Субота, 28 Травня 2022 р.
22 Квітня 2022

РОЗМАЇТТЯ ТАЛАНТУ ІВАНА КЛЯПЕТУРИ

Виставка у часи війни – дивовижа. Здається, що суспільству не до мистецтва. Але на тому, щоб у важкий для України час таки відкрити виставку, наполягав сам автор тво­рів, плодовитий і різноплановий художник та скульптор Іван КЛЯПЕТУРА.

Іван КляпетураМонтувати виставку митцю допомагав його учень, заслужений художник України Володимир МАТВЕЙЦЕВ. Цей відомий в артистичних колах майстер до війни мешкав у Чернігові, звідки евакуювався до Кам’янця. Творчість Володимира Матвейцева бачив багато хто, принаймні в інтернеті: декілька років тому мережею хвилею прокотилися перепости його жартівливих картин з оголеним козаком Ма­маєм, вмонтованим у шедеври світового живопису – картини Джор­джоне чи Веласкеса.
На виставці представлені і скульптури, і живопис, і графіка. Як зі сміхом зазначила донька Івана Васильовича, директор­ка міської художньої школи Олена КЛЯПЕТУРА, це перша пер­сональна виставка митця, кот­ра не пройшла внутрішньородинної цензури. Батько зазвичай радився і з донькою, і з сином Сергієм, видатним подільським скульп­тором, під час відбору робіт. Але для цієї події підбирав твори мистецтва сам, без посередників та радників. І підібрав чудово.
Олена Кляпетура розповідає про батька:
– Мій тато – сміливий експериментатор. Він сам відбирав і ком­понував роботи на виставці. Звичайно ж, сюди потрапили й сміливі твори. У Кадиївцях у нього дві майстерні. Одна – на подвір’ї, а інша – в хаті. І я досі дивуюся, який він працьовитий, бо сама так не вмію , мені треба десь надихатися. Прийдеш до нього, а він то дерево теше, то скло перебирає, то малює. Йому не потрібний особливий настрій, він прийшов, побачив – і вже творить, втілює те, що в нього на душі. Йому вдається поєднувати в роботах непоєднувані матеріали. Інколи думаю, що він навіть зі сміття міг би зробити творчу річ. Серед робіт багато таких, що я сама дивуюся, як він міг так поєднати фактури в різних стилях, різній тематиці.
Мистецтвознавиця Інна БЕРЕЗІНА на відкритті зазначила, що Іван Кляпетура – художник синтетичний та органічний:
– Таких насправді небагато. Немає стільки книжок про мистецтво скульптури, як є про живопис чи графіку. Скульпторів менше, бо їхня праця важча. Це мислення об’ємами, це тривимірність. І навіть коли скульптор створює площинні речі, картини, він усе одно мислить об’ємом. Чому синтетичний? Бо Іван Васильович нагадує митців Ренесансу, коли один і той самий митець міг спроєктувати архітектурну споруду, вирізьбити скульптуру та написати станкове або монументальне полотно. Й Іван Кляпетура може це все. Чому органічний? Бо є бажання спробувати щось нове. Він постійно займається і графікою, і живописом, і скульптурою. Він органічно за це береться і в нього органічно це виходить.
Коли разом збираються щирість, освіченість, талант, органічність і синтетичність, вони дають прекрасний результат. І кожна робота на виставці така, біля котрої можна зупинитися. Для мене мистецтво – це недомовленість. Коли твір стріляє в лоб, і відразу все зрозуміло, він швидко перестає бути цікавим. А на цій виставці можна перебувати дуже довго. Роботи є калейдоскопом думок, ідей і хвилювань. Ця виставка могла б називатися «Розмаїття». Це ж справжнє розмаїття технік, стилів, ідей і жанрів. Тут є портрети, натюрморти і пейзажі, є абстрактні твори. Скульптури є і з каменю, і з дерева. Тому так цікаво. Тут немає єдиної червоної лінії, яка б чітко зчитувалася, тому що художнику цікаво багато що.
Чому Леонардо да Вінчі написав набагато менше картин, ніж Рафаель чи Мазаччо? Тому що він брався за різне, йому все було цікаво.
Я не боюся порівнювати Івана Кляпетуру з великими майстрами минулого. Хочеться ще нагадати, що Іван Васильович зробив чимало сільських мозаїчних зупинок. Завдяки публікаціям у «Подолянині» кам’янчани вже знають, що це цінний пласт монументального мистецтва ХХ століття, котрий нині знищують. Такі автобусні павільйони робили в часи СРСР у всіх республіках. Та якщо порівняти зупинки авторства Івана Кляпетури зі схожими малими архітектурними формами в Казахстані, Білорусі чи Грузії, побачимо, що наші – найяскравіші. Вони соковиті, пронизані українською ідеєю, мають етнородзинку. Страшно, що ці зупинки руйнуються, часто свідомо (як 2021 р. на Довжку через недбалість кам’янець­кого чиновника). Важко сказати, як правильно вчинити із зупинками:
чи дати їм і далі виконувати первісну функцію, чи збирати їхні шматки в якийсь музей. Часом молоді митці переносять мозаїки з таких зу­пинок як принти на одяг чи сумки. Люди починають розуміти, що ми втрачаємо дуже великий пласт унікального мистецтва, котрого взагалі немає в інших культурах.
На завершення скажу, що є головним у художнику, і це є в Івана Васильовича. Він усе пропускає через себе. Навіть якщо зовні це не видно, пише лише те, що його хвилює. Це можуть бути як позитивні, так і трагічні моменти. Адже справж­ній художник будь-якої країни і будь-якої епохи – оголений нерв.
І як тільки змінюється епоха, першими на це реагують художники. Вони йдуть за крок уперед від архітекторів і науково-технічного прогресу. І в такий важкий час, коли ми всі переживаємо стрес і шок, знайти можливість об’єднатися навколо прекрасного, доторкнутися до мистецтва – це крок, на який треба мати сміливість.

Хоча за попередні вісім років це вже п’ята персональна ви­­ставка Івана Кляпетури, вона вперше відбувається в такій локації – у конференц-залі НІАЗу на вул.Троїцькій. Відвідати її можна безкоштовно в будь-який день. Поруч із конференц-залом, у лапідарії НІАЗу у внутрішньому дворику, встановлено три монументальні кам’яні роботи Івана Кляпетури – ці скульптури недавно заповідник придбав у автора.

Ірина ПУСТИННІКОВА.