КАМ’ЯНЕЦЬКА МИТЬ АНДРУХОВИЧА

У перші два дні літа року Божого 2012-го долі 52-річного Юрія Андруховича та 638-річного (за найскромнішими підрахунками) Кам’янця-Подільського перетнулися. Перетнулися у доволі стандартний спосіб: поет прибув до міста над Смотричем для презентації чергової прозової книги «Лексикон інтимних міст» та, разом із польським гуртом «Карбідо», чергового спільного дійства, цього разу під назвою «Абсент». При всій буденності приводу, що спричинила приїзд письменника до міста, подія для самого міста (принаймні, для його інтелігенції) доволі небуденна, тож цілком заслуговує не просто на репортажну розповідь, а навіть на окреме есе (чи, як нині кажуть, есей) із можливої майбутньої книги «Лексикон кам’янецьких гостей».

…Якщо доктор філологічних наук Микола Васьків із нашого національного університету прочитав, напевно, ледь не всі видані Андруховичем книги, якщо пересічний кам’янчанин у най­кращому разі чув про письменника Андруховича і навіть не сплутає його з тим Андруховичем (Валерієм), що ще не так давно працював у владних ка­м’янецьких структурах, то я належу до «золотої серединки» (не побоюся вжити цей вислів, хоч улюблена мною Цвєтаєва і засудила колись це поняття як «ницість двоєдину золота та середини»). Андруховича я читав, але далеко не всього, а з прочитаного далеко не все па­м’ятаю. Прочитав «Рекреації», коли років зо 20 тому цей роман друкувала «Сучасність». Сьогодні не згадаю ані імен героїв, ані сюжету, але позитивне враження від прочитаного залишилося в душі. А ось моєму братові, пристрасному читачеві книг, «Ре­креації» не сподобалися, він їх, здається,  так і не дочитав. Після «Рекреацій» я розшукав в одному з журналів давніші армійські оповідання Андруховича. Вони мені сподобалися ще більше (хоч, знову-таки, ні назв, ні сюжетів сьогодні не пригадаю).

А далі наші шляхи з Андруховичем – мій читацький, а його письменницький – розбіглися. Аж до «Лексикону інтимних міст». Про вихід цієї книги, точніше – про її презентацію 11.11.2011 в Києві, я почув від Олега ДЕМЧУКА. І щойно книга вигулькнула в Інтернеті, скачав її (невдовзі таку можливість цілком резонно закрив правовласник видання). Прочитав «Передмову типу інструкцію», прочитав про Ізяслав 1984 року (найближче до Кам’янця місто, представлене в книзі).

«Моє життя в Ізяславі, – пише письменник, – тривало сорок п’ять днів. З усіх 565 днів моєї дійсної служби в радянській армії саме ці сорок п’ять були найкращими. Неважко здогадатися чому: тому що останніми».

Андрухович згадує: «За всі півтора місяця я виходив у город разів п’ять. Щиро кажучи, я не пам’ятаю нічого з того, що мусив би запам’ятати, маючи себе за полум’яного фаната руїн. Я не пам’ятаю ані палацу Сангушків, ані костелу Св.Йосифа, ані замкової скарб­ниці, ані бернардинського монастиря, до якого все ж якоюсь мірою в ті дні стояв найближче – позаяк у ньому розташували в’язницю… Так от – я нічого з цього не пам’ятаю, нічого. Мабуть, я ніколи й не доходив до Старого міста. Хоч усі описують його так, наче воно покладене на вищому березі, лівому. Але і річки я не пам’ятаю також. Тобто я завжди залишався на правому березі річки Горинь, при цьому не усвідомлюючи, що він правий, і що річка називається саме так. І що вона взагалі десь є. Усе, що притягувало до города мене та інших, був такий собі буфет, якась така штука на зразок хати чи селянської крамниці, де в першій кімнаті були полиці з товарами і прилавок, а в другій – столики з табуретами. І в цій другій кімнаті ми переважно й нажлуктувалися дешевим вином».

Була ще одна точка дотику – і моя особиста, і «Подолянина» як газети, і міста в цілому – до Юрія Андруховича. 24 листопада 1993 року «Подолянин», що видавався тоді перший рік, на­друкував добірку віршів «Я зали-шаю твої губи на відстані моїх очей…» студента місцевого пед­інституту Андрія Бондаря із моїм вступним словом. Це була перша публікація Андрія. Сьогодні він – відомий український поет, публіцист, перекладач і… зять Юрія Андруховича, батько його внучки. Андрієві батьки, а отже свати Юрія, досі мешкають у Кам’янці. До речі, вони відвідали обидві імпрези свого свата в місті над Смотричем.

Було переживання, що аудиторія 208, виділена в університеті для зустрічі з Андруховичем, виявиться затісною. Але «Євро-2012» прискорило завершення навчального процесу, студентство як основний слухач відпало, тож місця вистачило всім. «Преса, викладачі університету, трішки пенсіонерів і активістів громадського життя, молоді – як перцю в піці: де-не-де, для смаку», – так змалюва-

ла аудиторію, що очікувала 

Андруховича, Іри­на Пустиннікова.

Було також побоювання, що ціна «Лексикону» виявиться зависокою. Якщо 11 листопада 2011 року на презентації в Києві кни­гу продавали за 111 гривень, то подейкували, що в нас вона коштуватиме аж 150. Але і ці побоювання виявилися даремними. 100 гривень за ошатно видану 480-сторінкову книгу були ціною цілком прийнятною. Тож навіть я, що мав електронну версію «Лексикону» у форматі fb2, не втримався від спокуси придбати її паперовий варіант. І не шкодую.

Але ось в аудиторії з’являються Юрій Андрухович і Олег Демчук, що взяв на себе ще роль водія і доставив – швидко, але обережно – довгожданного гостя з нинішнього обласного центру до колишнього, і зустріч починається. Пан Юрій (язик навіть не повертається назвати цього європейця по-домашньому Юрієм Ігоровичем), зачитавши декілька фрагментів із «Лексикону», відповідає на запитання. Вони доволі розмаїті. Зокрема, і про висловлену письменником в одному з інтерв’ю тезу про те, що «якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися». У тому давньому інтерв’ю, даному в липні 2010 року, Андрухович, відповідаючи на запитання «А чим Крим і Донбас, на Вашу думку, заважають Україні розвиватися?», зазначив:

«Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там за­гнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. В Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса».

Подумалося, а чи не добралися метастази цього явища і до Кам’янця, якщо вже і тут, у місті, що було останньою столицею Української Народної Республіки, депутати успішно провалили спробу надати бібліотеці ім’я славного свого земляка, україн­ського патріота Костянтина Солухи.

Було запитання і про антипремію «Золота булька», якою «Лексикон» визнано серед виданих книг найбільшим розчаруванням 2011 року. Звісно, автор не погодився з цим. Важко погодитися з таким і мені як читачеві. Можливо, тому, що, для прикладу, мої та авторові враження і погляди на «помаранчеву осінь і такий же грудень 2004-го» в Києві збіглися. «Якщо в цього міста, – пише Андрухович у «Лексиконі», – бували золоті дні, то це вони. Я страшенно люблю не впізнавати Києва. Але так красиво, як наприкінці 2004-го, я ще не впізнавав його ніколи раніше». І далі: «Таке трапляється жахливо нечасто, і в цьому сенсі Києву просто пощастило на багато століть уперед. Чому саме він переміг у кастингу і отримав право на проведення найкрасивішої з революцій, ми не дізнаємося ніколи. Напевно, він чимось усе-таки заслужив».

На думку Юрія Андруховича, «просто у ті дні й тижні саме в Києві розігралась одна з незбагненних містерій масового навернення людей у людське. Шкода лише, що воно виявилося не тільки масовим, але й тимчасовим. Точніше – настільки ж масовим, наскільки й тимчасовим. Здавалось, от воно прийшло – і відзавтра починається щось ін­ше, життя після смерті, вищий ступінь буття. А виявилося, що воно прийшло і пішло. Воно – це майбутнє. Бо той страшенно короткий проміжок часу, про який я тут намагаюся ще трохи сказати, був моментом особливо інтенсивного переживання майбутнього. Інтенсивного – і в найкращому сенсі наївного».

Присуд письменника надзвичайно жорстокий: «Сьогоднішній Київ – це знову місто, здане якимись невідомими нашими якимось невідомим загарбникам. При цьому наші вкотре виявилися лопухами, боягузами і зрадниками, а на додачу – не такими вже й нашими, як здавалися спершу. Сьогод­нішній час – це ще одні 90-ті в найгіршій версії. Тобто Києву вказано на двері і виставлено геть із третього тисячоліття – хай довчається у ми­нулому, хай ще раз із головою пірне в усе його лайно, хай вилазить з нього по другому, третьому, сьомому, дванадцятому колу – раз не склав іспиту на майбутнє». Тож і виходить, згід­но з Андруховичем, «якщо Рим – це вічне місто, то Київ – це вічне тісто».

У «Лексиконі» серед 111 міст Кам’янець не представлено. Можливо, він потрапить до наступних видань книги. Автор пожартував, що друге видання міститиме розповідь про 222 міста, третє – про 333. І так аж до шостого…

Важко сказати, в якому ракурсі подасть Андрухович Кам’янець, якщо взагалі подасть. А якщо і подасть, то, сподіватимемося, що це буде більше ніж два речення, як у розділі про Єнакієве: «Пам’ятаю ту зовсім коротку мить істини: десь на шляху поміж Донецьком та Луганськом усі ми водночас і вголос читаємо з дорожнього знаку слово «Єнакієве». Після цього багатозначно переглядаємося і біль­ше ніхто нічого не каже».

Цікавим є погляд на Кам’янець зятя Андруховича – Андрія Бондаря. Років шість тому в одному з інтерв’ю він повідав: «Кам’янець – далеко не найгірше місце для народження й дитинства, але далеко не найкраще – для життя і творчості. Отже, я народився й виріс у цьому місті, а потім його успішно покинув. Сентимент до нього в мене дуже стійкий і невитравний, як і в кожного колишнього кам’янчанина. Хоч я далекий від ідеалізації цього міста, вже не кажучи про людей, які в ньому мешкають. Моє життя в Кам’янці, точніше роки мого інтенсивного формування у віці між 13 і 20 роком життя, взагалі-то позначені якимось мало не філософським спокоєм. Якраз у цей період я дуже багато читав – безсистемно, але затято. Паралельно закінчував школу, після якої навчався в дуже сумнівному місцевому вузі. Після втечі я побачив якісь інші сенси у власному існуванні: власне, з’явилося бажання робити щось самому. Вже кілька років поспіль приїзди до Кам’янця мене не пригнічують. У мене з Кам’янцем утворилася здорова дистанція. Ми з ним, наче розлучене подружжя, яке час від часу ходить одне до одного на чай з бісквітом. Я навідуюсь до кам’янецького каміння, а воно живе в моїй пам’яті».

А що напише тесть про рідне місто зятя – зачекаємо.

Організація дводенних ви­ступів у Кам’янці-Подільському величини такого рівня, як Юрій Андрухович, виявилася справою непростою. Тож можна тільки подякувати громадсько-політичному руху «Гідність» і Клубові укра­їнської інтелігенції, які від­важилися на такий замір. І, звіс­но, особлива вдячність Олегові Демчуку та Славкові Полятинчуку, які взяли на себе левову частку майже непідйомних орга­нізаційних турбот. Найбільшу три­вогу викликало, чи вдасться достатньо наповнити міський Будинок культури на «Абсент» (квитки від 30 до 70 гривень), забезпечити належну якість звуку то­що. На щастя, вдалося.

І Андрухович, і «Карбідо» були на висоті. Дійство не раз переривалося оплесками, зокрема і після пісні «Without You» («Без тебе») із словами, написаними ще 2004 року: «Влада собі як влада: суцільні бандити». Тож відгуки, які невдовзі з’явилися на одному з міських форумів, ви­явилися надзвичайно захопленими. Ось один із них: «Дуже гарно. Сильно. Стильно. Сплетення різноманітних стилів і напрямків. Сплетення кольору, звуку. Трохи епатажу. Лоскотання підсвідомості. Арія на пилці-ножівці. Ідеальна музична гра». Ось ще один: «Йшов і переживав, чи вловлю тему – супер. Сподобалося. Неперевершено і цікаво! Мабуть, через культурний голод в нашому місті цей концерт-вистава пролетів як мить! Надзвичайно!». Звісно, не всі були такої високої думки: «А я була саме із тих, хто вийшов із зали. Мені не сподобалось. Андруховича читаю і мені подобається, а ось цей концерт-вистава – ні».

Залишився задоволений виступом і прийомом Юрій Андрухович. Сподобалася йому і публіка, і сам зал, в якому довелося виступати. Веселий і усміхнений пан Юрій роздавав після вистави автографи, фотографувався з дівчатами. А назавтра його чекала Вінниця…

…Звісно, це тільки пунктирні штрихи до можливого есею із можливої майбутньої книги «Лек­­сикон кам’янецьких гостей». До речі, пан Юрій на зу­стрічі в університеті повідав, що, працюючи над своїм «Лексиконом», він годинами шліфував за комп’ютером кожне речення, добиваючись того, щоб текст читався легко, щоб здавалося, що книгу написано без жодних видимих зусиль.