МУЗИЧНІ МРІЇ ТАКИ ЗБУВАЮТЬСЯ

Уже два місяці наша країна протистоїть повномасштабному вторгненню рашистів. За цей період українське суспільство перенесло багато подій, які пізніше знаходять своє відображення у піснях, віршах, прозі та навіть в анекдотах.
Після 24 лютого написав уже декілька пісень і 55-річний кам’янчанин Дмитро ТОПОЛЬНИЦЬКИЙ. І вони зовсім різні. Наприклад, «Чорнобаївка» викликає сміх від того, як рашисти із притаманним їм ідіотизмом гинуть на нашій землі, а «Не буду рабом» – почуття патріотизму. Вперше ці твори були представлені публіці 2 квітня, коли пан Дмитро разом із друзями утворили тріо та виступили на одному із благодійних вечорів Міжнародного кінофестивалю «Бруківка». Згодом музикант детальніше розповів журналістам про свою творчість.

– Актор Дмитро Суржиков разом із режисером Андрієм Зайцем займалися у нашому місті своїм новим проєктом «Бандерівські смузі». До одного з відеороликів не встигли записати звук, тому звернулися до мене – у студію звукозапису «Кам’янка Рекордс», – розповів музикант. – Потім Андрій запропонував виступити на фестивалі. Ми виконали 8 пісень, і раді, що глядачам сподобалося. Тепер є ідея й надалі виступати таким складом.

УСЕ ПОЧАЛОСЯ МІЖ ПОВЕРХАМИ

Про те, як розпочав займатися музикою, пан Дмитро розповідає з легкістю:
– Таке враження, ніби музика була зі мною все життя. Пам’ятаю, як батьки купили піаніно. Наша родина проживала на п’ятому поверсі, а придбали музичний інструмент у сусідів із четвертого. Поки його несли, я підібрав першу мелодію, для мене це було прос­то. А далі пішло: музична школа, перші виступи тощо.

– У Вас були кумири?
– Так, звичайно. Дуже подобалися «The Beatles» та «Queen». Мої дитинство і юність пройшли у 70-80-х роках минулого століття, коли західна рок-музика була заборонена і ти слухав те, що міг дістати. У дідуся були вирізки з польських газет, у них шукав якісь тексти іноземних гуртів. А під час навчання в інституті потрібно було дуже постаратися, щоб десь дістати платівку із закордонною музикою. Це були важкі часи (сміється).
Виступати перед публікою музикант почав у дуже молодому віці.
– На першому весіллі я зіграв під час на­вчання у шостому класі. На вулиці був 1978 рік. Тоді усюди був «живий» звук, усе було чесно. Люди навіть не знали, як зробити фонограму, тому хто що вмів, те й виконував.
У той час я вже виступав на різних заходах, щось «бринькав». Люди помітили і покликали зіграти на весіллі. У технічному плані – жах, але робив, що вмів.
Далі життя саме повело автора у музичну сферу. Проте він зізнається, що був там не завжди. Стались і певні творчі проблеми, які на півтора десятиліття вибили з колії та надовго відклали втілення мрії.
– У дев’ятому класі мене запросили у популярний тоді кам’янецький гурт «Времена года», – продовжує співрозмовник. – Там я знайшов справжніх друзів, з якими не втратив зв’язку і досі. Ми навіть побудували будинки поряд, та у музичному плані все було не так добре. Тоді ж з’явилося величезне бажання відкрити власну студію звукозапису. Думав, що зараз займуся бізнесом на декілька років – і реалізую плани, проте все затягнулось аж на 15 літ.

– Коли Ваш гурт розпадався, не було думок спробувати все ж влаштувати кар’єру?
– Ні, напевно тоді було присутнє емоційне вигорання і я не пішов за своєю ціллю. Вважаю, що у той момент зрадив власну мрію. Тепер усім раджу так не робити. Бо, на мій погляд, для чоловіка важливі дві речі: його дім і самореалізація. Але, коли ти робиш не те, що хочеш, – зраджуєш собі. Тепер я прийшов до того, чого прагнув – виступати і створювати щось нове.

ДІТИ НАВЧАТЬ НОВОМУ

Студія звукозапису Дмитра Топольницького все ж з’явилася. Сталося це нещодавно, три роки тому, проте історія повернення нашого співрозмовника до мистецтва розпочалась іще раніше. Допомогли друзі з колишнього гурту, які під час Революції Гідності запропонували зіграти разом концерт.
– Після цього ми знову почали спільно виступати. Через декілька років, спустившись у підвал власного дому, побачив, що 120 квад­ратів площі завалено мотлохом. Тоді й вирішив, що тут буде студія. Довго вивчав, як усе обладнати, а коли зрозумів – покликав на допомогу фахівця. Разом зробили все «за наукою». Декор допомагав робити мій сусід – гарний художник і меломан за сумісництвом. Планування всього процесу зайняло пів року, а облаштування – три місяці.
Тепер перед Дмитром Станіславовичем постало нове завдання – опанувати ремесло звукорежисера, проте він цього не боявся. Все пояснює життєвою історією:
– Вважаю, що навчатися потрібно завжди. Ніколи не рано і не пізно щось починати. Наприклад, кілька років тому я пішов у коледж культури та мистецтв на уроки співу. Запитав учительку Ларису Мичак, чи візьме 52-річного учня. Педагогиня погодилась. А там публіка – діти 15-16 років. Спочатку сміялись із мене, а потім здружилися. Багато хто з них згодом записувався у мене і цим самим допомагав мені опанувати нову професію.

– Ви часто співпрацюєте з молоддю. Це концепція студії?
– Не концепція, але й не випадковість.
Я дійсно намагаюсь оточити себе молодими людьми. Адже вже нічого кардинально нового не придумаю, а ось вони – так. І насправді 13-14-річні можуть дати мені у професійному плані більше, ніж я їм. А загалом у мене є два ключові моменти для функціонування студії. По-перше, там повинні бути присутні ентузіасти – люди, які хочуть щось створити. По-друге, з віком я зрозумів: якщо ти щось любиш, але не маєш величезних здібнос­тей – можеш бути у цій індустрії. Я ненайкращий співак, однак можу записувати музику. Це приносить і задоволення, і гроші.

ВІЙНА ПРОДУКУЄ ТВОРЧІСТЬ

Говорити лише про мистецтво у сучасних умовах було б неможливим. Війна ж має своє відображення не тільки у способі нашого життя, а й у тому, що створюють вітчизняні музиканти, композитори та художники та з якою потужністю.
– Дмитре Станіславовичу, за час війни ви написали уже кілька пісень, та й загалом в українському суспільстві зараз творчий бум…
– Це абсолютно нормальний процес. Коли творчі люди потрапляють у такі обставини, їм є що сказати. Весь час існує внутрішня потреба щось зробити. Це можна назвати натхненням, можна – музою. Коли ми бачимо всі ці страшні події, то не в змозі сидіти на кухні й лише обговорювати це з рідними. Ми беремо папір і починаємо писати, адже потребуємо випліскування емоцій. Це не можна пояснити логічно, але, наприклад, композиція «Не буду рабом» написана ще
5 років тому, проте сформувати до кінця не виходило, а після початку вторгнення це сталося за декілька днів. Вона просто очікувала свого часу.

– Чи можуть митці вплинути на сучасну політику?
– Повинні. Це їхня місія. Ті московські наративи, від яких ми страждаємо, були створені шансоном і бандитською лірикою. Послухайте російських солдатів. Для них чуже життя, а іноді й своє, не має жодної цінності. Це ж не просто так, ці люди не народилися такими. Вони такими стали завдяки середовищу життя, яке формувалося музикою, телебаченням, інтернетом… За допомогою цього зробили нелюдів. Однак творчість впливає на всі народи. Вона несе національну ідентичність. Саме тому в СРСР застосовували репресії проти українських кобза­рів, бандуристів та іншої інтелігенції.
– Зараз ситуація повторюється.
– Так, звірства цілком можуть бути націлені на сучасних митців. Їм же потрібно зробити «русский мир», знову прищепити нам «побєдобєсіє» та власне сприйняття реальнос­ті. У студії часто сперечаюсь із дітьми, які приходять і хочуть записати реп, а коли починають виконувати, то виявляється, що він російською і з великою кількістю матюків. Запитую: «Чому російською?». Відповідь однакова: «Так краще звучить». Але, коли не погоджуюсь із цим, то починають казати, що там ширша аудиторія. Ось так і є. У нас мало конкуренції в україномовному середовищі. Лише зараз починається мода на українське, бо багато чого й досі робиться «на Москву».

– А чи має втручатись у цей процес держава?
– Я – за мовні квоти, проте, крім цього, взагалі не повинна. Там, де втручається державний апарат, нічого доброго не буде. Має бути свобода дії та вільна конкуренція. У нас дуже багато талановитих дітей. Вони все придумають самі, потрібно лише допомог­ти – створити відповідне середовище.

– Після 24 лютого Ви записали декілька нових пісень. Як вони народжувались?
– Коли росія напала, я днів десять навіть не думав про роботу. А потім просто сідав і починав писати, бо як людина творча мав що викласти на папері. Так за трохи більше ніж місяць з’явилися чотири композиції: «Чорнобаївка», «Не буду рабом», «Коли закінчиться війна» та «Жовто-блакитний татуаж».
Окрім цього, маю дуже багато роботи як звукорежисер, адже в інших теж – творчий порив, а у багатьох містах студії переважно зачинені. Наприклад, нещодавно Сергій Файфура записав у нас свою нову пісню «Скажи, як ти?» і нині працюємо над його композицією «Бандера-3».

– Дмитре Станіславовичу, яка Ваша творча мрія?
– Мрію, щоби мої пісні співали відомі артисти. Я не дуже хороший співак (сміється), але музику писати можу. Життя саме підкидає ідеї. До прикладу, два роки тому не було планів щодо стрімів з моєї студії, та потім прийшов ковід. Багато місцевих музикантів почали скиглити: «А що робити? Як грати?». З’явилась ідея записувати інтерв’ю з артис­тами для свого ютуб-каналу і паралельно виконувати якісь композиції – «поговорили, пограли, поговорили». За цей час у гостях були «Медовий полин», Олександр Ролдугін, Сергій Файфура… Є ще багато домовленос­тей з майбутніми гостями. Тож я хочу і буду творити до останнього подиху.

Олександр ЩЕРБАТИХ.