ДОРОГОЦІННИЙ ВИПАДОК ЦІНОЮ В ЮВЕЛІРНЕ РЕМЕСЛО
«Це робота, при якій, як мені здається, саме терпіння рве на собі волосся». Так ювелірну працю описував німецький письменник і вчений Георг Крістоф Ліхтенберг.
А от кам’янецька майстриня ювелірної справи Олена МАГЕРА порівнює її з медитацією.
– В нашу роботу потрібно занурюватися повністю. Однаково, що відбувається навколо, бо коли ти працюєш, ніщо інше вже не має значення. Тут немає конкретно визначеного робочого часу, скажімо, з 9-ї до 18-ї. Ти прокидаєшся, п’єш чай-каву і – працювати. Іноді до 2-3-ї ночі можна засидітися і не помітити за всіма деталями, дрібничками, як швидко пробіг час. До того ж такої речі, як поспіх, у ювелірній справі просто не існує.
Про філігранне ремесло жінка й не мріяла, більше того, про його існування дізналася лише після закінчення Хмельницької школи-інтернату завдяки щасливому випадку.
– Знаєте, за Радянського Союзу агітували йти працювати на фабрики, заводи, в колгоспи, і аж ніяк не в ювелірні майстерні, тому я й гадки не мала про таку професію. Але якось, ще в Хмельницькому, познайомилася з хлопцями, котрі запросили глянути на їхню майстерню, – пригадує Олена. – Пам’ятаю те приміщення з обдертими стінами, на яких висіли старі рідкісні речі. Чомусь тоді воно мені нагадало антикварну лавку і так вразило, що почала приходити туди щодня. Я просто годинами сиділа і спостерігала за роботою майстрів. Паралельно готувала документи на вступ до військової академії, на перекладача-референта. Cаме тоді звільнився один працівник майстерні, і я попросила дати мені можливість попрацювати хоча б тимчасово. Лише сіла за стіл – і вже здавалося, що можу зробити будь-яку річ, усе було якимось таким знайомим, моїм.
От часто розповідають про дитячі мрії, які приходять у снах. Так от, усі ці робочі процеси мені в дитинстві снилися, тільки тоді я не розуміла, що те все означає. Розумію, що таке трохи дивно звучить, але то правда. Тому «в’їжджати» в це ремесло мені було нескладно, бо воно вже давно всередині мене, а тепер просто з’явилася можливість випустити те все назовні.
ПРО СВІЖЕ ПОВІТРЯ, УНІКАЛЬНІСТЬ І ЮВЕЛІРНУ МОДУ
Відтоді минуло майже 20 років. Тепер уже досвідчена майстриня разом зі своїм учителем Олегом переїхала з Хмельницького до Кам’янця-Подільського і вже близько семи років дивує унікальними виробами ще й наших земляків.
– Сюди переїхали лише заради чистого повітря, бо в обласному центрі його просто не вистачало. Провівши цілий день з реактивами та в пилюці, навіть під потужними витяжками, хочеться вдихнути хоч трохи свіжості, тому й обрали місце, ближче до Дністра, де чисте повітря.
Якщо хтось думає, що ювелірна робота пов’язана з охайністю, білим халатом і періодичним змітанням золотого пилу з доглянутих рук, то він глибоко помиляється. Насправді це дуже шкідлива, брудна та фізично важка праця. Сьогодні працюєш із гіпсом – весь у білій пилюці, берешся за вальці чи прес – з голови до ніг у маслі. До того ж руки ювеліра мають бути досить сильними, бо треба гнути метал. А раніше ще й преса не було, то доводилося кувалдою відбивати метал. Між іншим, у мене це непогано виходило (усміхається).
– Тобто ця робота не для тендітних жіночих ручок?
– Я б не сказала. От у мене дуже ніжна шкіра рук, тому іноді бувають доволі серйозні проблеми. Щоразу, коли я прикладаюсь до металу, відчуваю сильний біль, і фактично одразу ж виступають мозолі. Тому іноді доводиться працювати, зціпивши зуби та одягнувши цупкі рукавиці. Але мене це не зупиняє. Насправді, незважаючи ні на що, робота дуже цікава. Я знаю: ті, хто приходить в цю професію, від неї дуже рідко відмовляються.
– А які саме прикраси Ви виготовляєте?
– Асортимент досить широкий. Річ у тім, що ювелірні вироби не обмежуються лише сережками, підвісками чи перснями. Ми робили і настільні прикраси, сувеніри, ювелірні картини, титульні прикраси для прокурорів, мерів. Був у нашій практиці навіть випадок, коли доводилося виготовляли золоті погони для генерала. Над цим працювали ще в Хмельницькому. Хоча не вважаю це якимись особливими витворами, от якби попросили виготовити корону для короля, то це вже інша справа.
– А є мода на ювелірні вироби?
– Як на мене, то її не повинно бути. Кожна людина обирає собі прикрасу під настрій, смаки та вподобання. Можливо, в салонах і прослідковуються якісь тенденції, але там зацікавлені продавати речі масово і швидко. Вважаю, що навіть якась ювелірна дрібничка має прирівнюватися до витвору мистецтва. Вона повинна стати індивідуальною річчю конкретної людини. Тобто, якщо я беруся за річ, то її вже не знайдеш в звичайному салоні. А коли просять зробити традиційний хрестик чи ланцюжок, то одразу рекомендую завітати до ювелірних магазинів, там такого – хоч греблю гати. Просто не бачу сенсу возитися з тим, що вже є, його ж значно простіше купити готовим.
– Чи маєте улюблену роботу, яку вважаєте найвдалішою?
– Не можу виокремити якийсь виріб. Виходить так: коли я в процесі створення чогось нового, то це завжди викликає неабиякий інтерес. А коли річ уже готова, вона має цікавити вже покупця, а не майстра. Хоча я всі свої роботи люблю. Просто завжди хочеться рухатись вперед і не оглядатись назад.
СПРАВЖНІ ПРИКРАСИ МАЮТЬ БУТИ ЖИВИМИ ТА БЛАГОРОДНИМИ
– Олено, кажуть, що золото нині не такої якості, як було раніше. Та й коли покладеш поруч з моєю обручкою мамину, то неозброєним оком помітиш різницю. Чому так сталося?
– Це все просто пояснити. Будь-які ювелірні вироби виготовляють зі сплавів. Але якщо за Радянського Союзу до їхнього складу входили лише золото, срібло та мідь, тобто благородні метали, то тепер кожен завод чи промислове підприємство використовують лігатури (добавки неблагородного металу. – Прим. ред.). А це може бути і цинк, і кадмій, і будь-який інший метал. Такі сплави теж мають свої властивості: краще виливаються, стають більш м’якими в роботі тощо, але якість уже значно гірша. А тепер ще й вигадали різні покриття ювелірних виробів, зокрема родієм. Воно нібито додає прикрасам яскравого кольору і оберігає благородний метал від подряпин та інших дефектів. Але в будь-якому разі з часом те покриття облізе, а ви ходіть, як хочете. Тому я завжди раджу клієнтам брати чистий метал, робити хороший сплав і вже з нього виготовляти прикраси. Тобто, хочете річ із білого золота, то краще підібрати правильну лігатуру, і не потрібне вам жодне покриття. Такий виріб можна час від часу освіжити в майстерні, і він завжди матиме пристойний вигляд.
– А як народжується, скажімо, коштовна каблучка?
– Будь-який процес починається з малюнка, розглядаються деталі, які можуть бути використані. Потім робиться модель. Вона може бути з воску, глини, пластику тощо. Тоді дивимося на візуальну форму. Якщо все влаштовує – приступаємо до вирізання виробу. Для цього теж використовуються спеціальні матеріали. І вже коли готова модель, переносимо її на метал. Отже, не все так просто, це дуже довга і кропітка робота.
Хоча можна одразу брати метал і з ним працювати. Так, як це робили в старі добрі часи: відливали пластину, розкачували, випилювали багато деталей, кожній із них надавали визначеного об’єму, а потім усе спаювали, збирали – так народжувався виріб.
– Олено, Ви стверджуєте, що це досить шкідлива робота. Чи не плануєте брати тайм-аут і приділяти більше уваги здоров’ю?
– У жодному разі. В мене ще стільки нереалізованих планів. Сьогодні впроваджуються нові технології в нашій галузі, зокрема 3D-моделювання, яке я опановую. Тепер модель можна виготовляти в комп’ютерній програмі. Це значно скорочує час роботи і витрати та відкриває чимало нових можливостей. Так, є тут мінуси: молоді майстри фактично не знають, що таке метал, оскільки працюють суто з машинами. 
Я не вважаю, що це нормально. Ювелірні речі не можна штампувати. Але ж якщо користуватися сучасними технологіями грамотно, то можна отримати чимало користі.
А ще я планую колись створити власну ювелірну школу. Знаєте, справжніх майстрів у нас не так уже й багато. Більшість займається не виготовленням прикрас, а ремонтними роботами, або ж комп’ютерним моделюванням. Але ж вимкни їм електрику – і вони не зможуть нічого зробити. Традиційна ювелірна справа з кожним роком наближається до занепаду, але, як на мене, такому цінному й потрібному ремеслу не можна дати зникнути.
Крім того, потрібно працювати і над собою. Деякі з моїх сьогоднішніх прикрас здаються лише ескізами до майбутніх виробів. От я закінчу із опануванням комп’ютерного моделювання і планую переходити на новий рівень. Хочу робити моделі автомобілів невеликого розміру із дорогоцінних металів, але щоб у них усе крутилося, вертілося, щоб можна було дверцята відчинити, всередину заглянути, або ж пістолетики, які можуть стріляти. Такі от настільні прикраси. Головне, щоб вони не стояли на місці, а обов’язково були живими, рухалися… завжди вперед.