Середа, 08 Грудня 2021 р.
24 Листопада 2017

ЖИВА ПАМ’ЯТЬ

Я прийшов із пітьми століть,

І нема вороття.

Хоча смерть за плечима стоїть,

Та я люблю життя.

            Петро Фаренюк

Обкладинка книжки «Жива пісня» Петра ФаренюкаП’ятнадцять років минуло, як пішов із земного світу Петро Васильович Фаренюк, затертий, на жаль, у пам’яті людей подільський поет, співець нашого квітучого, веселого й одночасно сумного краю. Друкувалися його вірші у районних газетках, доки не були подальші публікації заборонені органами КДБ. Та ще була 2011 року видана намаганнями його друзів книжечка «Жива пісня», коли поета між ними, на жаль, уже не було. Оце і все.

Його друг і побратим по перу Микола Мачківський, якому довелося упорядковувати архів поета, із цього приводу писав: «Мене спіткала пекельна робота, бо написано автором кілька тисяч віршів і поем. Є серед них речі, накидані наспіх, невикінчені, залишені до опрацювання до кращих часів. Та є й чимало пристойних, щирих, нев’янучих творів, вартих уваги широкого читацького загалу».

Наснагу до поетичної творчості митцеві надавало рідне село Ластівці, де «в давнім попелі у золі» закопана його пуповина, рідний край Поділля, де «встають богатирями Медобори», місто студентських років Кам’янець, що будив у серці поета «солодку ностальгію», коли доводилося бути далеко від нього, та ненька-Україна, особливо в ті роки, коли молодий матрос сумував за нею на просторах Баренцового моря, якій він і присвятив свій поетичний доробок і своє життя.

Ця земля до нас добра була,

Наче матінка рідна і лагідна.

Хай над нею завжди цвіте райдуга,

Хай дає і нащадкам тепла.

Нишпорки з КДБ не могли залишити в спокої Петра Васильовича. Постійні допити, заборона публікацій його віршів, вигнання із навчального закладу, – все це неповний перелік тих засобів, якими кадебісти користувались у своїй гидкій роботі. Чи бачили вони щось попереду своїх злісних намагань, чи думали вони, що прийде час і рухне глиноногий гігант, якого вони старалися зміцнювати своєю цілодобовою працею? Відповісти на це трудно, бо ми в їхній шкурі не бували. Але на імперський тиск та імперську брехню Фаренюк уже тоді відповідав сатиричними рядками своїх байок. І його бачення дивним способом перегукується із сьогоденням.

Якби в Останкіно брехун мав мозок,

То мав би й розум –

Що як брехнею світ пройдеш,

Назад дороги не знайдеш.

Бо заросте брехнею, наче бур’яном,

Та ще й покриється багном.

Байка «Воли» була написана 1993 року, але й тоді, як і сьогодні, щирих патріотів України хвилювала доля своєї Вітчизни, доля ще не зміцненої належним чином її державності. Закінчення байки, як тоді, так і тепер, так і на майбутнє є актуальним.

Мораль така у байці:

Ми знову будемо ходити у ярмі,

Чи, пак, в «общепространственной» тюрмі,

Як нас обкрутять кругом пальця.

Петро Фаренюк в останні роки свого життя мріяв про видання своїх творів. Він збирав усе докупи, друкував їх на портативній друкарській машинці на дешевому папері. Так назбиралося чотири томи. Передчасна смерть відібрала в нього життя, та не захопила із собою його віршів. Вони потрапили до людей. Та не в одних руках вони опинились. Усе це варто було б якось стягнути докупи та видати, бо це є те, що належить нам, подолянам, не байдужим до своїх подільських вартостей.

 Едуард КРИЛОВ, м.Кам’янець-Подільський.