Неділя, 14 Серпня 2022 р.
14 Березня 2014

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ

Маріетта ШагінянСьогодні звернемося до одного з найвідоміших віршів Тараса Шевченка. Його написано навесні 1847 р., коли 33-річний поет після арешту перебував в ув’язненні в Петербурзі в казематі. Тож створений тоді цикл із 12 віршів так і називався: «В казематі».

Російська та вірменська письменниця Маріетта Шагінян, яка захистила докторську дисертацію про українського поета, розповідь про поетику Шевченка розпочала з аналізу саме цього вірша:

«У Тараса Шевченка є один вірш, написаний у казематі, зовсім невеличкий, 15 рядків. Сам поет ніколи не міг його читати без сліз. Слухачі і вдруге, і втретє не могли його слухати без сліз. У цьому вірші йдеться про найпростішу правду буття, – про селянську вечерю після роботи в полі, – і написаний він найпростішими словами, навіть з повторенням того самого кореня «вечір» чотири рази підряд у чотирьох рядках:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати.

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Богдан-Ігор АнтоничУ простій розповіді – навіть не пісні – мовиться про речі всім відомі: поет нічого від себе не додав до самого життя, де хрущі гудуть над вишнями, плугатарі йдуть за плугом, співають дівчата і мати чекає сім’ю на вечерю, і вечірня зірка встає, і соловейко не дає матері слова сказати своїй доньці. Що ж так глибоко впливає, «бере за душу» в цьому вірші?

Стіни каземату, де писав Шевченко, розступилися, щоб упустити шматочок утраченого ним світу. Може, ніколи вже не побачить його поет. Може, й не було його саме отакого. Але зараз він його бачить в усій привабливості й чарівності, як ніколи раніше не бачив. Гострота відчуття, біль утрати, глибоке розуміння – передати б його, – та краса сама переймає на себе цю функцію, «мати хоче научати, так соловейко не дає»; і соловейко, урочисте щебетання його в темних вітах, стає господарем становища, мистецтво промовляє своє повне слово серед тиші – ось що, разом з величезним пережитим щастям творчості, сказав у своєму вірші Шевченко, вклав у нього, а читач завжди одержує вкладене, схоплює хвилю».


На початку 1859 р., незадовго до поїздки з Петербурга в Україну, Шевченко подав до журналу «Русская беседа» для публікації новий рукопис вірша під назвою «Вечір» і з присвятою «А.А.Лазаревской», разом з яким на тому ж самому аркуші переписано й поезію «На панщині пшеницю жала». Текст творів, переписаний невідомою рукою, поет власноручно підписав ініціалами: «Т.Ш.» За цим рукописом обидва вірші під назвою «Два малороссийские стихотворения» надруковано того ж року в третьому номері журналу. Афанасія Олексіївна Лазаревська була матір’ю братів Лазаревських – друзів Шевченка.

У XX ст. цей вірш мав потужне відлуння в творчості геніального лемківського поета Богдана-Ігоря Антонича, який у мініатюрі «Вишні» написав:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.