«ВИ – ОРКИ ПРОКЛЯТІ, Й ДУРНИЙ У ВАС ВОЖДЬ»

Повномасштабне вторгнення росії в Україну сколихнуло душі поетів і літераторів. До нашої редакції протягом трьох місяців надійшло чимало творів, деякі з них ми пропонуємо увазі наших читачів.

ГЕРОЯМ СЛАВА!

В країні нашій йде страшна війна…
Якісь іще пояснення потрібні?!
Іде війна – і гинуть люди рідні,
Лишаючи нам тільки імена…
Лиш імена і ті хороші справи,
Які вдалось зробити за життя…
Як жаль! Як жаль! Пішли без вороття
Відважні й сильні. Вам, Герої, слава!
Вам слава й вічна пам’ять! У серцях
Ви в кожного. І подумки ми з вами –
З убитими російськими катами
Й з полеглими звитяжно у боях!

Оксана СТОЖАР, кам’янчанка.

РОСІЙСЬКОМУ СОЛДАТУ

Ми труни не зробим – нам дерева шкода,
Згниєш у пакеті, як гній, як сміття.
Зате поколінням прийдешнім закажеш,
Бо вам в Україну нема вороття.
Нема вам дороги ні з суші, ні з моря,
Ви – орки прокляті, й дурний у вас вождь.
За ті злодіяння, що ви нам завдали,
Хай кару небесну пошле сам Господь.
Бог ручий та нескорий,
Запам’ятайте ці слова,
Коли прийде до вас смертна година,
Не допоможе вам ваш сатана.

Станіслава БУРЯК, с.Пукляки Кам’янець-Подільського району.

В ЧОРНІЙ ДОМОВИНІ!

Лежить путін-гітлер в ліжку
І не може спати,
Бо одно в нього на думці:
Як Вкраїну взяти.
Не візьмеш ти, гаде повзучий,
Нашу матір, неньку,
Тому що всі ми станем
За землю рідненьку!
Всі підемо ми до бою
За нашу Вкраїну,
А тебе пошлем до неба
В чорній домовині!
Всі тебе ми проклинаєм
За ту кров невинну,
Тож скоріше ти лягай вже
в чорну домовину.

Тетяна НАГОВІЧКО.

ВСТАВАЙ, УКРАЇНО!

Досить плакати й страждати, нене-Батьківщино!
Вистоїмо, виборемо важкую годину,
Бо більше вже не вдарить зненацька у спину
Ворог лютий, не викопає нам вічну могилу,
Всі пізнають, зрозуміють українську силу,
Ми не раз боролись, нам сонце світило,
А московія все катувала, мучила, журила…
Невже в цьому і була росії та сила?
Першого замордувала, другого убила,
Хто не згодний – тих ламала, у в’язниці садила,
Бо панує там неправда,
А совість безсила.
Так в росії, бач, прийнято – жити рабами,
Хочуть от такі-то люди правити над нами.
Облудливу покірність диктувати нам,
Нав’язувати свою дурість і свій необман.
Виродкам безмозглим невтямки, бач,
Що ідуть сюди вони на лихо і плач,
В Україні їх чекає лиш смерть і розпач.
Хто сюди з мечем прийде – від меча загине.
На кістках їх побудуєм
Вільну Україну!

Тетяна ВАШКОВСЬКА, учениця 10 класу Кам’янець-Подільської ЗОШ №6.

НЕЗДОЛАННІ

Ще вчора ми були сім’єю,
Сьогодні ж ворогами стали ми.
Ще вчора мирне сонце сяяло у небі,
Вже нині кров’ю просіклись лани.
У ніч, коли ми спали тихо, порушили
Кордони вороги, напавши на нашу
Неньку-Україну своїми танками та
Зброєю вночі.
Війна – жорстока й небезпечна,
Руйнує долі тисячі людей.
Вони збирають свої речі й зі страхом
Виїжджають назавжди.
Крик і плач розноситься повсюди,
Тут чути постріли й вибух де-не-де.
І полягли невинні люди,
І ворог їх із рідної землі жене.
За що нам це? Невже ми такі грішні?
Невже без втрат не можем обійтись?
Чому не можем жити так, як інші,
У спокої і в злагоді з усім?
Руйнують нашу неньку-Україну,
Красу і незалежність всю її,
Але ми всі є сильні й разом
Захистимо могутність рідної землі.
Багато наших полягло в двобої,
Боролись мужньо і йшли всі до кінця.
«Ми не здамось! Ми всі є сильні!» –
Кричали вірні друзі нашого бійця.
«Ми всі – одна велика сила!
Ми – нація, і йдемо до кінця!» –
Промовив воїн, опустивши зброю,
Віддавши душу, ліг він край землі…
Усе зруйновано, нічого не вціліло,
Тільки руїни збільшились в рази,
Але рашист продовжує бомбити,
Пускаючи ракети з далечі.
Ось уже й сирена загуділа,
«Негайно всі до укриття!» – й
Ховаються в підвали люди
З надією на кращії літа.
Україно, матінко рідненька, ми
Переживемо, ти лише зажди!
Усіх, хто робить шкоду нині,
Відправимо за кораблем туди ж.
Бо ми – одна велика сила і разом
Ідемо до кінця.
У нас тече кров України,
А хто не знав, тому ганьба!

Маша МАСЛОВСЬКА, учениця 11 класу Кам’янець-Подільської ЗОШ №10.

УКРАЇНА У ВОГНІ

Сталось те, чого ми не чекали:
Від вибухів здригнулася земля,
І вмить пташки в степах позамовкали,
І вже не чути співу солов’я.
Стогін землі доноситься до неба,
Рясним дощем посипались ракети –
«В чому провинились ми?!
І чого вам треба?!».
А у відповідь – лише звуки кулеметів…
З Карпат доноситься до болю дикий рев,
Розтерзана земля стікає кров’ю вся,
І чути плач розстріляних дерев,
За тебе, ненько, я молюся!
Під звук сирен вкладаєм діток спати,
В підвалах їм читаємо казки,
Когось уже ніколи не обійме мати,
І не побачать, як зацвітуть бузки.
Коли під шквали градів серце завмирає –
Рука стискається в міцний кулак,
Надія й Віра нас не залишає,
І ще розквітне в колосковім полі мак!
І, впавши, ми знайдемо сил піднятись,
Нас не злякають прокляті гармати,
І діти наші будуть нами пишатись!
Наша воля – наша сила! І нас не зламати!
За тебе, ненько, душу й тіло ми положим,
Ти – незалежна і вільна держава!
Адже разом ми – сила! І ми переможем!
Слава Україні! Героям слава!

Олеся ЯКУБАШ.
Пані Олеся родом із Буковини, але останні 14 років жила в Кам’янці-Подільському.
Наразі вже 4 роки живе за кордоном.

* * *
Болить земля українського лану,
Реве Дніпро Шевченківського краю,
Небо вкрите червоними морями.
Ні то не схід і не захід сонця раю,
То вбиті душі, полонені москалями,
Забиті до смерті, та все ж неподоланні!
Настане час, коли москаль проснеться,
Можливо, що він навіть схаменеться,
Та вже не буде прощення йому
Ні на землі, ані в раю.
І розпадеться «велікая русня»
На шматочки, яких уже нема,
Тим часом Україна процвітатиме
Й свій шлях до кращого життя торуватиме!
Слава Україні!!!

Станіслав ПОНТЕР, кам’янчанин.

ПОКАЯННЯ БІЖЕНКИ

Наталя сиділа в затишній хаті пані Марії й згадувала епізоди зі свого життя. Усе, в що вона вірила, тепер виявилося зовсім іншим: Росія, яку вона вважала ледь не Меккою, стала тепер ворогом і вбила її маму, сестру та синочка Юрочку, якому було лише сім рочків, тому Наталя з десятирічною Юлею мусила їхати аж на захід України.
В її пам’яті зринув 2004 рік. О, тоді вона дала відсіч одній із тих «бандеровок»! Ота «сучара бандеровская» приїхала на її рідний Донбас спостерігачкою від Ющенка. Наталя згадала ту, останню, фразу, яку вона, тоді ще студентка, кинула тій «суке отбитой»:
– Да чтоб вы все подохли там, в вашем бендерштате, мрази бандерские!!!
А та «бандеровка» зі сльозами в голосі промовила:
– Нехай Вас, дівчино, Господь простить!
Щось знайоме здалося тепер Наталі в рисах обличчя тієї жінки. Дуже знайоме…
І враз її обпекло таким жаром, що аж до серця дістало. Та ж ота спостерігачем – то і є пані Марія, яка тепер надала своє житло – безкоштовно! – та ще й сказала лагідно:
– Дитино, все моє – також твоє, ні в чому собі не відмовляйте!
І Наталя з жахом подумала: а що, як Марія її впізнає? Ця сива жінка відповіла їй таким величезним добром на її зло! Яка ж вона, Наталя, тварюка!!! Сором і біль узяли її серце в такі щипці, що жінка тихенько застогнала, заскімлила, немов побите щеня.
– Дитино, тобі щось болить? – співчутливо, по-материнськи запитала пані Марія.
Наталя не витримала, впала на коліна й заридала:
– Пани Мария, вы… простите… меня… если можете…
– Бог з тобою, дитино, за що я маю тебе прощати? Устань з колін, витри слізоньки, – тихо шептала пані Марія.
– Пани Мария, зто я… тогда… в две… тисячи четвертом году… Вам и… всем запа… денцам… смерти поже… лала! – захлинаючись сльозами, промовила Наталя.
Пані Марія, врешті згадавши той випадок в інституті, якусь мить безмовно дивилась у сірі очі біженки, з яких без угаву текли сльози, а потім, рвучко підвівши Наталю з колін, ніжно пригорнула до себе й лагідно вимовила:
– Дитинко, я давно простила тобі! Ще тоді…
І потім довго-довго гладила Наталю по голові.

Автор оповідання 44-річний Яків ЗІНЧЕНКО з Донеччини, інвалід І групи по зору. До війни захоплювався
радіоспостереженням на коротких хвилях, а також почав вивчати мову індіанців черокі.
Наразі проживаєв с.Красноставці Чемеровецької тергромади.
За його словами, це оповідання – подяка всім людям, які приймають вимушених переселенців у своїх домівках.