ЧИ Є ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВИПУСКУ?

Сьогодні для міських школярів пролунав останній дзвінок, який нарешті сповістив про такі омріяні канікули. За тиждень до цього відпочивати пішли школярики з району. На одному з таких свят побував і «Подолянин».

Подвір’я Орининської гімназії (колишнього інтернату) потопало у квітах і розкішних бантиках. Діт­лахи у гарних сукнях, вишиванках та елегантних сорочках декламували вірші, поспішали до директорки по похвальні листи та грамоти. Але радості в їхніх очах було мало. Потрапили вони до цього навчального закладу через складні життєві обставини, а тепер знову на літо змушені повертатися в ті ж складні життєві обставини…
Не надто раділи закінченню навчання і випускники 9 класу. Їм, як ніколи, треба бути дорослими… Адже доки абітурієнти загальноосвітніх шкіл міста і району планують вступ до вишів, свій випуск­ний, літній відпочинок, то у цих дітей мрії зовсім інші. Їх не цікавлять дорогі вищі навчальні заклади, вони мріють, щоб батьки були тверезими, і в сім’ях нарешті настала злагода. Вечорами моляться про добробут, затишну власну домівку і бажають продовжити навчання хоча б у технікумі чи училищі. Але надалі здобувати освіту щастить одиницям. Адже в більшості батьків немає коштів навіть на елементарне – проїзд до міста, проживання в гуртожитку, харчування, одяг тощо.
Про найзаповітніше ми поговорили з орининськими вихованцями і випускниками, їхніми вихователями, поцікавилися, куди вони підуть вчитися далі, що влітку робитимуть. На жаль, відповіді не надто заспокоюють.

ПО РІЗНІ БОКИ ДИТИНСТВА

– Що чекає цих діток – не знаю, – знизує плечима директор Орининської гімназії Ольга ГОРБА­ТЕНКО. – Важко з ними прощатися, відпускати у світ соціальної нерівнос­ті. У нас вони все-таки захищені.
Візьмемо торішніх випускниць де­в’ятого класу: одна вже стала мамою, інша – при надії. Дай Бог, щоб вони у свої 15 років мали за що гідно виховувати своїх чад. Не вельми пощастило і хлопцям. Запитую одного: «Як тобі навчатися в коледжі?», а він, не приховуючи сліз, зітхає: «Важко. Немає що вдягнути, що поїсти, батьки в гуртожиток нічого не передають». Із нього всі одногрупники сміються, бо найгірше вдягнений і завжди голод­ний…
Це перший рік, як у нас немає старших класів, а за два роки ці діти могли б ще зміцніти, ще хоч трохи пожити в спокої. Після закінчення дев’я­того класу вихованці постійно до нас приходять. Вони почуваються тут, як удома. Бо всі рівні, ніхто не відчуває приниження, тиску і булінгу. Немає такого, як у звичайній школі: в того телефон крутий, у тієї одяг модний, а в тебе – ні, і ти – ніхто.
На щастя, благодійники допомагають інтернатам, і у школі дітлахи не відчувають гострої потреби в одязі. Навпаки, набирають речей ще й для батьків, братиків і сестричок. А коли вилітають з інтернатівського гнізда, навіть із цим виникають проб­леми.
– Недавно ми отримали чимало допомоги від небайдужих, там був одяг, взуття, іграшки тощо, – продовжує директор гімназії. – Вивантажили все в Будинку культури. Привела туди дітей і кажу: «Беріть усе, що хочете». Порозбирали все. Тому й на останній дзвінок такі гарні прийшли. У попередні роки нам також приносили гуманітарну допомогу, але діти не хотіли брати.
А тепер беруть. Значить, є потреба. Маємо і все необхідне для повноцін­ного харчування. Вдома банани й апельсини діти не бачи­ли навіть у свята, а в нас часто ними ласують. Завдяки меценатам, отримують і якісні та смачні подарунки, про які раніше навіть і не мріяли.
Уже не один рік на державному рівні точаться балачки про покращення життя дітей-сиріт і з неблагополучних родин. Але замість змін на краще – лише завуальована байдужість і злама­-ні долі.
– Із практики бачу, що постійні зміни та реформи в нашій галузі до добра не приведуть, – вважає Ольга Володимирівна. – Дітей перекидають з одного місця на інше. За недавнім рішенням Мін­соцполітики, в нашій гімназії, яка днями отримала цю назву, мають навчатися тільки діти, які опинились у тяжких життєвих умовах. А сиріт із наступного року переведуть у дитячі будинки. Вихованців направлятимуть до нас служби у справах дітей Хмельницької області. З ними завжди намагаємося знайти спільну мову і дружню співпрацю. Тут діти можуть навчатися до 9 класу. Нині маємо 118 вихованців, з яких одна дівчинка – сирота, а ще четверо недавно набули статусу «позбавлені батьківського піклування». Незабаром їх переведуть до Хмельницького будинку дитини.
Уже давно практикуємо таке, що батьки на особисті рахунки сплачують своїм чадам аліменти. Вони живуть у нас, а кошти накопичуються на їхніх рахунках. За роки назбирується по 40-50 тисяч гривень. За ці гроші випускники мали б можливість знімати квартири, мати заощадження на найнеобхідніше. Сьогодні ж часто виходить, що дитина живе в інтернаті, а батьки отримують усі соціальні виплати на неї, як малозабезпечена, багатодітна родина, тощо. Користуються дитячими грошима, а на дитину не витрачають жодної копійки. Навіть від аліментів відхрещуються. От і виходить, що їхні кровинки мріють про батьківські обійми та материнську ласку, бажають відчути себе потрібними і любимими. Натомість ні влітку, ні після випуску горе-­батьки ними не цікавляться. За дитячі гроші поїли, побенкетували і забули…
Подивіться на наших вихованців сьогодні, які вони гарненькі, зачесані, чистенькі, нагодовані, зовсім не скривджені. У вересні на них боляче дивитися. Наші сонечка зазвичай приїжджають, ніби з хреста зняті. Ми два місяці їх відмиваємо, вичісуємо, відгодовуємо після так званого «оздоровлення» у рідних батьків. Уже знаємо, що на початку навчального року хліба треба давати більше, бо дітки постійно просять його на добавку. Вже потім, наситившись здоровою їжею – супами, кашами, варениками і салатами, вони вже менше хочуть хлібчика, а більше наших запіканок і булочок.
У словах Ольги Володимирівни переконалися на власні очі, коли йшли разом із дітками та їхніми непутящими батьками до зупинки. У нас, дорослих, вуха в’яли від матюків, криків. А школярики, згорблені й похнюплені, мовчки корилися старшим і від лайки подекуди закривали вуха. Відчувався страх, сум, бентежили опущені дитячі очі. Попри юний вік, діти знають, що їхня захищеність від п’яних батьків і постійного голоду закінчилася. Тепер на них чекають бродіння вулицями, засудливі погляди, сімейні чвари, сподівання знайти бодай якийсь перекус і уникну­-ти батьківського «виховання під градусом». На протилежному боці вулиці, міцно тримаючи батьків за руку, радісно крокували школярики з Орининської ЗОШ – щаслива усмішка, дзвінкий сміх і сонце в очах. Різниця між цими двома світами вражала…

ЧИ ЗНІМЕ ДЕРЖАВА РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ?

– Не можна стверджувати, що всі батьки, діти яких навчаються в нас, алко- чи наркозалежні, хоча є й такі. Чимало сімей ледве на хліб назбирують через відсутність робочих місць у селі, – продовжує Ольга Володимирівна. – Злидні обсіли багатодітні сім’ї, родини, в яких немає власного житла, і вони змушені скитатися в пошуках кращої долі. Зрозуміло, що і земельні ділянки не всі мають. А навіть невеличкий город уже допоміг би вижити, бо всього не накупишся.
Життєвих щемливих історій директорка набачилася чимало. Розповідає про маму-одиначку, яка сама виросла без батьків.
І тепер доля до неї непривітна. Аби заробити на шматок хліба, береться за будь-яку роботу: обробляє городи, їздить збирати тютюн. Працює з ранку і до ночі, а її донечка, 2-класниця, змушена залишатися сама вдома.
У хлопчика з 4 класу ситуація не краща – мама, також одиначка, лежить у Хмельницькому в лікарні. Дитя без догляду та їжі однісіньке в порожній хаті…
Бувають випадки, що діти зму­шені ходити по чужих городах у пошуках їжі: то картоплину собі якусь вкопають, то моркви­-ною похрумтять, там яблучком перекусять. Хіба це нормально? При цьому лякає байдужість нав­колишніх, мовляв, «вони звик­ли так жити». Але ніхто не замислюється над почуттями дітей, які голодними сидять у холодній хаті, а часто – в компанії п’яних дорослих людей, і не можуть зрозуміти, чим вони гірші за однолітків.
Співрозмовниця пояснює, що навчаються в гімназії й учні, батьки яких змушені їхати за кордон. Їм вдається переконати службу у справах дітей надати направлення до закладу. Залишають діток під наглядом і за це сплачують кошти.
От і виходить, що державна політика дуже далека від реального життя, не готова зняти рожеві окуляри і зрозуміти, що подекуди дітям краще в інтернатних закладах. Ідея ніби хороша, щоб діти виховувались у сім’ї, але неблагополучна сім’я не зав­жди потрібна.
Зі сльозами на очах спостерігаємо картину, як випускники підбігають до директора: «Ольго Володимирівно, а в нас випуск буде? Такий, щоб у сукнях, кос­тюмах і з музикою?!». Директорка ніяковіє, пояснюючи, що лінійку проведе, а от солодкий стіл, музику і святкування повин­ні організувати батьки. Школярі, похнюпивши голови, відходять, бурмочучи під ніс: «Та хто нам усе те робитиме?». От і виходить, що вони тікають від негативу, поганого прикладу, але держава своєю бездіяльністю повертає їх назад.

Вікторія КОЖЕВНІКОВА, Ірина ФІЛІПОВИЧ.