СУБОТІВ

Те, що поезія Тараса Шевченка актуальна сьогодні, засвідчує і вірш «Суботів», написаний 1845 року. Напередодні здобуття Україною незалежності він потужно зазвучав у виконанні рок-гурту «Кому Вниз» на першому фестивалі «Червона рута» в Чернівцях.

Суботів (Суботове) – це село й маєток Богдана Хмельницького поблизу Чигирина. Шевченко двічі – в липні 1843 і вересні 1845 року побував у Суботові, виконав тут кілька малюнків, після чого і народилися знамениті рядки:

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики, що заздріли,

То все очухрали.

Могили вже розривають

Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують

Та тебе ж і лають,

Що й за труди не находять!

Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков-домовину

Нема кому полагодить!!

На тій Україні,

На тій самій, що з тобою

Ляха задавила!

Байстрюки Єкатерини

Сараною сіли.

Отаке-то, Зіновію,

Олексіїв друже!

Ти все оддав приятелям,

А їм і байдуже.

Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам… Може, й справді!

Нехай і так буде!

Так сміються ж з України

Стороннії люди!

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Хоч вірш «Суботів» тривалий час друкувався окремо, насправді він є завершальною частиною, потужним фінальним акордом містерії «Великий льох», тож в останньому повному зібранні творів поета подається в складі цього твору.

Літературознавець Леонід Білецький писав: «Містерія «Великий льох» закінчується епілогом про «церкву-домовину» в селі Суботові, де Богдан Хмельницький «молився, щоб москаль добром і лихом із козаком ділився»… Поет одверто зазначає, хто завинив тому, що Україна занепала. «Геніальний Хмельницький лишився в пам’яті нащадка (Тараса Шевченка)… не як основник нової нації, яким у суті речі був», – писав Дмитро Донцов, а як її руїнник. Таку дала йому славу Переяславська угода. Зумів здобути Україну, але не зумів її втримати, й цілий провід України того часу добровільно віддався в лабети найбільшого свого ворога. Ось чому тужить Шевченко за таким проводом, який би зумів свій нарід об’єднати «ідеєю й темпераментом», повести незломною «волею і вмінням командувати» та організувати націю, – бо тільки такий провід має право вести інших і є вищим від свого середовища, конструктивним і творчим. В очах поета Хмельницький був «другом» царя московського, Олексія, «молився, щоб москаль добром і лихом із козаком ділився». Ці прикмети прихильності до ворога провідникові зовсім не личать. І справді, який абсурд! Москаль має ділитись із українським козаком українським добром».

Як зазначив Білецький, поет став в обороні національної гідності: «Віру і певність, що Україна відродиться, Шевченко передав усім нам, всьому українському народові, як факт, що мусить здійснитись! В цім є ота правда і воля, як вища об’ява Божа і сила, що всіх нас тримає при веслі по бурхливому морю до світлої мети. Оцю велику мету і сенс життя нашого і сповнює в остаточнім акорді своїм цей глибокий твір Шевченка, містерія Божої об’яви, «Великий льох».