділа не дів­чина. А Кіндрат.
Працюючи веслами, він співав свою улюблену пісню, яку Андрій Миколайчук виконував колись на фестивалі «Червона рута»:

У буремні роки він зброї не склав,
За свободу й щастя удари прийняв.
Небезпеці в очі мужньо дививсь,
Палачам проклятим не коривсь.
Підпільник Кіндрат,
Підпільник Кіндрат
В надійному місці
Сховав автомат…

Наш Кіндрат теж у надійному місці – на дні човна – заховав тротил і рибальську сітку.
Плив Кіндрат на острів. Де, за всіма розрахунками, збирався наловити пів човна риби. Хоч тут варто зауважити, що рибаком він не був, і раніше рибалити
йому не доводилося. До води Кіндрат і близько не підходив. Навіть плавати не вмів. Та трапилось таке, що саме в рибі полягала вся справа.
* * *
Якось одного разу Кіндрат зауважив, що рідна жінка стала потрібна йому лише для того, щоб зварити борщу або випрати штани.
Бачить Кіндрат – біда. З кожним днем його половинка все більше і більше починала скреготати зубами. Прикинув Кінд­рат: «До добра це не доведе».
І звернувся до лікаря. Фельдшера. Окрім ветеринарного, інших фахівців у селі просто не було. Та слід сказати, що фельдшер, ветеринарний, у селі мав повагу. Був людиною авторитетною.
Одним словом, вчений у цих справах. Оглянув він оте Кіндратове приватне майно в штанях і порадив: «Треба тобі, голубе, сорок днів підряд їсти рибу! Багато риби. По три рази на день. Сорок днів.
У рибі багато фосфору. Фосфор і вправить тобі всі м’язи на місце. Не журись, друже, ще будеш, як молодий парубок!».
Від такої поради Кіндрат укріпився духом: взяв у кума сітку й човна та й махнув на острів по рибу.
* * *
Довго плив Кіндрат, аж поки на повороті річки не показався зелений і безлюдний острівець. Нарешті. Пропливши човном повз його берег, Кіндрат переконався, що навколо нема жодної живої душі. Швидко пристав до берега. Забив кілка. Прив’язав човна. Заліз у воду і закинув сітку. Тримаючи у руках тротил із бікфордовим шнуром, пішов берегом. Трохи хвилювався. Тротилом користувався вперше. Знайшов його випадково.
* * *
Одного разу приїздили до них в село двоє якихось підривників. Мали з собою ящик тротилу. Спочатку кидали тротил у річку. Потім пили горілку. А як добре прийняли, то впіймали корову. Прив’язали їй на роги вибухівку з бікфордовим шнуром. Підпалили. І вона повторила подвиг відомого льотчика часів Другої світової війни. Забігла до хліва. І хлів рознесло на друзки. А після, випадково, в бур’янах біля Дністра знайшов Кіндрат подвійний заряд. Отой, якого тепер тримав у руках.
* * *
Кіндрат підпалив шнура. І зга­дав. Коли виходив з дому, дорогу йому перейшла сусідка з порожніми відрами. Рука втратила впевненість під час замаху. І подвійний заряд тротилу хлюпнувся у воду зовсім не там, де розраховував Кіндрат.
Чи то хвиля була занадто швидка? Чи може шнур, якого підпалив Кіндрат, був задовгий. Хвиля понесла вибухівку прямо до човна. Гепнула її до борту. Тоді і рвонуло.
Кіндрат вхопився за голову. Кліпнув очима. Та було вже піз­но. Човна перекинуло. І понесло на сітку. Сітку обірвало і понесло разом з човном. Ще деякий час тримало човна на поверхні, а потім він став підводним. Разом з Кіндратовою одежею, веслами і капцями. Тільки кілок з обірваним мотузком залишився на березі острова. І збентежений Кіндрат, який, до речі, плавати вмів тільки в човні.
* * *
На острові починало вже світати. На березі в одних сімейних трусах сидів Кіндрат. Згадував по черзі сусідку з відрами, жінку з зубами і ветеринара з його фосфором. Шалено хотілося їсти. Сонце вже світило над головою. За цей час навколо не з’явилось жодної живої душі і не плавали човни. Так почала згаса­ти у Кіндрата надія на швидкий порятунок. І він зрозумів, що для нього починається нове життя.
Кіндрат пішов берегом у пошуках їжі. І через пів години зрозумів: на острові нема жодного корчика картоплі, помідорів чи огірків. На вечір заліз по коліна у воду. Спробував спіймати рибу. Та марно. На ніч з’ївши коріння лопуха, ліг під кущем спати.
На ранок Кіндрат зрозумів: «Мабуть, це кінець. Їжі нема. Ло­пухів теж мало. І поблизу хоч би хтось! Краще втопитись, аніж так мучитись». Кіндрат згадав свого улюбленого співака Анд­рія Миколайчука і пісню, яку той виконував на фестивалі «Червона рута». Зітхнув і поліз у воду топитись.
Наспівуючи з горя:

Піду втоплюсь я у річці глибокій,
Шукати стануть –
не скоро знайдуть.
Ти будеш плакать,
спливатимуть роки.
Мене до смерті
не зможеш забуть.

* * *
А вдома Кіндрата справді вже шукали. І не знаходили. Обходивши берег Дністра вперед і назад, плакала Кіндратова жінка. А вранці другого дня в село привезли весло і Кіндратові шта­ни, які прибило до берега в одному з подністровських сіл.
У кишені випадково збереглася квитанція за світло з адресою та прізвищем Кіндрата.
«Втопився», – зробили висновок у селі.
* * *
Зі словами Андрія Миколайчука «Піду втоплюся у річці глибокій» Кіндрат уже заліз у воду по саму шию. І раптом під ногою відчув щось знайоме. «Сітка!!!» Так і є. У воді за камінь зачепилась його рибальська сітка. Вхопивши її міцно рукою, потягнув на берег.
У сітці була риба.
«Днів на три їжі», – прикинув Кіндрат. Рибу почистив. І почав в’ялити її на сонці. Шкода, не було солі.
Коли вже набридло Кіндрату відганяти мух, він з’їв першу рибину. Для Кіндрата відкрилась друга сторінка його нового життя. З’явився нарешті фосфор. І то­питись він більше не збирався.
* * *
Дні попливли одноманітні. Кожен наступний схожий на попередній. Сіткою Кіндрат ловив рибу. В’ялив її. Відганяв мух. За тиждень часу, втративши терпець, почав вчитись плавати.
За два тижні теж мало що змінилося. Кіндрат ловив рибу. В’ялив її. Відганяв мух. Вчився плавати. І заростав бородою. Третій тиждень був схожий на другий. Довшою стала борода. Почали рватися сімейні труси. На четвертий тиждень Кіндрат був схожий на вождя племені з русла ріки Амазонки. Засмаг. Висох. Заріс. Об’їдався фосфором. Безперестанку вчився плавати. І добився перших результатів.
Йому часто снилась рідна хата. Сусідка з відрами. Жінка із зубами. Фельдшер ветеринарний з його фосфором. І ковбаса домашня з часником. А ще приснилось одного разу, що від фосфору в нього почав уже світитись…
Нарешті Кіндрат ухвалив рішення пливти з острова. Сьогодні або ніколи. Глянув на камін­ці в ямці. То був календар. Порахував. Ішов сороковий день
його перебування на острові. Як у воду дивився ветеринар. Кіндрат з’їв рибину і поліз у річку…
* * *
Вдома у Кіндрата мало що змінилось відтоді. Пожурились. Посумували… Втопився. Така його доля. Але, як і належить, зга­дали утопленика добрим словом. І на третій, і на дев’ятий день. Зібралися ввечері після роботи і на сороковий. За столом. Біля Кіндратового портрета з чорною стрічкою. Засвітили свічку.
* * *
…Кіндрат успішно вплав здолав річку. І вибрався, щасливий, на берег. Без обдумувань, босоніж, в обдертих сімейних трусах, чкурнув мерщій до рідного села. Дорога була неблизька.
* * *
А тим часом у селі, в рідній хаті Кіндрата пили горілку і згадували покійника. За вікном уже почало смеркатися. Наливши чарки, вже вкотре слово взяла сусідка. Та, що з відрами бігала.
– Яким же чудовим він був чоловіком, покійний! Глибоко на дні заховала річка від нас його ті­ло. Тож вип’ємо, щоб його криш­талева душа знеслась високо-­високо в небо.
– Правильно!!! Усім пити до дна, – керував кум покійника. Той, що позичав човна.
– А я скажу вам як працівник медицини, – взяв слово ветеринар, – нашою наукою вже доведено, що душа покійника вер­тається додому. На третій. На де­в’ятий. І на сороковий день після смерті.
У хаті запала тиша, і всі глянули у вікно, за яким вже смеркалось.
– Не може бути! – сусідка захвилювалась.
– Може! – твердо і впевнено мовив ветеринар.
– То, можливо, вона вже прийшла? – поцікавився кум. І всі глянули на ветеринара.
– От цього я не знаю, – пере­смикнув плечима працівник медицини. Кум покійника встав. Відкрив вікно, що виходило на квітник.
Звідтіля дмухнуло свіжим та пахучим вечірнім повітрям.
– Давайте покличемо душу Кіндрата, – запропонував кум. Може, почує?
– Краще не треба, – перехрестилася сусідка.
– Давайте, – згодився ветеринар.
– Кіндрате, ти нас чуєш?! – на повний голос заволав у вікно від­важний кум.
* * *
Кіндрат саме в цей час дістався городами до власної хати. Ось вона – рідна домівка… Квітник… Аромат квітів… Вік­но… Знайомі голоси… І натуральний запах домашньої ковбаси. Щастю Кіндрата не було меж.
– Кіндрате, ти нас чуєш!? – долинули до його слуху голоси при­сутніх у хаті.
У вікно знадвору зазирнула скуйовджена бородата голова.
– Чую!!! – закричав на повні груди Кіндрат…
Побачив ковбасу і, ковтаючи слину, поліз у вікно. Ні на кого і ні на що не звертаючи більше уваги…
* * *
«Скільки було галасу! І куди всі поділись? Ніби вітром здуло», – дивувався Кіндрат, наминаючи за столом усе підряд. Крім риби, звичайно. Від фосфору його вже нудило. Збоку, перетягнутий чорною стрічкою, дивився на Кіндрата портрет. Чимось вони були схожі.
Випивши горілки, Кіндрат згадав Андрія Миколайчука і пісню, яку той виконував на фестивалі «Червона рута». І заспівав на повний голос:

Хто ж тепер налиє чарку чи дві,
Хто ж посеред ночі вийде надвір.
Привітає чемно мужній Кіндрат,
Істинно народний депутат…

Кіндрат швидко сп’янів і в гар­ному настрої завалився спати.
Усі, хто був на поминках, перелякались не на жарт. Навіть сусіди з навколишніх хат повтікали. Ніхто не міг пригадати, щоб з того світу вертались покійники, ще й співали.
На другому кінці села ветеринарний фельдшер надавав медичну допомогу. Двері в Кіндратовій хаті були вузькі. Тому, втікаючи на вулицю, кум і сусідка, зіштовхнувшись у дверях, пошкодили арцаби. Арцаби впали, а вони побігли далі. Кумові покійника ветеринар давав пораду: «Треба тобі вернутись і забити Кіндратові в груди колика з осики». Той відмовився. А інших відважних не знайшлося.
* * *
А вранці другого дня Кіндрат помився, поголив бороду, одягнув свіжу сорочку. Усе стало на свої місця. І навіть жінка Кіндратова до вечора перестала скреготати зубами.
* * *
А через кілька днів зник із села Кіндратів кум. Сусідка казала, що коли виходила вранці з відрами по воду, то зустріла
його з веслами.

Зі збірки Славка Полятинчука «Повернення Тараса Бульби», 2021 р.