Неділя, 28 Листопада 2021 р.
16 Березня 2018

ПОЕТ Василь ЦІЛИЙ: «ДОЛЕ МОЯ, МАМО УКРАЇНО!»

Так мене ніде не знають нині,Під час презентації збірки «Ключі від раю» в читальному залі Баришівської районної  бібліотеки для дорослих, 2 березня 2018 року

Як удома, в рідному селі.

Я поет єдиний в Україні,

Що в куфайці ходить по землі.

Так презентував себе у збірці «Останнє яблуко», виданій 2007 року, український поет Василь Цілий. 1969 року він закінчив філологічний факультет Ка­м’янець-Подільського педагогічного інституту, а наступного року в київському видавництві «Мо­лодь» дебютував невеличкою збіркою віршів «Літепло». Тож напередодні Всесвітнього дня поезії, що відзначається щороку 21 березня, розповімо докладніше про Василя Павловича.


КОРОТКИЙ ЖИТТЄПИС

Василь ЦілийНародився майбутній поет 12 лютого 1939 року в сім’ї колгоспників. Це сталося в селі Війтівці Баришівського району Київської області. 1946 року село перейменують на Поділля, тож у всіх документах саме цей населений пункт значитиметься батьківщиною поета.

Жилося Василькові важко. Батько загинув на фронті. Мати тяжко працювала, щоб прогодувати дітей.

Після закінчення школи юнак учився в технічному училищі, працював на київському заводі «Більшовик» формувальником. Трудився він також завідувачем клубу в рідному селі. Служив у лавах Радянської Армії. 1969 року, коли Василеві Цілому виповнилося тридцять років, він закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний інститут. У книжці «Кам’янець-Подільський державний університет: минуле і сьогодення», виданій 2003 року, згадано й Василя: «З інститутськими «Літературними п’ятницями» пов’язані початки поетичної творчості таких поетів, як Анатолій Ненцінський, Василь Цілий, Надія Пакулько, Віталій Нечитайло». Вела «Літературні п’ятниці» доцент Галина Краєвська.

Після здобуття вищої освіти Василь Цілий вчителював у селі Стайки Кагарлицького району Київської області. Далі Василь Павлович працював інспектором Київкниготоргу.

1992 року, залишивши комфортну квартиру в Києві, Василь Цілий повернувся в рідну батьківську хату.

ТВОРЧІСТЬ ДЛЯ ДІТЕЙ

За 48 років плідної праці, якщо взяти за відлік 1970-й, коли з’явилася перша книжка, Василь Цілий видав десять збірок віршів для дорослих і три книжечки для дітей.

Книжки Василя Цілого для дітей - «Михайликове літо» і «М’яч та метелики»Почнемо з дитячої літератури. Спочатку 1975 року побачила світ збірка віршів «Кіт угадує погоду». Наведемо твір, який дав заголовок книжці:

Ляже кіт

Біля паркану –

Ранок сонячний

Настане.

А в траві качається –

Дощик починається.

– Як про це котиську знати? –

Запитав я раз у тата.

Тато каже:

– Має вуха

Й, мабуть,

Радіо він слуха. –

Я, щоб знати, в чому річ,

Вимкнув радіо на ніч,

Прокидаюсь рано –

Кіт біля паркана

Останні поетичні збірки Василя Цілого - «Вогонь і камінь» та «Ключі від раю»Сидить умивається,

Сонцю усміхається.

Хоч і добрі має вуха,

Бачу: радіо не слуха.

Мабуть, радіо пита

Про погоду у кота!

Далі була книжка оповідань для дітей дошкільного віку «Михайликове літо», яка вийшла

1987 року в київському видав­ництві «Веселка». До речі, її про­ілюстрував Яким Левич, котрий народився в Кам’янці-Подільсь­кому. Складалася збірка із шести оповідань: «Ранок такий сонячний», «Дідусів орден», «Кмітливий пас­тушок», «Жарт», «Що казала мама» та «Гуцалка». Накладу можна сьогодні тільки позаздрити – 125 тисяч примірників.

Меншим тиражем – усього 75 ти­сяч примірників – вийшла

1991 ро­ку книжечка Василя Ці­ло­го «М’яч та метелики». Вона теж адресована діткам дошкільного ві­ку та складається із казки «Зай­чик Пів­торавуха» та оповідання, що дало заголовок книжці.

ПОЕЗІЯ ДЛЯ ДОРОСЛИХ

Василь Цілий став членом Спілки письменників СРСР (згодом перетвореної на Національну спілку письменників Украї­ни) 22 січня 1981 року. Для цього йому потрібно було випустити дві збірки поезії для дорослих – 1970 року «Літепло» і 1978 року в київському видавництві «Радянський письменник» збірку «Зажинки». Крім того, як ми вже зазначали, 1975 року побачила світ його дитяча збірка віршів «Кіт угадує погоду».

У дебютній збірці привертає увагу вірш із довгою назвою – «На Турецькому мості у місті Кам’янці-Подільському». Процитуємо його:

Книжки Василя Цілого для дітей - «Михайликове літо» і «М’яч та метелики»Ні, не вниз головою – в минуле!

Крики, зойки, зміїння стріл, –

Як шаблюкою тіло чуле,

Розтинав душу навпіл.

«Турки! Турки!» – вершники-вісті

Били в дзвони, били в роки.

Гніт лягав на спини вкраїнцям,

Наче міст на криваві кістки.

Пам’ять вічна – то сила серця.

Ой ви спогади давніх століть!

Я сьогодні стою на мості Турецькім,

А не міст на мені стоїть.

В ночі літні, у ночі теплинні,

Коли спить під хатами вітер,

небо в зорях, як хлопчик

у ластовинні,

заглядає у вікна.

Наведемо ще один вірш зі збір­ки «Літепло» (він не має заголовка):

Мене одружують, одружують,

Невістку матері нараджують.

А вітер хрипко і простуджено

Хитає дні, у сніг наряджені.



Матуся журиться, тривожиться.

Внучата сняться ненароджені.

А мені знов дороги множаться,

З її бажанням неузгоджені.

Було немало їх, закоханих

Дівчат у мене молодого.

Та ні одну не взяв законною –

І по причині невідомій.

Чи вже такий я необачливий?

Чи терся в днях, як льон у терниці?

Чи, може, й досі жду побачення

З тією, що уже не вернеться?

…Та буде все, усе розважиться.

Спочиньте, мамо, в сні колишньому.

Я над журбинкою над вашою

Посиджу, наче над колискою.

Далі були збірки віршів «Вишнева мелодія» (1985), «Від імені батька» (1988), «Відталий голос» (1992), потім значна перерва у виданні поезії. І все ж усе стало на свої місця: вийшли книжки «Зойк» (2005) із розділами «Перед навалою життя», «Свічка для матері» та «Не нарікаю ні на кого», «Останнє яблуко» (2007) та «Поки є голубінь» (2012).

ВОГОНЬ І КАМІНЬ

В анотації до збірки «Вогонь і камінь», що побачила світ 2014 ро­ку, сказано: «До нової книжки відомого українського поета увійшли вірші, написані протягом останніх літ. Наповнюють їх пережиті емоції, яскраві спостереження, перейняті подіями Майдану, революцією Гідності, синівське уболівання за долю рідної Вітчизни. Вогонь і камінь – стихія і твердиня. А поміж ними – людина із своїми тривогами, надіями і сподіваннями». Найсвіжіша поетична збірка Василя Цілого – «Ключі від раю».

Останні поетичні збірки Василя Цілого - «Вогонь і камінь» та «Ключі від раю»У збірці «Вогонь і камінь» поет пише:

Від Москви усюди одні біди.

Від Москви отруйні ідуть слова.

У тіні північного сусіда

Проростає тільки кропива.

Це не примха – вигадка поета.

Нині це, як паростки трави,

Всі народи нашої планети

Прагнуть бути далі від Москви.

Василь Павлович, як і мільйони українців, не міг передбачити, що жахи війни, які він пережив у дитинстві, повторяться через сім десятків років. Що кров’ю тисяч українців будуть вписані у сторінки історії Донецький аеропорт, Іловайськ, Волноваха, Маріуполь, Краматорськ, Дебальцеве… Тому й народжуються в поета такі рядки:

Мати перегляне всі новини,

Стомлено приляже ледь жива

Й знову голубливий голос сина

Материнським серцем відчува.

Мамо, що не чекай, не побивайся,

Не тривож гадалок і бабусь.

Я лишивсь навік під Іловайськом,

І тому додому не вернусь.

Не чекай, не клич, не побивайся,

Не вдивляйся вдаль із-під руки.

Мамо, я лишивсь під Іловайськом

Пам’яттю гіркою на віки.

ЛЕЛЕЧА ДОЛЯ

Народною піснею став вірш Василя Цілого «Лелеча доля», написаний 1983 року й покладений на музику Іриною Кириліною. Пісню співають Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки, дует Любов і Вік­тор Анісімови, молоді виконавці:

Говорила мати у літа далекі,

Що мене до хати принесли лелеки.

Не сказала сину в золотий свят-вечір,

Що вони лишили й доленьку лелечу.

А як чула клекіт, завмирала в полі:

Принесіть, лелеки, нелелечу долю,

Принесіть, лелеки, нелелечу долю.

Плинуть хмари сині, сині хмари й сірі,

Жаль мені, що нині я в лелек не вірю.

А як заклекочуть – лину в небо чисте,

Полетіти хочу у своє дитинство.

Поклонитись полю на чотири боки

За лелечу долю й пережиті роки,

За лелечу долю й пережиті роки.

Наведемо ще декілька віршів зі збірки «Відталий голос», виданої 1992 року:

* * *

Говорити матінка хотіла,

Як усі на світі матері.

Та летіли стріли в біле тіло –

Пригасало сонце угорі.

Стріли ті на все були готові.

Ненька із опущеним чолом

Без людської радості й любові,

Мов німа, стояла під вікном.

Не могла на цілий світ сказати,

Звівши щирий погляд у блакить,

Що колись заповіла їй мати,

Що сьогодні синові болить.

І вона одне лише просила

На порозі вічної журби:

«Хай там що б не сталося, мій сину,

Рідне слово ти не загуби».

Тож у серці я його плекаю,

Серцем відчуваю кожну мить,

Як воно в схвильованому краї

Материнським голосом тремтить.

«Не втрачаймо слово солов’їне,

Люди, квіти, трави, явори…»

Доле моя, мамо Україно!

Говори зі мною, говори.

* * *

Ну, що ти хочеш, говори…

Я розгубив слова любові, –

Життя осінні кольори

Торкають душу, мов діброву.

Зелений колір відбуяв.

І дні, мов кетяга калини

В тумані вечора, і я –

У надвечір’ї України.

Земною тугою пропах,

Відчув тривожну прохолоду.

Калини присмак на губах

На лад веселий не наводить.

Так говори ти, а не муч.

Козацькі вилиняли знади.

Думки, немов каміння з круч,

Знов обриваються і падають…

Та закрадається не страх,

Що ходить разом з самотою…

Любові присмак на губах

Такий солодкий!

З гіркотою.

ЗЕМЛЯКОВІ

Не соромся ти рідної мови.

Будь собою на рідній землі.

Поневолювали наше слово

Люди злі.

Не свої… а свої особливо

Вкупі з тими топтали як є

Найспівучішу нашу мову –

І насаджували своє.

Все було їм дозволено в рамках

Постанов і установ.

Появлялася в них нахрапом

Душогубницька любов.

Запасалась чужими словами,

Накладала казенно печать.

Руки репані рідної мами

З шкури пнулася не помічать.

Ярлики чіпляла екземні

На лоби своїх же синів…

А народ наш чужинні землі

Не доточував кров’ю днів.

Він беріг своє – богом дане.

І землі вклонявся чолом.

Якби не рука Богдана…

Ой, хто знає, як би було!