Середа, 22 Січня 2020 р.
1 Квітня 2016

ГРИГОРІЙ ЧАПКІС: «ТАНЕЦЬ – ЦЕ ЖИТТЯ!»

Григорій ЧАПКІСУ перший день фестивалю «Радея Dance» з місцевою пресою та керівниками хореографічних колективів міста зустрівся зірковий гість і голова журі фестивалю Григорій ЧАПКІС. 

86-річний хореограф уже з порога вразив своїм бадьорим настроєм і відмінною фізичною формою. Коли організатори прес-конференції побідкались, що ліфт у приміщенні міськради не працює, а піднятися до прес-центру потрібно аж на четвертий поверх, він з усмішкою кинув виклик: «Ану, хто зі мною наввипередки!». 

Григорій Миколайович – людина-епоха, яка, танцюючи, пережила всі лихоліття нашої країни, її злети і падіння, і має за плечима просто гігантський багаж досвіду, подій, вражень, доленосних зустрічей. Одна з таких зустрічей далекого 1945 року визначила назавжди його життєвий шлях. 

– Це була справа випадку, -­ згадує Григорій Миколайович. ­- 1943 ро­ку ми поверталися з евакуації з Казахстану додому, в Кишинів. Тато, мама, бабуся, дідусь і нас семеро дітей. У Києві нас зняли з поїзда з черевним тифом, поклали в Жовтневу лікарню. Ми залишилися жити в Києві, без засобів для існування. 

Я був дуже маленький, хирлявий, у свої чотирнадцять років виглядав на десять. Мене нікуди не брали на роботу, але я в кабінеті директора «збацав» циганочку і так потрапив в ансамбль пісні й танцю товариства «Трудові резерви». 

1945 рік, олімпіада «Трудових резервів» у Москві. Ми виступаємо на сцені Кремлівського театру з гопаком. У першому ряду ­ вся гвардія: Сталін, Булганін, Ворошилов, Будьонний, Маленков. От нас шість хлопців вийшли з «повзунцями» вперед, і раптом Сталін підійшов, зняв мене зі сцени, посадив до себе на коліна і вручив наручного кіровського годинника. На той час годинник був ­ як тепер «Мерседес»! 

Я став найпопулярнішим хлопчиком, у Києві на вокзалі натовп зустрічав мене, про мене написали в газеті. Словом, із цього моменту моє життя круто змінилося. І потім уже від мене пішли артисти: дочка має свою школу в Італії, син ­- у США ­- це єдиний проект «Чапкіс­Денс». Внучка ­ кінозірка в Італії. А до того і мій тато, і мій дід були шорниками ­ виготовляли сідла і упряж для коней… 

Найбільшою удачею в житті Григорій Миколайович вважає зустріч із легендарним Павлом Вірським, в ансамблі народного танцю якого протанцював 27 років. 

– Павло Вірський -­ мій наставник, учитель і моя гордість. Я і сьогодні, роблячи зауваження своїм учням, ловлю себе на тому, що пов­торюю слова Павла Павловича. Наприклад, він казав: «Ви сьогодні помилилися». Я йому: «Ой, та це ж маленька помилочка». А він: «Маленька помилка?! Вас на сцені 120 осіб. 120 «маленьких помилок» -­ чи не забагато?». 

Ансамбль Вірського був одним із тих рідкісних колективів, який випускали на гастролі за кордон у ті часи, коли Радянський Союз був відділений від світу «залізною завісою». Танцюристи об’їздили понад 70 країн, представляючи Україну. 

– Бувало так, що ми приїжджали в червоних шароварах, вишитих сорочках, і нас приймали десь приблизно так, як папуасів, -­ усміхається відомий хореограф. -­ Якби ми сказали, що Україна розташована поряд з островом Слонової Кістки ­ то вони б у це повірили. Ми були там першими українцями після війни і розповідали, що таке Україна, несли її культуру. 

Григорію Миколайовичу довелося зустрічатися і з багатьма видатними українцями: художниками Тетяною Яблонською і Анатолем Петрицьким, лідерами країн Мао Цзедуном, Хо Ші Міном, Фіделем Кастро, відомими у світі особистостями, як Елвіс Престлі, Сальвадор Далі, Ів Монтан і багатьма іншими. Спогади про зустрічі з цими людьми були відображені у книзі Чапкіса «Любов і танець ­ секрети довголіття». 

– Я пишаюся, що знав цих лю­­дей, -­ зазначає Чапкіс. -­ На жаль, сьогодні молодь уже й не знає, хто такий Сальвадор Далі. А коли я кажу: «Поводьтеся так, як Наташа Ростова на балу», запитують: «А хто така Наташа Ростова?». «Війну і мир» не читали -­ занадто товста книга. Ми стикаємося з дуже великими труднощами у сфері виховання. Але враження від тих зустрічей ­ незабутні. Це те, що залишиться зі мною на все життя, і що передам онукам­правнукам та учням. 

Виховання дітей і молоді, їхнє здоров’я -­ це проблема, яка найбільше турбує Григорія Чапкіса, і в цій справі хореографії він відводить чільне місце. 

– Діти сидять на уроках у школі, сидять біля телевізора, сидять біля комп’ютера. Вони не можуть пробігти стометрівки, піднімаються на другий­третій поверхи ліфтом, тому що задихаються. Вони мають зайву вагу, горбляться, -­ переймаєть­ся Григорій Миколайович. ГРИГОРІЙ ЧАПКІС: «ТАНЕЦЬ - ЦЕ ЖИТТЯ!»-­ Тому я наголошую, що рух -­ це життя, а жити треба красиво, дорогі мої! 

Якби я був Президентом, подумав би про те, щоб відділити медицину окремо, а охорону здоров’я ­ окремо, адже медицина лікує вже хворих дітей, а охороною здоров’я займаємося саме ми, хореографи. Ми запобігаємо хворобам. І я кажу батькам: найкраще, що вони могли зробити для своїх дітей, ­ це віддати їх у хореографію. 

От іде дівчинка вулицею -­ і одразу видно, що вона займається танцями: у неї красива хода, струнка постава. Ці діти здорові, і в них немає вільного часу. Адже я вам скажу як батько, котрий виростив сина і дочку: найбільша шкода для дітей ­ це їхній незай­нятий час. А у тих, котрі танцюють захоплено, творчо, коли в них мозок не зупиняється ні вдень, ні вночі, вони постійно думають про танець, у них музика звучить у голові -­ їм ніколи займатися дурницями. Це не просто «танцюльки». Танець ­ це життя! 

– Придивіться до мене уважно, – продовжує Чапкіс. – Мені вісімдесят сьомий рік, і я досі танцюю по декілька годин на день: даю приватні уроки, проводжу майстер-класи, готую пари до весілля, організовую бали. Танець – це все моє життя, і навіть якщо мене зв’язати, все одно танцюватиму до останнього подиху! 

Втім Григорій Миколайович зазначив, що нині хореографія в Україні переживає не найкращі часи, оскільки сучасна майже повністю витіснила народну і бальну, а хлопці то взагалі майже зникли з класичної хореографії, віддаючи перевагу спорту або вуличним танцям: хіп-хопу і брейк-дансу. 

– Класика – це ж фундамент хореографії. Як без фундаменту немає будівлі, так і без класики немає культури виконання танцю, – наголошує Григорій Чапкіс. – Саме тому те, що ви робите в Кам’янці-Подільському, просто неоціненно. І те, що фестивалем «Радея-Dance» цікавиться особисто мер міста і управління культури – велике щастя, бо далеко не скрізь ми зустрічали таку велику увагу до фестивалю танцю з боку керівництва міста. 

Здавалося б, у порівнянні з тим, що відбувається сьогодні в країні, як можна говорити про танці? Це ж бенкет під час чуми! Триває війна, гинуть люди – а ми танцюємо. Але це – культура, це збереження здоров’я наших дітей, заповнення їхнього вільного часу, і це робить їх хоч трішечки кращими, ніж вони є. 

Наступного дня після конкурсного перегляду виступів учасників Григорій Миколайович не стримував емоцій і не шкодував слів похвали для організаторів і учасників фестивалю:

– Я в захваті, особливо від другої частини конкурсного перегляду. Дуже професійно, музично грамотно, хореографія чиста, без «понтів», без пошлості. Чудова команда організаторів. Без зайвого галасу, без скандалів, наче все само собою робиться. І ще дуже пощастило з погодою. Напередодні був дощ, вітер, холодно, а сьогодні сонце виглянуло і освітило наше свято. 

А найбільше порадувала велика кількість українських народних танців. Ми судимо по 3-4 фестивалі на місяць у різних регіонах України і страждаємо від того, що на фестивалі всього кілька народних танців. А тут – самі українські! Дуже сподобалися стилізовані танці, коли народна хореографія поєднується із сучасною. 

Я безмежно щасливий, скрізь буду розповідати про ваш фестиваль і сподіваюся, що наступного разу він уже проводитиметься в статусі міжнародного.