НАРОДЖЕНІ НА ДНІСТРІ, ВІДРОДЖЕНІ У РОГІЗНІ

Там, де дністровські води приховують чимало таємниць, свого часу народилася мелодія: жива, тужлива, ніжна. Минули століття, села пішли на дно, а пісня збереглася. Нині вона лине з вуст жінок і чоловіків, які не дають забути про спадок, який залишили предки. Студеницько-рогізнянський фольклор живе завдяки народному колективу «Рогізнянка», який збирає, відтворює та передає пісню нащадкам.

Колись село Студениця, яке 1981 р. накрило Дністровське водосховище, було своєрідним культурним осередком. Тут вирували власне життя, діалект, колоритний одяг, автентичний фольклор. Після переселення студеничани розбрелися по всьому району. Рідній пісні не дала зникнути Марія Полянська, яка тоді опинилася в Рогізні (одному з найближчих сіл від затопленої Студениці). Згадує, як 2009-го до села приїжджав фольклорист. Після цього й почали співати.

– Тоді дівчата прийшли до мене і сказали: «Ми їдемо в Хмельницький співати колядки. Їдеш із нами?» – розповідає одна з учасниць «Рогізнянки» Галина Білоус. – Я тоді відмовилась, бо репетицій нормальних не було, а навіщо їхати непідготовленими? А коли вони повернулися задоволені, то вирішила – будемо співати разом. І вже на Великдень зробили гарне фольклорно-обрядове свято.

А згодом Марія Полянська надіслала листа на передачу «Фольк-music», і через півроку знімальна група приїхала до Рогізни. Зустрічали телевізійників як годиться.

– Наготували традиційної їжі, накрили стіл, – розповідає Марія Миколаївна. – Ведуча програми Оксана Пекун тоді тільки домашнє їла – в куплене навіть виделки не встромила. Як їй сметана наша сподобалась! Де ж вони у своїй столиці таку бачили? А ще дивувалася, як це ми зробили такі тонесенькі вареники з вишнями.

У Києві співали пісню «Голубий човен». Галина Білоус колись почула цю пісню під час застілля і записала в зошит. Виявилося, що вона надзвичайно рідкісна, і ніде, крім Рогізни, її не знають. А тому й не дивно, що тоді «Рогізнянка» перемогла у «Фольк-music» і ввійшла до фіналу.

Сьогодні в колективі 13 співаків, серед них професійним музикантом є лише Іван Семенюк. Свого часу він долучився до «Рогізнянки», а згодом став її художнім керівником. У хорі він не лише співає, але й грає на баяні. А його дружина Марія Звонарьова шиє для колективу костюми. Та в новому вбранні жінки і чоловіки переважно не виступають. Адже мають одяг, який дістався їм від бабусь – розшиті сорочки і домоткані катринці (жіночий поясний одяг).

– «І де ви такі гарні взялися?» – спитала нас якось жінка у Хмельницькому, – гордиться Марія Полянська. – Коли ми десь виступаємо, то люди не підходять туди, де блистять розшиті бісером костюми, а дивляться на нас. Бо ми автентичні, а костюми наші ще з дев’ятнадцятого століття.

А ще «Рогізнянка» привертає увагу багатством пісень і різноголоссям, що зливається в одну мелодію. В старих списаних зошитах співаки зберігають сотні народних текстів. Більшість пісень вони отримали в спадок від батьків, бабусь.

– У нашому колективі є жінка, яка знає дуже багато пісень, – зазначає директор рогізнянського Будинку культури Микола Білоус. – Вона надиктовує слова, а ми швиденько їх записуємо. Ті давні пісні довгі й переважно сумні – про тугу, кохання, життя. Якщо уважно вслухатися в слова, то аж мороз іде поза шкіру.

Відтворює колектив і обряди. «Пане Господарю, ой, чи є ти вдома», «В стране Иудейской» – давні колядки, які співали саме в цьому регіоні. Їх виконують, як і сотню років тому в Студениці – зі «звіздою» в руках. Вона у студеничан унікальна – на палиці височіє своєрідний макет церкви зі свічкою всередині. Під час колядування її постійно прокручують.

– Ми, якщо готуємо якесь дійство, репетируємо дуже часто, – розповідає Галина Білоус. – А так збираємося три рази на тиждень. Буває, що сходимося і у вихідні чи свята й співаємо, доки не набридне. Головне, корову здоїти і на подвір’ї та в хаті поприбирати, а там можна й співати.

Виконують пісні жінки і чоловіки із задоволенням, не обминають жодної можливості, щоб затягнути улюблену «Чорно-білу» чи «Музиченьки мої».

– Ми не просто співаємо, а передаємо фольклор наступному поколінню, – каже Марія Полянська. –

І хочу запевнити всіх земляків, які думають, що наша пісня пішла під воду разом із селом, – це не так! Студеницька пісня не померла!

Тетяна ХОПТЯР.