ЛІТЕРАТУРНИЙ КЛУБ
Нині місцеві газети виходять раз на тиждень – у четвер чи п’ятницю. Раніше ж вони були тоншими, але виходили регулярніше – два, три, чотири, а то й шість разів на тиждень. Тепер часописи рідко коли виходять 1 січня, а раніше новорічні випуски від 1 січня були завжди. Зазирнемо у старі місцеві газети від 1 січня й дамо зразок опублікованих там матеріалів. Це новорічна гумореска «Поєдинок» Бориса Уроди, оприлюднена 1 січня 1972 року в «Прапорі Жовтня», напівфантастичне оповідання «У ніч під Новий рік…» Юхима Бейдера, опубліковане там же 1 січня 1961 року, та подорож Діда Мороза з такою ж назвою, як й оповідання, надрукована 1 січня 1963 року в газеті «За комунізм». З останнього матеріалу з етичних міркувань ми прибрали всі негативно згадані прізвища. Малюнок подано із газети «За комунізм» від 1 січня 1963 року.
ПОЄДИНОК
Гумореска
Генефі Карлівні я пообіцяв:
– Буду у Вас о двадцять третій тридцять.
Я – людина пунктуальна. В призначений час увійшов у її квартиру. Не сам, а з моїм давнім приятелем Зюзею. Він мене обережно підтримував під руку. Мої голова та ліве око були перебинтовані. Бинти біліли і на ногах, грудях, руках.
Побачивши мене, Генефа Карлівна ойкнула й схопилася за серце. Кілька чоловік із числа гостей кинулися до мене. Заохали, заойкали:
– Йой-йой, де це Вас так? Невже в аварію потрапили?
– Господи, живого місця не залишилося на тілі.
– Чого ж ми стоїмо? Треба негайно швидку допомогу…
Я підняв уверх забинтовану руку. І коли стихнув гамір, сказав:
– Обійдемося без медицини. Потрібну допомогу мені вже подав Зюзя. Зараз усе поясню.
Випивши склянку лимонаду, я почав розповідати:
– Іду оце, значить, із магазину. Накупив усього до свята. І питва, і закуски. А провулок темний-темний. Хоч в око стріль-ни. Раптом чую: крадеться хтось ззаду. Ну, думаю, хуліган якийсь хоче мою ондатрову шапку поцупити. Зупинився, взяв отак міцненько за шийку пляшку «Мисливської» та чекаю. Тільки, думаю, простягне руку, то я йому зроблю так, що він протягне ноги. Аж тут як загарчить, як загарчить. Ну, я й по звуку розпізнав: вовк! Тікати пізно – роздере на шматки. Вибрав момент, та в пащеку йому пляшку р-раз! А потім хапнув його щосили обома руками за шию і ну душити. А він кігтями, кігтями. З мене кров струменить, та я зціпив зуби і не випускав горла, поки він не спустив дух. А тут і Зюзя підоспів і перебинтував мої рани. Правда ж, Зюзю, так було?
Мені заглядали в рот. Жінки пожирали мене очима:
– Оце мужчина! Герой!..
– А на вигляд ніби й непоказний…
Я був у центрі уваги. Проголошувалися тости за моє здоров’я. Усе було би добре, якби не Зюзя. Напившися до чортиків, він видав «секрет»:
– Ха-ха, герой!.. Вовка зборов. Сміхота. Це ж я його так розмалював. І носа роз’юшив, і зуба вибив, і бинти наклав. Сам попросив. Каже: «У Генефи Карлівни буде жіноче товариство. А воно ніколи не звертає на мене, як на інших чоловіків, уваги». То він і вирішив: хай хоч раз у рік звернуть.
Жінки дружним колективом виштовхали мене за двері, і я до ранку лічив новорічні зорі.
Борис УРОДА.
———————————————————————————————————————————————————————————–
У НІЧ ПІД НОВИЙ РІК
Подорож Діда Мороза
Дозвольте Вас привітати з Новим, 1963 роком! Усіх – і в місті, і в селі!..
І тих, що трудяться на землі, щоб шуміла вона врожаями дорідними, овоча-
ми та фруктами запашними, і тих, хто доїть велике молоко і виробляє м’яса багато, і тих, хто ці продукти переробляє в смачні булочки та консерви, ковбаси та рулети.
Усіх, хто має вдачу трудівничу, – з Новим роком вітаю і щастя зичу! Здоровенькі були!
Та є ще й такі, бодай би і не казати (правда, менше, як торік, але ще є), які погано господарюють, марнотратством, окозамилюванням займаються. Їх я не хочу зі святом вітати, а присоромити і запитати: де ж їхня совість хліборобська?!
Ось, подорожуючи по Поділлю, я й вирішив завітати до них. Спочатку зайшов у Кам’янець-Подільське виробниче колгоспно-радгоспне управління. Правда, коли йшов, то побоювався, що нікого не застану. Адже, як не кажіть, – зима. Для спеціалістів сільського господарства і в цю пору року в колгоспах роботи непочатий край. Треба порадити, допомогти колгоспникам і в підготовці до весни, і в зимівлі худоби, і в організації агрономічного та зооветеринарного навчання, і в іншому. Але мої побоювання були даремними. І головні, і просто спеціалісти сиділи за своїми столами, копалися в паперах і перами скрипіли. Запитав я у головного агронома та головного зоотехніка: як справи в колгоспах? Думаю, для мене ж буде легше йти по визначеному маршруту. А вони… ані телень.
Бачу, що тут я нічого не з’ясую, стиснув міцніше свою палицю і помандрував. Узяв курс прямо на Кульчіївці. Іду, а сніг такий ліпить, такий ліпить. От, думаю, затримати б його. Скільки вологи навесні було б! Усе росло б як з води.
Та не тут то було. На полях ні душі. Один вітер свище і змітає сніг у долини.
У мене аж серце наче щось стиснуло.
А ось голова колгоспу «До комунізму» й агроном навіть і у вус не дують. Сидять собі в теплій конторі та баляси точать. Що їм до того, що гній не вивозиться, що машини не ремонтуються?!
Бачу, даремно прожили вони 1962 рік, нічому не навчилися. А урок був гірким. Вони ухитрилися виростити аж… по 13,6 центнера кукурудзи з гектара. Мені соромно називати таку цифру, а вони посміхаються.
Чому ж бо й ні? Все одно їм усе з рук сходить. Старші пожурять трохи і тільки. Для них як у тій приказці: перетреться, перемнеться, та й так минеться.
Подібне я побачив і в їх сусідів, у колгоспі імені Свердлова села Дерев’яне. Пам’ятаю, восени, коли збирали тут по 13 із маленьким гаком центнерів зернових із гектара, голова колгоспу бив себе в груди та примовляв: «Врахуємо помилки, закладемо міцний фундамент під урожай 1963 року». І ще багато дечого обіцяв.
Язиком сяк і так, а ділом ніяк. Правда, комбайни та сівалки вже на колодочках стоять. А з ремонтом їх не спішать. Про вивезення гною теж навіть і мови не ведуть.
Бачу, вони думають так же господарювати і в новому році. Ой, дорогі товариші, навряд чи витримає це земелька-матінка!
Із Дерев’ян узяв курс на Залісся. Голову колгоспу імені Леніна й агронома застав за гарячим чаєм. Сидять і попивають солоденький чайок. Питаю: а де ж ви цукор берете?
– Як де?! – в один голос закричали вони. – У місті в кожному продмазі, скільки ваша душа бажає, беріть. Єй, єй, правда.
– Воно то так. Але звідкіля той цукор береться? – питаю.
– Тьху, старий, уже зовсім із глузду з’їхав! – закричав агроном. – Та колгоспи ж вирощують цукрові буряки, здають їх на завод, а завод переробляє їх на цукор. От і вся премудрість.
Видно, і агроном, і голова в курсі діла. А ось бурячків-то виростили тільки по 69 центнерів на кожному гектарі. Курям на сміх!
Побував я ще в кількох господарствах. Цікавився: як худоба зимує, як корови молочко дають, як кабанчики у вазі прибавляють. І що ви думаєте я побачив у колгоспі імені Суворова села Грушка. Бодай було й не знати такого. По півтора кілограма молока доять на корову. Я знаю бабку Хвеську, яка від кози по три літра доїть. Та ще ж вона й із зоотехнікою не знайома.
У колгоспі ж є зоотехнік і голова. Причому вчені обоє, а молока доять, що й коту не вистачило б наїстися.
А в Приворотті, де є голова колгоспу «Зоря» і зоотехнік, виробили м’яса на 100 гектарів угідь 6,8 центнера, на 13 центнерів менше ніж 1961 року. План продажу його державі виконали трохи більше ніж наполовину. Ось так утяли!
Хотів, було, зайти і в орининський колгосп «Прапор комунізму». Навіть і близько не підпустили. Там голова колгоспу таку охорону встановив, що незнайомій
людині краще й не підходь. Жарт сказати, 71 сторожа виставив!
Як я після дізнався, то цей голова взагалі любить компанію. Не подумайте тільки, що кампанію, скажімо, підготовки до весни, або весняну посівну кампанію. Ні. Він любить, щоб побільше було людей у конторі, щоб веселіше було з ким побалакати. І понабирав різних замів і помічників, бухгалтерів головних, старших, їх заступників, рахівників і підрахівників, касирів, комірників і їх помічників, різних заготівельників.
І що ви думаєте. Якщо 1961 року адмінперсоналу було 92 чоловіки, то 1962 – стало аж 192. Отож понад 25 процентів трудоднів як корова язиком злизала.
У кругленьку суму обійшлася для колгоспу ця весела компанія.
Відвідав я і торговельні організації. Голова районної споживчої спілки і завідувачка торгового відділу нахваляються: «План товарообороту споживча кооперація виконала з перевиконанням, достроково».
Насправді воно так і є. Але якщо копнутися глибше, то неважко побачити, як споживча кооперація ще слабо задовольняє запити трудящих.
Зайшов я в районний універмаг. Питаю:
– Лижі є?
– Нема.
– Труси є?
– Нема.
– А валянки?
– Нема.
Того нема, другого нема.
І то в центральному магазині в Кам’янці-Подільському! А як буває в селі? Навіть сірників, мила, гасу, солі своєчасно не завезуть.
А це ж товари першої необхідності!
Ось про це то й промовчали голова районної споживчої спілки та завідувачка торгового відділу. Промовчали, бо не знали й не відали, що таке буває. Для них головне, щоб цифра з товарооборотом була справна. Ось вона їм і заслоняє живу людину з її запитами.
Ех, товариші, товаришочки! Не тією стежкою ви йшли 1962 року. Раджу вам із перших днів нового року розбудити свою совість, як говорить знатна ланкова Надія Григорівна Заглада, і працювати з душею, вболівати за доручену справу. Ось така моя мораль.
До зустрічі в майбутньому Новому році!
Дід МОРОЗ.
———————————————————————————————————————————————————————————–
У НІЧ ПІД НОВИЙ РІК…
Напівфантастичне оповідання
– Модель 1-1673!.. Модель 1-1673!.. Кому модель 1-1673?!
Новорічний ярмарок був у повному розпалі. Федір Олександрович Пащук, директор фірми «Нетудикишеня», майже з ненавистю дивився на покупців, які, тільки наткнувшись на купи чоловічих демісезонних і зимових пальт, жіночих і дитячих костюмів, що лежали навалом на прилавку перед директором, з огидою відверталися і поспішали подалі від цього добра.
– Не беруть! – вилаявся спересердя Федір Олександрович і сумно поглянув
на головного інженера фірми, яка також стояла біля прилавка. У директора був такий вигляд, ніби він тільки-но проковтнув якусь гірку пілюлю, і неприємний її смак усе ще його тривожить.
Головний інженер мовчала. Вона просто не знала, що відповісти директорові, щоб ще більше його не збентежити.
– Не беруть! – повторив Федір Олександрович. – А ще років десять тому такі-от пальта й костюми прямо з рук рвали…. Золотий був вік, біди не знали…
Раптом із репродуктора, встановленого на центральній площі ярмарку, залунав голос:
– Увага, увага!.. Рівно через годину на Марс відправляється черговим рейсом космічний корабель типу «Галактікус». Охочих повезти свої товари на сусідню планету запрошуємо придбати квитки!..
Обличчя Федора Олександровича враз просвітліло. Геніальна ідея блиснула в голові директора:
– На Марс! – закричав він зичним голосом. – Ми врятовані! Контейнери сюди!.. Ей, ви, постачальники!..
«Галактікус» узяв курс на Марс. У кабінах космічного корабля зручно розмістилися пасажири – представники фірм «Нетудикишеня», «Хрінпостач» і «Ламайзубоцукерки». Поки корабель набирав висоту, між пасажирами точилася дружня розмова. Уже знайомий нам директор фірми «Нетудикишеня» Федір Олександрович цікавився, що везуть для ощасливлення марсіан його сусіди. – Хрін везу, – конфіденційним шепотом довірив свій секрет сусідові Семен Тимофійович Тамбовський, директор фірми «Хрінпостач». – Хіба на Землі можуть оцінити такий продукт? Інша справа – марсіани. Вони-то по заслузі оцінять усі наші благородні старання!.. Але, – Семен Тимофійович приклав палець до губ, – мовчок, а то, не дай бог, ще Михайло Кузьмич Хвістунов із «Ламайзубоцукерки» почує – всю справу зіпсувати мені може…
Однак Хвістунов усе чув.
– Не хвилюйтеся, Семене Тимофійовичу, – сказав він, – ми ще до хріну не дійшли, хай він буде з вами, цей хрін, я на нього не зазіхаю. В мене інша біда – випустив центнер халви – і ніхто не бере. От марсіани – ті, я вірю, смак до нашої халви повинні мати!
Директор «Ламайзубоцукерки» кинувся був до хвоста корабля, щоб принести трохи своєї продукції:
– Покуштуйте, і ви самі переконаєтесь…
Федір Олександрович і Семен Тимофійович аж зблідніли від однієї думки, що люб’язний Михайло Кузьмич ще насправді може їх примусити взяти пробу з його халви.
– Ні, ні, – замахав руками директор фірми «Нетудикишеня». – Навіщо Вам, дорогий Михайле Кузьмичу, турбуватися? Ще марсіанам не вистачить. Ми не хочемо поставити Вас у незручне становище перед ними…
* * *
– Слухайте, слухайте!.. Говорить Марс, говорить Марс!.. На нашому телеекрані корабель «Галактікус»… «Галактікус», прийом, прийом!..
– Це нас викликають, – зрадів Федір Олександрович.
Директори всіх трьох фірм кинулись до апаратури. На екрані телевізійної установки «Галактікуса» з’явився комендант марсіанської столиці:
– Що везете, шановні земляни?
Михайло Кузьмич кивнув Семену Тимофійовичу:
– Почніть Ви, адже Ви – найстарший серед нас.
Семен Тимофійович вдячно глянув на свого колегу.
– Везу хрін, везу хрін!.. Ви мене зрозуміли? Хрін, говорю, везу…
Марсіанин повторив:
– Чую – хрін… Чую – хрін… А навіщо нам хрін? У нас і свого хрону досить. Чуєте мене, земляни? І в нас свого хрону досить… Не приймаємо! Наступний!..
Черга дійшла до Михайла Кузьмича. Він відсторонив свого колегу та гучним басом заговорив:
– Везу халву, везу халву!… Ви мене чуєте?
– Не тільки чую… Пахне олією, тхне гниллю… Везіть назад, везіть назад… Наступний!
До екрана підійшов Федір Олександрович.
– Модель 1-1673, модель 1-1673!.. Чоловічі демісезонні пальта!..
Комендант марсіанської столиці нахмурив брови:
– Давно застаріла, давно застаріла… Чуєте мене? Де ви таку викопали? Здавайте в архів, здавайте в архів… Ще що пропонуєте?
Директор фірми «Нетудикишеня» збентежився:
– Дитячі костюми, дитячі костюми!
– Покажіть дитячі костюми, покажіть дитячі костюми!..
Але не встиг Федір Олександрович витягнути з контейнера свій товар, як марсіанин вже не на жарт розсердився:
– Носіть самі, носіть самі!.. Чуєте, земляни, я говорю – носіть самі, за такий брак у нас висилають на Місяць… Чуєте, земляни?
Але земляни вже не чули. В непритомному стані вони лежали в своїх кріслах і ледь живі натискали на кнопки радіопередавача.
– Земля, Земля!.. Прийміть назад, прийміть назад!.. Ви нас чуєте, Земля? Прийміть назад!
Однак приймач мовчав. Що б могло трапитись?
– Земля, Земля! – благали один за одним директори фірм. – Куди ви зникли? Земля, Земля!..
Раптом на екрані щось блимнуло, затріщало і на фоні величезної прикрашеної ялинки з’явився Новий рік. На його грудях полум’яніла цифра «1961». Він хитрувато підморгнув нещасним пасажирам «Галактікуса» і сказав:
– Нічого не поробиш, наказано не приймати!..
Юхим БЕЙДЕР.