СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ
Назва свіжої збірки малої прози 42-річного київського кам’янчанина Андрія Бондаря «І тим, що в гробах» може шокувати непідготовленого читача. Але якщо згадати акафіст (молитовно-хвалебну пісню) до Воскресіння Христового, де співається: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував», то все встане на свої місця: назва збірки несе читачам позитивний заряд.
Буде представлено «І тим, що в гробах» і на традиційному щорічному грандіозному зібранні – форумі видавців у Львові, який цього року відбудеться 15-18 вересня. Книжку Андрія Бондаря можна придбати і в Кам’янці-Подільському – в кіоску «Просвіта», що на розі вулиць Князів Коріатовичів і Огієнка.
Завжди найкраще про видання розповідає анотація до нього. У ній читаємо: «Збірка малої прози Андрія Бондаря – яскраве відображення суб’єктивних, дуже особистих вражень автора. Це підслухані історії та розмови, галерея небанальних сюжетів про звичайне життя пересічних людей. Але крізь цей химерний калейдоскоп спостережень раз по раз виринають нетривіальні, такі, на перший погляд, непоєднувані образи, як-от смішний і трішки недоречний Папа Римський на Святошині, тб-серіальний комісар Рекс і навіть наймудріша з мишей. Саме тому «І тим, що в гробах» припаде до душі навіть найвибагливішим читачам».
Автор же про нещодавно видану збірку розповів таке: «Тексти до книжки «І тим, що в гробах» писалися впродовж тринадцяти років – між 2003-м і 2016-м роками. Їх можна назвати розтягнутою в часі спробою внутрішньої біографії, адже всі тексти якоюсь мірою стосуються безпосередніх авторських рефлексій і переживань. Безперечно, всі вони позначені «єрессю есеїзму», тобто вкрай індивідуального та індивідуалістичного підходу, а також спробою з цього есеїзму вийти у простір художньої прози. Ця книжка за визначенням перехідна, полістилістична і мозаїчна, хоча її укладачці, Ганні Улюрі, вдалося знайти між цими текстами і зв’язок, і логіку, і навіть вигадати концепцію. «І тим, що в гробах» не писалася від початку як книжка – вона збиралась, як конструктор. І тут цим текстам і їхньому автору страшенно пощастило з укладачкою. Проект книжки на 50% саме її заслуга. Такі книжки потрібні для фіксації певних настроїв і прийомів, які переслідують автора. Штука в тому, що писалися ці тексти у часових шпаринах між головною роботою – перекладом, який забирав більшу частину сил та енергії. Тому ця книжка в певному сенсі – примітки перекладача, який має амбіцію бути кимось трохи іншим, аніж просто перекладач».
Ганна Улюра, яка уклала збірку, вважає: «Підірватися на замінованому полі «І тим, що у гробах» Андрія Бондаря легко: в книжці чимало сюрпризів. Хоча б від того, що всі тексти, які увійшли до збірника малої прози, скидаються на есеїстику й автобіографічну публіцистику, будучи при цьому самою що не є художньою прозою».
Твори, представлені в збірці, мають обсяг від одного абзацу («Жарт») до 16 сторінок («Між трупоспаленням і трупопокладенням»). Процитуємо повністю перший із названих текстів:
«Жарт людського існування в тому, що єдине світло в кінці тунелю – це світло пологового кабінету. Всі дальші життєві зусилля людини, по суті, продиктовані бажанням повернутися в темний і теплий тунель материнської утроби, де немає ні страху, ні клопотів, ні відповідальності. Похорон – це фактично метафора такого повернення, його симулякр. Померлий, ти знову не маєш ні страху, ні клопотів, ні відповідальності. Просто замість темного і теплого тунелю материнської утроби отримуєш темну і холодну діру. І коли кажуть «з праху прийшов і в прах повернешся», замовчують щось дуже важливе. Тому життя – це короткий проміжок між неіснуванням і небуттям, де ви можете спробувати щось зробити. От, наприклад, як я: написати ці життєво важливі слова».
А з другого твору подамо тільки невеличку цитату про рідне місто автора: «Мене ніколи не дивувала плавна зміна сакральної архітектури – з романської на візантійсько-слов’янську. Таке зіткнення та співіснування західно- і східнохристиянської традицій переслідувало мене від самого дитинства: я виріс у Кам’янці-Подільському – справжньому виплоді чиєїсь шляхетсько-сарматської фантазії, де католицькі костели завжди мирно вживалися з православними й вірменськими церквами та синагогами».