МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ…
Сьогодні запроваджуємо рубрику «Читаємо Шевченка», в якій згадаємо низку шедеврів із безсмертного Тарасового «Кобзаря». До кожного вірша буде додано коментар. Для цього скористуємося унікальним чотиритомним «Кобзарем», виданим у 1952-1954 рр. у Канаді, де кожен вірш і кожну поему Шевченка ретельно роз’яснив професор Леонід Білецький, який у 1918-1920 рр. викладав в університеті в Кам’янці-Подільському.
Почнемо з вірша, написаного поетом 21 грудня 1845 р. у селі В’юнище Переяславського повіту (на жаль, затоплене у зв’язку зі спорудженням Канівського водосховища). Через чотири дні в цьому ж селі Тарас Григорович написав «Як умру, то поховайте». Чотири місяці (від жовтня до грудня 1845 р.) стали для українського поета аналогом знаменитої пушкінської «болдинської осені». «Неймовірне напруження, фантастичний творчий вибух!» – так охарактеризував цей період літературознавець Іван Дзюба.
Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
Леонід Білецький писав: «Такі думки навіяла на душу Шевченка осінь. Природа завмирає восени, необхідно відбуває круг свій і кінчає зимовим глибоким сном, щоб на весну прокинутись знову. Чи такий сон повинен одолівати й людину? Чи має право людина, що перебуває на волі, спати, нічого не робити, а тільки гнилою колодою, нікому не потрібною, валятись? Який узагалі сенс жити людині? Ось кардинальні питання, що випливають із цієї елегії: сенс призначення людини, яке в розумінні поета полягає в тім, щоб жити, любити людей, себто жити в духовнім добрі і працювати, нести в життя власні творчі здобутки, що подає добра доля. Коли ж Бог не дає доброї, то нехай буде зла доля; коли не можу робити добро, то буду змагатись із нею. І хоч у цім змагу згорить і добро, зате в огні цім зродиться нове життя. Такий тяжкий і трагічний напрошується висновок із тих роздумувань поета. Шевченко не може примиритись із безнадійним станом в житті. Людина творить життя, хоч із волі Бога, але має і свою свобідну волю. І в цій свободі, коли і впаде в зло, то через горнило іспиту, терпінь і страждань, в творчій боротьбі дух її відновиться. Отже, не безнадійний сон у добрій долі, а творча праця і любов у серці, хоч би йшло воно через боротьбу й руїну, але не через апатію й сон».
Зберігся чистовий автограф вірша в рукописній збірці «Три літа», за яким цю елегію публікують у всіх виданнях творів Шевченка. А вперше вірш побачив світ у березні 1861 р. в журналі «Основа» – одразу ж після смерті поета.