Неділя, 24 Жовтня 2021 р.
9 Січня 2015

ЛЯЛЬКА, ПРИДБАНА ЗА СЛЬОЗУ

Болеслав ЛесьмянКам’янчанка Юлія ЛИСКУН торік видала три збірки віршів російською мовою. На першу з них відгукнувся поет і перекладач Аркадій БРАЕСКУ й порадив Юлії Броніславівні, яка вільно володіє польською мовою, взятися за переклади польських поетів.

У листі до редакції Юлія Лискун написала:
«Поезія – це завжди пригода, це світ, в якому ти наче є, а раптом і кудись зникаєш… Навіщо нашому кам’янецькому поетові Аркадію Браеску треба було напророчити мені, що маю захворіти перекладами з польської мови? Навіщо мені було прочитати «Ляльку» невідомого для мене польського поета Болеслава Лесьмяна у російському перекладі Анатолія Гелескула і розплакатися? Рідко коли мене пронизує, мов стріла, поезія, щоб не спати, не їсти, не дихати. Але коли я через декілька днів вже сама переклала з мови оригіналу «Ляльку» (а робила я цей перший свій поетичний переклад з шостої ранку до часу ночі!), не могла заснути дуже довго. Мало того, коли ледве заснула, чітко побачила перед собою маленького, серйозного і сумного чоловічка, який наче стояв біля мене і чогось чекав… Так, це був той самий прибулець, про якого Юліан Тувім якось сказав: «Якщо десь за небесами є Держава Поезії, то це саме Лесьмян був на землі її посланцем».

Українською мовою Болеслава Лесьмяна (1878-1937) перекладав Віктор Коптілов. Дев’ять віршів, інтерпретованих ним, увійшли 1979 року до другого тому «Антології польської поезії».

За життя Лесьмян видав три збірки – «Садок на роздоріжжі» (1912), «Луки» (1920) та «Холодне питво» (1936), а 1938 року посмертно побачила світ його збірка «Лісове дійство». Всі вони в повному обсягу представлені в Інтернеті в польській електронній бібліотеці (polona.pl/). Тож Юлії Броніславівні є з чого черпати вірші для нових перекладів. А поки що пропонуємо увазі читачів «Ляльку» Болеслава Лесьмяна у перекладі Юлії Лискун (до речі, серед опублікованих перекладів Віктора Коптілова цього вірша немає).

ЛЯЛЬКА

Юлія ЛискунЯ – лялька. У моїх сережках виблискує світ дощовий.

І атласна сукня на сон мій так схожа…

Люблю фаянс моїх очей і запах липкий,

Фарби, що рум’янцем смерті наді мною ворожить.

Люблю лежати, коли кімнату заливає сонце безупинно,

В кутку на пурпурній ковдрі узорного дивану,

Де ірис біля сарни квітне безрослинно,

А з вічності плющ збирає пилу оману.

Дівчинці, яка бавиться моїм неіснуванням,

Я вдячна, коли своїми долонями моє небуття обіймає,

І говорить за мене рожевим своїм натхненням,

І вдає, що вірить у те, наче жива я.

Уважно ворожить мені по руці,

що найближчого травня я маю

В світ вирушати, взявши в дорогу хліб і зорю із збіжжя,

Мандруватиму пішки по рідному краю,

Вустами хлопця-волоцюги цілуватиму те бездоріжжя.

Зупинитися мушу між землею і небом,

Щоб у час, коли найменше сподобаюсь долі,

Опинитися раптом, наперекір небесній волі,

В положенні – без виходу – без смерті – без себе.

Маю сталий вираз обличчя людини, що завжди сміється!

Цю книгу я знаю та й інші… Та дівчинка маленька

Мене читати вчила, як і гріху навчає … І мені здається,

Що я наповнена знаннями, мов та поштова скринька.

Маю намір писати повість,

в якій головна особа – Прастежинка,

Що через пагорби веде в Праліс,

Де сховалася Лялька… Час пройшов –

І досі її так ніхто й не знайшов!

Дивиться в люстерко й душу має з материнки.

Каже лише два слова: «папа» і «мама».

Мама каже до смерті, а папа – до гробу…

Сон торкається чолом у порожню злобу,

А вона свого сміху дослухається сама…

Кінець моєї повісті такий, що Прастежинка

Скінчає життя самогубством. В пітьмі про це згадується…

Гине світ…

Враз з батьками зникає Лялька, та, що завжди сміється.

Немає нічого, лишилося лише люстерко і материнка.

Чи ж варто писати цю повість? Казка вже вийшла з моди,

Як кринолін з веселки!.. Молись до коралю,

О вірше барвистий!… Обідніли душі й сади,

А мене віднесуть до лялькового шпиталю!

Дірки залатають в боці, око намалюють з новою бровою,

Усмішку зроблять вустам, що аж стане бридко,

І виставлять мене всім напоказ швидко,

Щоб безсоромно дивилася я латаною своєю красою.

Настане час уцінок і знижок. Я втрачу вартість.

Але, коли морок відчую поблизу, й тоді

Простягну долоні вигнуті, на радість,

До Бога, що не за мене помирав на хресті!

Він, знаючи, як мені важко плекати вічну мрію ту, –

Грати роль себе самої на життя арені, –

Для спроби безсмертя, по заниженій ціні,

Придбає мене за одну сльозу з того світу!