Субота, 08 Травня 2021 р.
5 Вересня 2014

ОЙ КРИКНУЛИ СІРІЇ ГУСИ

Сьогодні згадаємо вірш Тараса Шевченка, в якому, за словами українського етнографа Філарета Колесси, «неслава матері-покритки перемінюється в її тріумф». У Шевченка вірш назви не має, тож його іменують за першим рядком – «Ой крикнули сірії гуси» (іноді, як у першій публікації, з редакційною правкою – «сірі» замість «сірії»; до речі, саме так у первісному варіанті вірша було в поета). У деяких виданнях, навіть сучасних, додають редакційний заголовок – «Удовиця». Оскільки в другому чистовому автографі в «Більшій книжці» (остаточному варіанті твору) поет, переписуючи вірш із «Малої книжки» та роблячи правки, випадково пропустив у третьому рядку слово «слава», то в академічних виданнях творів Тараса Григоровича його подають у квадратних дужках.

ОЙ КРИКНУЛИ СІРІЇ ГУСИОй крикнули сірії гуси

В яру на ставу;

Стала [слава] на все село

Про тую вдову.

Не так слава, не так слава,

Як той поговір,

Що заїздив козак з Січі

До вдови на двір.

Вечеряли у світлиці,

Мед-вино пили;

І в кімнаті на кроваті

Спочити лягли.

Не минула слава тая,

Не марне пішла.

Удовиця у м’ясниці

Сина привела.

Вигодувала малого,

До школи дала.

А із школи його взявши,

Коня купила,

А коня йому купивши,

Сідельце сама

Самим шовком вишивала,

Златом окула,

Одягла його в червоний

В жупан дорогий,

Посадила на коника…

– Гляньте, вороги!

Подивітесь! – Та й повела

Коня вздовж села.

Та й привела до обозу;

В військо оддала…

А сама на прощу в Київ,

В черниці пішла.


Вірш написано в першій половині 1849 року під час заслання Тараса Шевченка, коли Аральська описова експедиція, в якій він брав участь як художник, перебувала на острові Косарал. Твір уперше опубліковано невдовзі після смерті поета – в березні 1861 року в журналі «Основа», що видавався в Санкт-Петербурзі. Публікацію здійснено за «Більшою книжкою» з кількома незначними відмінами редакторського характеру (в першому рядку «сірі гуси» замість «сірії гуси», у рядку 18 «‘ддала» замість «дала», у рядку 24 «злотом» замість «златом»).

Згадані у вірші м’ясниці – це період, коли за дозволом церкви можна їсти м’ясо. Зимові м’ясниці тривали від Різдва до Масляної, а осінні – від 15 серпня до 14 листопада (за старим стилем).

Сюжетна основа вірша пов’язана з народною піснею про вдову, що, виростивши сина, віддала його до війська. В повісті «Наймичка» Шевченко наводить початок цієї пісні:

Ой жила вдова

Та на край села,

Вигодувала сина,

Сина Івана.

Вигодувавши, до школи дала,

А з школи взявши,

Коня купила.


Літературознавець із діаспори Леонід Білецький, називаючи вірш поемою, так його характеризує:

«В цій поемі Шевченко розповідає про одну вдову, про яку поширилась була недобра слава

з-за того, що вона прийняла до себе козака із Січі й породила незаконну дитину. Цією неславою, як експозицією, поет свою поему розпочинає. Сама поема, яку Шевченко компонує далі, то оборона вдови. Поет той поговір із неї знімає і змальовує її, як матір-патріотку і людину, що виховала свого сина на козака, вивчила в школі, купила коня, сама «сідельце» золотом окула, шовком вишила, одягла в червоний козацький жупан дорогий, посадила на коня і привела до обозу й оддала у військо, а сама, постригшись у черниці, пішла в монастир.

В цій поемі Шевченко переводить одну із найулюбленіших своїх ідей, яку раніше в 1845 році провів був у поемі «Наймичка», – посвяту матері-покритки цілим своїм життям для сина, щоб виховати його або на розумного, морального і статечного господаря («Наймичка»), або виховати такого ж статечного сина на козака-патріота, що з ініціативи матері йде до війська, щоб боронити рідний край (ця остання поема)».


Вірш поклав на музику український композитор Микола Лисенко. Крім того, побутує він і як українська народна пісня.