Четвер, 28 Березня 2024 р.
13 Травня 2011

ГЛИНА БЛАКИТНА, ЯК МРІЯ

ГЛИНА БЛАКИТНА, ЯК МРІЯЩе якихось півстоліття тому Поділля славилося своїми гончарами. Цілі села жили цим ремеслом. Не було господи, де б молока не тримали у глиняних гладущиках, а на мисниках не красувалися б здоровенні макітри та поливані миски. Достоту ті самі, якими нині заповнені антикварні крамниці. «Простацьку» глину витіснив фаянс і порцеляна. Здавалося, назавжди. Але ж звідки ця щемлива ностальгія за молоком із глечика та борщем із глиняної миски?

Живучи поколіннями у місті, ми відірвалися від землі, однак генетична пам’ять не дає спокою, і нас знову тягне до речей, зроблених людськими руками: одягу, пошитого з домотканого полотна, дерев’яних меблів, звареної на живому вогні їжі та зліпленого вручну посуду. Недарма у світі загалом і в нашому місті зокрема стрімко набирає популярності історична реконструкція, і не лише військова. Паралельно з нею відроджуються й давні ремесла: ткацтво, рукоділля, кушнірство, ковальство, зброярство і, звісно, гончарство – одне з найдавніших і найважливіших у житті людства ремесел.

Відновленням давніх ремісничих цехів займається і Кам’янець-Подільське військово-історичне товариство шанувальників історії фортифікації (голова Ігор ДАНІЛОВ) на базі Руської брами. Саме там розташувалася невеличка гончарна майстерня, де опановує давнє ремесло Олег ХРАПАН. Його досвід невеликий, тим паче, що гончарній справі сьогодні не навчають, а майстрів майже не зосталося. 

– Сьогодні залишився єдиний гончар на всю область, – розповідає Олег. – Свого часу славилося своїми гончарами село Адамівка Віньковецького району, а тепер там живе єдина бабка, про неї навіть нещодавно в хмельницькій газеті «Є» писали. Вона остання з гончарів, але сьогодні вже не працює. Також у селі Смотрич, біля станції Балин, – ціле село займалося гончарством. Тепер один майстер залишився, і то він уже тих знань не має, посуд робить неякісний – так, аби продати…

– А ти у кого навчаєшся? 

– Я їжджу до майстра Василя БОРДАЧЕВСЬКОГО аж у Тернопільську область, за Гусятином є село Товсте. Дуже гарний майстер і добра людина. Все показує, ділиться секретами. Взагалі-то, майстри ніколи не видають своїх секретів, вони їх передавали з покоління в покоління. А цей показує і розказує мені все та дуже тішиться, бо ж ремесло вмирає, нема кому тих знань передати.

– Олегу, звідки у тебе тяга до гончарства? 

– Один мій знайомий свого часу закінчував сільгоспакадемію та у своїй дипломній роботі досліджував гончарське ремесло. Він трохи поїздив по майстрах, і йому це дуже сподобалося, хоча сам гончарством не займався. От він мене і зацікавив цією справою. Повіз до цього майстра, і так я почав з нуля вчитися ліпити горщики. Самотужки змайстрував собі гончарний круг і дуже втягнувся у цю справу. Перші глечики виходили досить грубі, важкі, та раз за разом виходить усе краще.

ГЛИНА БЛАКИТНА, ЯК МРІЯ– Тепер це твоя професія?

– Більше захоплення, бо поки що гончарство жодного прибутку не приносить, а я повинен утримувати сім’ю. А для заробітку я виготовляю сувенірну продукцію.

– Глина, з якою ти працюєш, має незвичний колір. 

– Так, це голуба глина. У мене знайомі беруть її для масок, а також вживають для очищення організму, це чудовий сорбент. А взагалі, кожне родовище має свій колір глини, він залежить від оксиду металу, який вона містить. При випалюванні глина змінює колір, ця, наприклад, стає сірувато-жовтуватою. Тож у гончарів з різних місць глиняний посуд має різний колір.

– А де ти її береш?

– У мене дача в Кадиївцях, і я ще в дитинстві запримітив там на дні глибокого яру цікаву глину. Гончарська глина залягає на глибині не менше 30 м. Та, що у вищих шарах, пісна, містить багато піску та підходить хіба що для цегли. Гарну глину знайти непросто, і так само непросто підготувати її до роботи. Спершу її потрібно відмучувати (глина у воді розчиняється, а пісок осідає на дно, тоді збирається чиста глина). Потім вона має тривалий час відстоятися, «дозріти». Робоча глина повинна бути досить сухою, щоб не липла до рук, але при цьому пластичною, аби можна було з неї ліпити.

Тобто процес підготовки глини до роботи доволі тривалий, тому здебільшого майстри, котрі виготовляють якісний посуд, купують готову глину. Але мені більш цікаво виконувати весь процес від самого початку, як у давні часи. 

– У багатьох людей нині з’явився інтерес до давніх ремесел. Люди хочуть їсти з глиняного посуду…

– Так, мої знайомі вже вишикувались у чергу за посудом, підганяють мене. Також їздив на фестиваль «Битва націй», проводив майстер-класи, і дуже багато людей хотіли придбати мій посуд. На жаль, я ще не встиг його випалити і ним не можна користуватися. 

Глиняний посуд має свої особливості. Глина – «живий» матеріал, і коли Ви наливаєте в глиняну миску борщ, вона вбирає його в себе, а з глини до їжі потрапляють різні мінерали та мікроелементи, корисні для здоров’я. З цієї причини керамічний посуд у жодному разі не можна мити хімічними миючими засобами. Наші бабусі відмивали його кропивою, заливши попередньо окропом. Можна також помити харчовою содою.

В давні часи господині зберігали молоко виключно у глиняних глечиках, або, як їх у нас називають, гладущиках. За рахунок того, що глина – пористий матеріал, молоко у них навіть влітку залишається прохолодним. Щоб підсилити цей ефект, гончарі додавали у глину для глечиків дуже дрібну тирсу або пух із кульбаби, які при випалюванні вигорали, залишаючи в стінках надзвичайно дрібні пори. Оскільки молоко роками тримали у спеціально призначених для цього гладущиках, вони були заселені «правильними» молочно-кислими бактеріями. У скляній банці ніколи не буде такого кисляка чи сметани, як у глеку.

– Сьогодні буває лячно купувати керамічний посуд, оскільки немає гарантії, що і в ту глину не поклали якоїсь шкідливої добавки…

– У ЗМІ вже було застереження, що всього китайського керамічного посуду, особливо глазурованого, ліпше не використовувати, тому що він містить шкідливий для здоров’я оксид свинцю. Взагалі-то, і в українському посуді в ХІХ – на поч. ХХ ст. полива робилась на основі оксиду свинцю. Бабка мого знайомого, яка в ті часи займалася гончарством, брала пластиди з батарейок та оббивала оксид свинцю. Виходила зелена полива. Воно і гарно, і посуд не так у себе вбирає все, але це шкідливо для здоров’я. 

Краще за все брати гончарський посуд, тоді це буде природний матеріал. Гарно випалений посуд дзвенить, якщо по ньому постукати. Гончарська глина містить дрібний кварцовий пісок, і при високій температурі (850-10000С) пісок всередині черепка сплавлюється у скло, завдяки чому він не пропускає води. Дехто з майстрів порушує технологію, оскільки бере просту цегляну глину біля поверхні землі, а вона пісна, у ній багато піску. Мої знайомі якось купили глиняний посуд, і виявилося, що чай просочується з такої чашки, навіть цукор на дні проступає.

– Ти ліпиш посуд за якимись конкретними зразками?

– Ні, це не зразки – це політ фантазії. Коли я беру шматок глини, то не думаю, що я зліплю. Цей процес нагадує медитацію, коли ти повністю спокійний, ні про що не думаєш, а пальці самі формують виріб. Мені дуже важливо в цей час бути самому, ні на що не відволікатися… Взагалі, головне в гончарній справі – відчувати товщину глини під пальцями, причому пальцями двох різних рук. Товщина стінки не повинна перевищувати 5 міліметрів.

– А якщо глечик не вдався?

– Поки він не випалений, його можна розмочити, а з цієї глини зліпити щось інше.

– Ти якимось чином оздоблюєш свої вироби? 

– Я поки що пробую робити найпростіші орнаменти. Роблю експерименти з фарбами, виготовленими на основі глини та природних пігментів. Працювати з ними доволі непросто, оскільки щойно торкнешся пензликом до стінки, вона тут же вбирає у себе фарбу, тоді її вже ні змити, ні перефарбувати не вийде. Крім того, після випалювання фарби змінюють колір, тому, щоби з ними працювати, потрібно мати певний досвід.

– А який посуд виготовляти найважче?

– Миски. Під час сушіння та випалювання глина всихає і виріб змінює форму. 

– На твоїх горнятках є відбитки пальців. Вони так і залишаться?

– Спершу мені це не дуже подобалося, я їх замивав. А тепер цього не роблю, адже кожен відбиток пальця свідчить про те, що майстер зробив цю річ своїми руками, вклав душу. Хто хоче бездоганного гладенького посуду, той купить собі заводський.

ГЛИНА БЛАКИТНА, ЯК МРІЯ– Що для тебе є найважчим у гончарній справі?

– Дуже складним є випалювання виробів. Я власноруч збудував спеціальну гончарну піч. Її потрібно розігріти та підтримувати в ній постійну температуру, бо якщо будуть перепади, то посуд потріскає. Загалом при нормальному випалюванні відходи сягають близько 30%, хоча мій майстер каже, що можна звести їх до 10-ти. Чим тонша стінка, тим краще. Складність у тому, що у виробі товщина стінок не є однаковою і при нагріванні різні частини виробу прогріваються нерівномірно, виникає напруга всередині виробу і він може тріснути. Це у кращому разі.

– А в гіршому?

– В гіршому – він може вибухнути та пошкодити сусідні вироби. Тож випалювання буде моїм серйозним іспитом. Ніхто не може сказати, скільки горщиків, виготовлених протягом півроку, вціліє після цього процесу. Та я це робитиму не сам – приїде гончар, і ми разом спробуємо випалити першу партію посуду.

P.S. Здавалося б, що за дивацтво: власноруч копати глину, цілу зиму ліпити з неї горщики та глеки у холодних стінах Руської брами, стирати пальці об каміння та цеглу, муруючи гончарну піч?! І все заради простого глиняного глечика, який навіть не принесе прибутку. Чи багато сучасників, розніжених благами цивілізації, зрозуміють Олега? Навряд чи. Але хіба ж це не чудово – перестати, нарешті, бути «споживачем» на дивані та знову стати творцем?!

Перші Олегові горщики чекають на випалювання. Якщо все пройде вдало, ми зможемо побачити їх під час святкування Дня міста. Тож не пропустіть нагоди покрутити старий, як світ, гончарний круг і зліпити власного горщика.