Субота, 28 Травня 2022 р.
14 Січня 2022

ВОНИ БЕРЕЖУТЬ СКАРБИ НАЦІЇ

Проходячи повз центральний корпус Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, мало хто здогадується, які безцінні скарби там зберігаються. Матеріально-культурне надбання наших пращурів знайшло гідне місце в навчально-науковій лабораторії етнології. Цьогоріч у жовтні етнолабораторії виповнилося 25 років. Подію відзначали у рамках проведення ІІІ Всеукраїнської наукової конференції «Традиції Івана Огієнка у світлі вітчизняної науки» (до 140-річчя від дня його народження), презентуючи неймовірно барвисту, колоритну й автентичну колекцію вишитих подільських рушників.
Детальніше про скарби нації, ідею створення етнолабораторії, що розташувалася на четвертому поверсі закладу, й жи­тейські історії з етноекспедицій «Подолянин» вирішив ді­зна­тися у зберігача – члена Національної спілки краєзнавців Украї­ни, кандидата філологічних наук Валерія ЩЕГЕЛЬСЬКОГО.

ЕТНОЛАБОРАТОРІЇ – 25 РОКІВ, ЕКСПОНАТАМ – ПОНАД СОТНЮ

Валерій Васильович у подробицях пам’ятає паростки зародження лабораторії. За відповідальну роботу понад два десяти­ліття тому взявся, на жаль, уже по­кійний, доцент кафедри української літератури Танасій Колотило, який із 1982 р. працював у виші. Його надійним помічником був Валерій Щегельсь­кий, кот­рий, закінчивши 1992 р. філологічний факультет тодішнього пед­інституту, залишився працювати старшим лаборантом кафед­ри української літератури.
– 1991 року, згідно з наказом тодішнього ректора Анатолія Копилова, було створено народознавчу кімнату, – ділиться спогадами співрозмовник. – Відтоді й почали накопичувати експонати, міркували, де і як їх розміщати. І вже до офіційного відкриття навчально-наукової лабораторії етнології 18 жовтня 1996 року було проведено чотири етнологічні експедиції на території Поділля, записано значну кількість фольклорного матеріалу, зібрано чимало експонатів, які ми впорядкували, систематизували та зафіксували в реєстраційній книзі, яку жартома називаємо амбарною.
У нас були різні підходи до збирання. Розпочинали з етнологічних експедицій у населені пункти Поділ­ля, під час яких розшукували традиційні предмети побуту і ремесел, записували народознавчу інформацію тощо. Активно до цієї праці долучалися студенти, які з бабусиних і дідусевих сільських горищ та скринь приносили унікальні старовинні побутові речі й одяг, також наповнювали колекцію викладачі та співробітники університету.
І ця робота не припиняється й до сьогодні.
Від старовинних речей аж очі розбігаються. Коли переступаєш поріг цієї етносвятині, переповнює відчуття, ніби потрапляєш до сільської бабусиної хатинки. І від того на душі стає тепло, затишно й водночас щемливо. На стінах – вишиті рушники. На видному місці красується піч, а на покуті – дідух та ікони. Словом, куди не поведеш оком, всюди натрапляєш на речі, якими щодня в побуті користувалися наші пращури.

«СТЕЛИСЯ, ДОЛЕ, РУШНИКАМИ!»

Неймовірно вражає колекція вишитих рушників. Недаремно рушник був важливим атрибутом і супроводжував наших пред­ків із давніх часів. Новонаро­дженого загортали в рушник. Коли син ішов на війну, оберегом йому слугував вишитий руш­ник. Аби прожити в парі щасливе подружнє життя, молодята ставали на весільний рушник. На довгих рушниках опускали домовину в могилу.
– Як свідчить амбарна книга, в нашій колекції маємо понад тисячу вишитих рушників, – продовжує розповідати Валерій Васильович. – І, попри таку кількість, схожих не відшукати, які б повторювалися в малюнках, символах, кольорах. Бо рідко коли в однієї майстрині міг бути комплект із двох однотипно вишитих рушників. Усі вони автентичні, зі своєю душею. Мені часто доводиться чути слова вдячності за ці збережені речі, на жаль, уже немає тих рук, які вишивали всю цю красу. Навіть коли готували виставку, до мене підійшла колежанка пані Наталія і подякувала за збережений рушник її бабусі. Вона принесла його ще тоді, коли була студенткою.
Коли оглядаєш колекцію, мимоволі з пам’яті виринають слова Андрія Малишка: «І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов». Бо ж ви­шитий рушник не лише вико­-рис­товувався у побуті, а й слугував оберегом. У етнолабораторії збе­рігається здебільшого вишивка з Поділля.
– У нас на Поділлі домінують руш­ники, вишиті переважно рослин­-ним орнаментом технікою гладі.
В основному це різні вазони, квіти, десь навіть фантастичні, яких у пр­ироді не існує. Колись запитував у вишивальниці: «Де Ви такі кольори берете?». На що вона відпові­ла: «Насправді ці кольори є в природі, але потрібно бути спостережливим, аби їх побачити». Мабуть, майстрині мають інше чуття. Здавалося б, не можуть бути в парі гарячі й холодні барви, а на рушниках, як і в природі, вони є поруч, не сваряться, поєднуються і виграють особливими відтінками. Людська фантазія безмежна. Такі речі прикрашали оселі й слугували своєрідним оберегом, – пояснює Валерій Щегельський. – Також присутній у техніці вишиття рослинний орнамент – хрестиком. Геометричний орнамент у нас на Поділлі чомусь на другому місці, який теж вишивали хрестиком або гладдю.
Маємо чималу колекцію рушників із зооморфними зображеннями. На наших подільських весільних рушниках – це голуби, які дивляться один на одного. Їх матері вишивали дітям на весілля. Вважалося, що вони приносять щастя і добробут у сім’ю. Згадаймо й пісню: «Ой там на горі, ой там на крутій. Там сиділа пара голубів». На сучасніших рушниках зустрічаємо лебедину пару, що символізує вірність, щире кохання.
Маємо й із зображеннями пів­-нів, які символізують репродуктивну місію і чоловічу силу в продовженні роду. Колись на весіллі молодятам давали скуштувати запеченого півня, щоб у них був дух до комори. А ще півень – це символ сонця, бо ж здавна вважається, що відлякує нечисту силу.
Чимало є обрядових рушників, вишитих до Великодніх чи Різдвяних свят. Також є рушники, де гос­подиня зазначила вишиттям свої іні­ціали чи кому призначався подарунок. Жартуємо, колись бейджиків не було, тому й вишивали ініціали.
Поступово колекція збагачує­ться не лише подільською вишивкою, адже в університеті навчаються студенти й з інших регіонів, зокрема з Волині, Буковини, Галичини тощо. І вони щиро діляться власними родинними реліквіями, які унікальні кольоровою гамою, орнаментом, символікою.
Не могли не поцікавитися, який вік рушників. І, виявляється, що є ще XIX століття, але біль­шість вишитих у ХХ ст. В експозиції є рушник, на якому виши­-то «1913 г.» і зображено на ньому, про що важко здогадатися, гральні карти. Цікава його історія. Чоловік ішов ще на Першу світову війну, і дружина виши­ла йому рушник не лише, щоб доглядати за тілом, а як оберіг.
Адже споконвіку карти – магічний символ. Чоловік повернувся живим, а цей унікальний експонат зберігається у фондах лабораторії. На жаль, час грає не на руку. Якщо червона масть ще проглядається, то чорну, вишиту вовняною ниткою, з’їла міль, залишивши лише відбитки.
– Майстрині фіксували дату, і це теж має сакральне значення, як й ініціали, вишиті прізвища тощо. Це свого роду теж оберіг, як і наш рік, день народження. Вік рушників засвідчують люди, які їх нам дарують. Деякі наголошували, що рушникам уже понад сотня років, або «це ще моя мама вишивала, коли була дівкою», – доповнює співрозмовник.

У ЕКСПОНАТІВ ВЛАСНІ ІСТОРІЇ

Кожна річ, яка зберігається в лабораторії, має свою історію. Валерій Васильович зізнається, що деякі зворушують до глибини душі, й пригадує розповідь чоловіка із с.Вихватнівці. З ним вони познайомилися випадково під час етноекспедиції. Чоловік запросив до хати, зі скрині дістав вишиту сорочку-косоворотку і повідав таке. Коли розпочалася Друга світова війна, його батька мобілізували. Напередодні організували проводи, були музики, застілля. Вдосвіта, під час прощання з родиною, батько зняв із себе святкову вишиту сорочку, накрив нею сина у мами на руках, а сам пере­одягнувся у військову форму і пішов на фронт. 6 квітня 1945 року на річці Одер він загинув. І всі ці роки син свято беріг сорочку як пам’ять про батька. Але, побачивши в селі представників із лабораторії, вирішив передати сімейну реліквію університету на збереження і пам’ять про батька. Сьогодні ця сорочка посідає гідне місце в експозиційній залі, як і родинна історія, яка бере за живе відвіду­вачів.
– Звісно, не обходиться і без кумедних історій. Якось працювали в селі Гринчук. Нам розповіли, що тут є декілька господарів, які трудилися на ножних ступах. Записавши прізвища, пішли у пошуки. В однієї жінки знайшли частину ступи, в яку вона насипала солому, і там вже курка несла яйця. В іншого чоловіка знайшли бияк – складову ступи. Неушкоджену пощастило віднайти лише в чоловіка, який значився передостаннім у списку. Господар сказав, що ступа лежить у хліві, обкладена кукурудзяними снопами, старою необмолоченою квасолею. Було літо, спека, повно пилу. Ми почали працювати, понаїдалися того пилу вдосталь. Знайшли нарешті ту ступу, сфотографували, змалювали. Кажемо газді, що такої речі в нашій лабораторії немає, і ми могли б її придбати. На що чуємо: «Хлопці, побачили і кладіть її назад, закрийте снопами! Я ще силу маю і буду на ній працювати». На душі прикро, бо ж тримали в руках цілу і «живу» ступу. Повертаємося до табору невеселі, але зустрічаємо по дорозі сімейну пару. Розговорилися, з’ясувалося, що це син того гос­подаря приїхав із міста допомог­ти батькові обірвати вишні. А коли дізнався про нашу лабораторію, переконав тата, і той «за презент» подарував нам ступу.
А якось запросив нас до себе в село Великий Жванчик молодий директор Будинку культури й показав солом’яник для зберігання зерна. У нас такого ще не було. Але чоловік планував створити музей у клубі, тому не міг подарувати його нам. Наступного дня ми відвідали його сім’ю, дружина наспівала різножанрових пісень. А чоловік розвідав, що в сусідньому селі є ще один такий солом’яник. Від нас потрібно було пальне, а також якась «подяка», а ми – хлопці запасливі (усміхається). Поїхали, знайшли гос­подаря, який саме випасав худобу, котра від спеки залізла в ставок, аби охолодитися. Чоловік дав ключі від хати й каже: «Ідіть, беріть той солом’яник, він на горищі!». Відшукали цю унікальну річ на горищі, а там жодного отвору, щоб могли його винести. Сидимо в темряві, в спеці, немов у сауні, й метикуємо, як спустити його вниз. На наше щас­тя солом’яник був із двох частин, ми його роз’єднали і так стягнули донизу. А потім уже, як та худоба, сиділи по шию в ставкові разом із солом’яником, вимивали та доглядали його для подальшого розміщення у лабораторії.
Одного разу, аби мати в колекції оригінальну тарелю, нам довелося бабусі нарубати дров на пів зими. Словом, різне трапляється під час експедицій, і кожен експонат – це окрема історія та приємна згадка.
За словами Валерія Васильовича, важливо не лише зібрати унікальну колекцію, а й зберегти ці речі:
– Найбільший наш ворог – це міль. Вона, як колорадський жук, адаптувалася і до хімії, і до природних методів боротьби – горіхового листя, тютюну, лаванди, які постійно є в нашій лабораторії. «Хімією» труїмо міль у вихідні, обробляємо нею речі та приміщення, щоб згодом усе вивітрилося, і ми могли там працювати.
Доводиться й імпровізувати. Раніше мали справжній хліб, весільні шишечки, короваї, поминальні баранчики та інші. Але є комашки, які полюбляють хлібні вироби. Тому ми звертаємося до майстринь, які замість справжнього тіста викорис­товують солоне: дрібну сіль упереміш із борошном. Такі страви вже не так смакують комашкам.
Крім комах, речі поступово знищує час: то нитка десь вилізе, то барвник вилиняє. Ми не маємо якихось консервантів, а бережемо, як можемо. Рушники, сорочки, килими зберігаються охайно складеними у скрині. Раз на рік ми їх перемо, висушуємо і знову ретельно складаємо.
Сьогодні в лабораторії – поповнення, яке передали з фондів історичного факультету. Наразі міркуємо, де помістити експонати, адже місця вже бракує. А це значить, що пам’ять про наших предків житиме ще не одне століття.