І НЕБО НЕВМИТЕ, І ЗАСПАНІ ХВИЛІ…

Сьогодні звернемося до одного з віршів Тараса Шевченка, написаних у засланні – 1848 року на острові Косарал (побутувало ще написання Кос-Арал) в Аральському морі (згодом цей острів з’єднався із суходолом):

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

Автограф, з якого поет десь наприкінці 1849 – на початку 1850 року переписав вірш до «Малої книжки», не відомий. Вірш закінчувався рядком крапок. Це свідчило, що Шевченко збирався продовжити твір. 1858 року Тарас Григорович переніс вірш, внісши зміни до кількох рядків, із «Малої книжки» до «Більшої книжки». За текстом останньої його було опубліковано у восьмому номері журналу «Основа» за 1861 рік – уже після смерті поета.

Ось як цей вірш прокоментував літературознавець Леонід Білецький

у чотиритомному «Кобзареві», виданому на початку 1950-х років у Канаді:

«З короткими паузами перебув Шевченко на Кос-Аралі з 27 липня 1848 року аж до початку жовтня 1849 року, – отже цілий рік і два місяці.

За цей час свого перебування на Кос-Аралі не одержував поет ні від кого листів і ні до кого не писав. Тому оця особиста лірика поета за цей час – єдине джерело його настроїв, переживань і роздумувань. Лірична душа поета розкрилась там повною і різнобарвною квіткою і виявила всю повінь найрізноманітніших тонів і нюансів його серця і вилилась у співі його неповторної лірики.

Острів Кос-Арал – це пустиня серед Аральського моря. Ця одноманітність пустині серед одноманітного водяного простору моря пригнічувала душу Шевченка і творила настрій непримиренності поета у відношенні до порожнього зовкілля природи. Можна собі уявити мистця – маляра й поета з багатющою душею, око й вухо якого не мають на чому спинитись, щоб загріти душу якимсь захопленням, настроєм, грою барв, звуками природи, краєвидом, щебетом пташок, стрекотом польових коників і т.д., і т.д.

Правда, поетові «море грало», але та гра серед пустині, яка нічим не відгукувалась до стихії, була сонлива, німа й одноманітна:

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться …

Оце пейзаж, зовкілля живої і глибокої душі Шевченка на Кос-Аралі. І недаремно цей острів для поета – «незамкнута тюрма» «понад оцим поганим морем». І ця природа «не говорить, мовчить», німа і мертва, нічим не зворушує поетової уяви, не творить перспективи, не викликає візій – мертве царство пустині та ще й на далекій чужині, далеко від квітучого рідного краю, від друзів, від жіночого серця… Оцей глибокий контраст дійсності і мрій і зроджував у душі поета отой страшний настрій – нудьгу, від якої він не міг звільнитись протягом усього там свого перебування».