П'ятница, 29 Березня 2024 р.
18 Липня 2014

МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО

Ще зі шкільної парти в наших головах міцно закріпилися Тарасові рядки: «Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом». Цей твір, який у сучасних виданнях подається під назвою «N.N.» (тобто, як присвяту невідомій особі), 33-річний поет написав 1847 р. на засланні МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛОв Орській фортеці.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога…

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати –

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і Бога не прокляв!


Первісний автограф вірша не відомий. Наприкінці 1849 або на початку 1850 р., після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш до «Малої книжки». Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко дописав криптонім «N.N.», можливо, маючи на увазі подругу дитинства Оксану Коваленко, образ якої змальовано в цьому творі. Про неї також йдеться у поезії «Ми вкупочці колись росли». Детальніше про Оксану див. у статті «Карі очі, чорні брови» в «Подолянині» від 7 березня ц.р.

За життя поета вірш не друкувався і вперше побачив світ 1867 р. одразу в двох виданнях поезій Кобзаря – у Санкт-Петербурзі та Львові.

Пояснимо дві тогочасні реалії. У рядку «Уже прокликали до паю» пай – це трапеза, за якою їжу ділять на частини. Плоскінь, яку вибирала дівчина, – це волокно, призначене для прядіння, яке отримують вимочуванням у воді (наприклад, у річці, ставку) чоловічих рослин конопель.

Літературознавець Леонід Білецький писав, що суть і сила цього прегарного вірша полягає «в його глибокім ліризмі, в тій тузі поета за повним злиттям української людини із Богом через натхненну красу природи й те безпосереднє життя в її лоні, за тим Божим раєм, коли людина на кожнім кроці того простого природного життя українського народу відчуває присутність Бога та молитвенний настрій. Це не тільки ідея Руссо, це ідея пантеїстичного відчування національної душі народу, відбитої в лоні природи, кермованої Духом Божим у поєднання із Божим промислом і дитячою вірою». Насамкінець літературознавець зазначив: «Людина відірвалась від природного й первісного життя і в дорозі до знання і вищих цілей розгубила найцінніше своєї душі. Оця головна думка наповнює цей твір трагізмом душі поета».

А хіба сьогоднішні криваві події на Донбасі – не свідчення того, що деякі зарозумілі люди в дорозі до примарних цілей розгубили найцінніше своєї душі? Як бачимо, навіть у таких далеких від нинішніх реалій віршах (здавалося би, всього лиш дитячих спогадах) Шевченко актуальний, як завжди.