ЯК КАМ’ЯНЧАНКА АФРИКУ ВІДКРИВАЛА
Автостопом підкорити пустелі Судану, спуститися невеличким вітрильником по Нілу, познайомитися з колоритними племенами Ефіопії й навіть скуштувати сушених стрибунців розміром з долоню – на такі відчайдушні кроки нещодавно зважилась тендітна, енергійна, життєрадісна й мрійлива кам’янчанка Катерина МІЗІНА.
Вирушити в мандрівку таємничою й невідомою туристові Африкою 22-річна випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім.І.Карпенка-Карого вирішила заради своєї дипломної роботи – десятихвилинної стрічки «Моя Нубія» (переглянути її вже можна на «YouTube»). Її, на відміну від однокурсників, майбутній диктор і ведуча програм телебачення вирішила знімати не в одному з кварталів затишної столиці, а на околицях єгипетського міста Асуан.
КРІЗЬ ОБ’ЄКТИВ КАМЕРИ Й ПОГЛЯД КВАДРАТНИХ ОЧЕЙ
Упродовж двох місяців студентської практики літаком, поромом, автобусами, в компанії з випадковими попутниками і навіть під вітрилом фалуки Катерина здолала відстань близько 4 тисячі кілометрів.
– Африка – це була моя мрія, – розповідає Катерина, з якою «ПОДОЛЯНИН» зустрівся в рідному для неї Кам’янці. – Вона завжди мене вабила, бо це ж інший світ. Вражало і дивувало там усе, бо воно не таке, як у нас. І хоч я весь час була з камерою в руках, вмикати її майже не мала часу. Ходила всюди з квадратними очима.
Кам’янець-Подільський Катя покинула 2009 р., коли після закінчення НВК №8 вступила до університету. Подаючи документи до вишу, мріяла стати актрисою, адже шість років присвятила заняттям у місцевій театральній студії «Мельпомена». Втім уже в приймальній комісії вирішила податися в телевізійники, а згодом – і у відчайдушні мандрівники. Нині дівчина активно займається організацією різноманітних фестивалів і арт-проектів. А вже невдовзі планує оселитися в закинутому селі неподалік від Києва. Там разом із друзями кам’янчанка облаштовує мистецький хутір, де проводитимуть різноманітні свята, майстер-класи, майстерні та творчі школи. До рідного міста Катерина теж приїжджає не з порожніми руками. Перший фестиваль українського кіно «Відкрита ніч», який наприкінці червня просто неба провели на Ратуші, – її рук справа.
– Катю, важко було зважитись на мандрівку Африкою?
– Вперше потрапила до Африки минулого року. В мене саме були канікули, і ми з друзями полетіли до Ізраїлю, звідти сушею дісталися до Сінаю і там на три тижні зависли в містечку Дахаб. Туди після революції туристи майже не їхали, тому все було дуже дешеве: їжа, житло, розваги. Потім місцеві розповіли про південь Єгипту, мовляв, там, на Нілі, справжній Баунті. Ми поїхали до найпівденнішого єгипетського міста Асуан, де й познайомилися з нубійцями – народом, який проживає на кордоні Єгипту й Судану. Колись Нубія була дуже великим царством, але навіть тепер, не маючи власної держави, нубійці існують як окрема нація, що береже власні традиції та унікальну мову.
Біля Нілу зовсім інші умови життя – там зелень, менше пустель. В Асуані мій супутник придбав собі вітрильник, тож наступного року ми поїхали конкретно туди, і свій диплом я знімала про людей, з якими вже була знайома.
ПО ДИПЛОМНУ – ПУСТЕЛЯМИ
Знімаючи дипломний проект, кам’янчанка поїхала трохи далі, вглиб Африки, і побувала в трьох країнах. Спочатку дівчина подолала пустельні схили Єгипту, озером Насера дісталася до берегів Судану, а звідти вирушила до омріяної Ефіопії.
– Єгипет нічим особливим не вразив. А от Судан і Ефіопія мали чим здивувати. Судан – одна з найбільших мусульманських держав. Прийняти вдома туриста чи іноземця для місцевих – велика честь і хороший знак. Можу сказати, що це найгостинніша країна якщо не світу, то Африки точно. Одного разу нам довелося ночувати на вулиці, бо до столиці Судану дісталися посеред ночі та вже не мали де зупинитись. Тож постелили на землі карематики й вклалися спати. А чоловік, який просто проходив повз, запросив нас до себе додому. 
Він не знав англійської і не міг нас зрозуміти, але привів до будинку, сказав, щоб почувалися, як удома, і пішов. Ну, в нього, звісно ж, три дружини, то йому було куди піти (сміється). Потім ще на чотири дні нас прийняв інший незнайомець. Ми ніде і ні за що не платили, адже суданці цього просто не дозволяли робити.
– Що ж найбільше вразило в Ефіопії?
– Це одна з найдревніших християнських країн. Тому, коли ми перейшли кордон, картина була зовсім інша. Замість жінок, загорнутих у хіджаби, ми побачили типових африканок із косичками, оголеними плечима і татуюваннями на тілі. Там теж люди дуже віруючі, православні ортодокси, уявляєте. У них навіть на чолі, на щоках витатуювані хрести. Це теж по-своєму дуже дивно. Незвично бачити в Африці, як святкують наше Різдво чи Водохреще. В національних парках і глибинках Ефіопії живуть дуже багато етнічних племен. І це взагалі вражає, бо люди там розмовляють якимись своїми діалектами, бережуть традиції та побут – як і колись займаються скотарством, плетуть усілякі браслетики з міді й просто ходять пішки з клунками і все це продають.
– А з місцевими племенами вдалося познайомитися?
– Три дні ми прожили разом із ефіопським племенем хамер. Купи туристів приїжджають до них тільки під час ярмарку, який влаштовується в селі раз на тиждень, у середу. Зазвичай ми намагаємося відвідувати місця, де не бувають туристи, тож спеціально приїхали до хамерів за три дні до базару і мали нагоду поспілкуватися з місцевими.
В Ефіопії дуже мало води. Ми потрапили туди в сезон посухи, коли міліють усі ріки, а помитися можна хіба з чашечки. Рятуються хамери тим, що у місцях, де була річка, викопують невеличкі півметрові ямки, туди потроху
з-під землі пробивається водичка. В тій калюжці люди й миються. З їжею в них теж скрутно. Їдять хамери переважно м’ясо – смажене, варене, сире, будь-яке і будь-чиє, не важливо, коза це чи корова. Єдиний гарнір до м’яса – макарони. Картопельки чи якихось овочів там не знайти, вони навіть рису не їдять.
– Як довго довелося готуватися до такої непростої мандрівки?
– Підготовку ми розпочали за кілька місяців. Наперед продумували всі транспортні маршрути, враховували необхідні пересадки, переїзди і візи. Розробили навіть власний туристичний маршрут, адже мали їхати з групою. Але зрештою поїхали вчотирьох – я, друг і двоє дітей віком шість і два з половиною роки.
Найскладнішими були формальності, бо в Україні на візи і дозволи витрачається дуже багато часу. Набагато простіше все робити просто на місці. До Судану нескладно потрапити з Єгипту. З Асуану туди щотижня вирушає пором. На кордоні є філія посольства, де за три дні роблять суданську візу. Проблем не виникало жодних, хіба що в Ефіопії застали посольство закритим, бо в січні вони святкували Різдво, що нас теж приємно здивувало. Поїздка обійшлася нам у ту ж суму, що й двомісячне проживання в Києві. Проїзд автобусами в Африці дешевий, а от автостоп не популярний, бо там всюди суцільна пустеля і тільки одна-єдина дорога, де їздять дуже мало машин.
– А страшно вам не було?
– Зовсім ні. Адже, знаєте, якщо тобі не страшно, ти ні на що недобре й не натрапиш. Бо всі небезпеки і хвороби ми притягуємо своїми думками. Люди відчувають відкритість і самі відкриваються й завжди допомагають. Були різні ситуації, але жодного разу в нас нічого не вкрали, неприємних історій з нами теж не траплялося. А діти взагалі дуже класно пережили цю мандрівку і часом були навіть сміливішими за нас. Я, для прикладу, спробувавши ефіопського хліба, так і не змогла його доїсти. Смак у нього ду-у-уже специфічний – це величезний кислий млинець, який печуть із забродженого тіста і подають з бобовою підливою. Діти наминали ті огидні млинці із задоволенням.
– Свою наступну подорож уже спланували?
– Не розповідатиму наперед. Багато чого хочеться. Мій план – це зануритися вглиб Африки, до океану в Кенію і, можливо, на Мадагаскар, Танзанію, ПАР… А якими шляхами – по воді чи по зем-лі – немає значення. Головне, з усмішкою та хорошим другом під боком.