БАКОТА ВЧИТЬ. БАКОТА ЗАСТЕРІГАЄ

«Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» – такими радісними заголовками ряснів 31 рік тому місцевий часопис «Прапор Жовтня», мажорно інформуючи радянських тру­дівників про новий значний здобуток народної влади. Нагадаємо, що русло Дністра перекрили в жовтні 1981 р., а заповнення Дністровського водоймища почалося 24 жовт­ня того ж року. Але для селян із сіл, що навіки зникли під водами Дністровського водосховища, цей грандіозний проект навіки став незагойною раною на серці…

З ПОГЛЯДУ НАУКОВЦІВ

Уже в часи перебудови, а саме 1989 року, «Український ботанічний журнал» прямо назвав Дністровське водосховище однією із бід Хмельницької області, екологічним безрозсудством часів застою: «Його почали будувати, маючи гіркий дос­від Київського, Каховського і Ка­нівського морів. І все ж таки збудували…».

 Не в захопленні від здійсненого 31 рік тому і сучасні науковці. Так, Степан КОВАЛЬЧУК, Людмила ЛЮБІНСЬКА та Юрій СОРОЧАН у науково-популярному нарисі «Водні багатства Хмельниччини», виданому 2001 року, з гіркотою писали:

«Неймовiрної шкоди завдано Днiстру i довкiллю iдеєю створення водосховища. Неймовiрнi кошти витрачено на будiвництво Днiстровського водосховища. Але найбiльшої шкоди завдано аграрному сектору держави. Адже пiвденна частина Хмельниччини, Буковини, Вiнниччини й iнших 

областей втратила най­кращi за­плавнi землi, якi й по­нинi розкисають пiд водами Днiстровської калабанi. Не пiд­дається грошовому облiку за­подiяна моральна шкода. На­вiчно канули у пiдводну прiрву десятки чудових, неповторних поселень. Зникли з лиця Землi i списанi з географiчних карт десятки сiл. Немає бiльше Луки-Врубловецької, Нижнiх Пат­рин­ців, Теремцiв, Студеницi. Вi­дiйшло у вiчнiсть пiд води най­древнiше в Українi тодiшнє тор­говельне мiстечко Бакота. Лиш пам’ять воскресає само­бутнiй мо­настир на пагорбi поруч водосховища. Зникла Мала Швей­царiя – Стара Ушиця. Всього 50 км вiд Кам’янця, а на два тижнi ранiше всi польовi роботи виконувались, i на цей же термiн ранiше зрiла вся пашниця, ви­плекана людською працею. Ни­нiшнє поселення з вивiскою Стара Ушиця – це лише насмiшка над розбитою долею тисяч жи­телiв затопленої воістину Старої Ушицi. А скiльки сiл затоплено в Новоушицькому районi та при­днiстровських районах iнших областей?! Лише iнколи з-пiд хвиль показуються макiвки церков або могильнi плити. Проте i цiєю трагедiєю ситуацiя не вичерпується. Бездумними та без­вiдповiдальними дiями людина породила низку хвилюючих еко­логiчних проблем. Адже води Днiстровського водосховища ви­йшли зі свого кам’янистого закуття, гуляють по земельцi та своїми хвилями посилюють зсувнi й еро­зiйнi процеси, яким практично зупину немає. I мiль­йоннi кошти цьому не зарадять».

З ПОГЛЯДУ ПИСЬМЕННИКА

1988 року у видавництві «Радянський письменник» побачила світ подільська повість  «Земля людей». Її автор – письменник і журналіст, майбутній лауреат Шевченківської премії Володимир МАНЯК (1934-1992) родом із села Криштопівка ни­нішнього Волочиського району Хмельницької області – повів із читачем відверту розмову про те, що його як подоляка не могло не хвилювати. А відкривають книгу болючі роздуми Володимира Антоновича про людей, на чию долю випало пережити затоплення рідних сіл.

Володимир МАНЯК побував у придністровських селах улітку 1981 року – якраз напередодні «грандіозного підкорення» Дніст­ра. Ось його враження від покинутої Бакоти:

«Вузькою стежкою пробиралися до скельного монастиря. Стежка зносила й зносила вгору. Десь вона звужувалася до півметра, десь ширина – на п’ядь, не більше, а висота все наростала й наростала. Йшли обережно, щоб не оступитися, бо правобіч – крутий, майже прямовисний схил, щільно оброслий чагарями. Послизнешся – полетиш вниз. Під­нялися на терасу – б’є з-під скелі джерело, вода холодна, з присмаком старовини й каменю. Оглядаємо мо­настир… А внизу лежить село. З височини старовинного монастиря воно здається зеленим і затишним. Слідів розору звідси не вельми догледиш. Навіть повіває затишком, обжи­тістю. Спустилися вниз – тут ра­зю­ча його бездоглядність, по­кину­тість: вибрані зіниці вікон, замість дверей – провалля, а довкола хат – поруби, пеньки на місці розкішних садків, руйновища на місці недавніх пасік».

Висновок журналіста і письменника вельми печальний:

«…Я бачив покинуті села під час війни – то було жахливе видовище. Але тоді, у війну, сіл, власне, не було. Були руйновища, рештки обвалених стін, голі кістяки димарів. Від них віяло пусткою, пахло згаром. Від цього ж села пусткою не повівало, воно одчайдушно пахло літнім різнотрав’ям. Але в тому видиві і запахах вловлювалося щось цвинтарне.

Тоді, у війну, було боляче – від трагедії.

Тепер боляче – від приреченості. І не знати, який із цих болів дошкульніший, який з них заподіє більших ураз душі.

Бульдозери уже тут не вергали землі, не корчували дерев.

Просто лежали кучугури землі, а поверх – вивержені кореневища дерев.

А далі – рівненькі вулички села, що стало вже колишнім, покинуті домівки – те, що буде незабаром дном рукотворного моря. Скільки їх уже нароблено на нашій землі, отих рукотворних водоймищ, що перетворюються у болота, ховаючи під гнилими водами плодючі землі, людську працю і пам’ять багатьох віків».

Того ж літа на тему Дніст­ровського водосховища Володимир МАНЯК розмовляв із тодіш­нім першим секретарем Кам’янець-Подільського райкому Компартії України Володимиром СМИРНОВИМ. Письменник прямо запитав Володимира Михайловича:

– А яка практично користь ра­йонові від цього затоплення?

– Ніякої.

– То навіщо було допускати це лиходійство?

– Хіба нас питають? – проказав СМИРНОВ.

«Хвилину-другу ми стояли мовч­ки, зніяковілі, може, розгублені, – писав у «Землі людей» Володимир МАНЯК. – Внизу гнав прудку течію Дністер, ще не змінивши остаточного, усталеного віками маршруту».

СМИРНОВ, утупившись очима в правий, молдавський берег, гірко проказав:

– Там знають.

– То ініціатива «перетворення» йде звідти?

– А звідки ж?

Улітку 1987 року, через шість років після розмови з Володимиром СМИРНОВИМ (на той час уже покійним – помер 1 квітня 1986 року), письменник разом із секретарем Новоушицького райкому партії Віктором Олександровичем ПЕТРУЧАКОМ побував на жнивах у кількох наддністрянських колгоспах райо­-ну. Потім вони пустили машину вздовж побережжя водоймища, і Володимир МАНЯК повторив те саме запитання, що колись ставив СМИРНОВУ:

– Яка практична користь райо­ну від перетворення на Дністрі?

– Користь чи шкода? – уточнив Віктор Олександрович. – Нам обі­цяли кліматичні зміни: за­мість нашого сухого, помірного літа настане дощове. Два минулі літа у нас стояла посуха, як ніколи.

– Пророцтва не збулися, – про­казав письменник.

Згадав Володимир МАНЯК і те, як натхненно, з гордістю роз­по­відали тодішні місцеві керівники про нові сторінки в історії краю. Ось монолог голови Староушицької селищної ради, опублікований 1981 року в обласній газеті «Радянське Поділля»:

«Майже вісім з половиною століть нашому селищу. Нині в його літописі з’явилися нові сторінки. Працею трудівників підкорений швидкоплинний Дністер. І на землі предків розлилося руко­творне море.

Власне, від колишньої Старої Ушиці залишилася тільки назва. Саме ж селище народилося вдруге. Воно піднялося за декілька кілометрів від ріки, об’єднало в собі інші населені пункти і сьогодні є найбільшим у районі.

Селище будується вже не пер­­ший рік. Багато новосіль від­бу­лося тут і в нинішній п’яти­річці. Ли­­ше за останні півтора року споруджено чотири 4-квартирні будинки.

Молодіє Стара Ушиця. Нові сторінки її щасливого сьогодення пишуть люди творчої праці».

Що насправді було тоді на душі цього керівника, важко нині сказати. І, врешті, що від нього залежало? Партія звеліла зробити, а потім висловитися саме так – він і змушений був подбати, точніше, подбали журналісти під­контрольного видання, щоб слова місцевого керманича звучали по-партійному виваженими й переконливими.

А насправді, як зазначає Володимир МАНЯК, «тут, на дніст­ровському побережжі, ми втратили те, що не повернеш ніякими новими капіталовкладеннями: ми втратили здобутки віків, яким нема вороття, і добутки поколінь, які не повторяться. Ми втратили історичну неповтор­ність. Збулися, зреклися того, чого не повернеш ні стараннями наступних віків, ні зусиллями прийдешніх поколінь. Втратили безоглядно й безповоротно. Ми, кожен з нас, не просто опинились ошуканими, ми начеб поменшали одним махом на цілі століття».

Висновок письменника такий: «Сьогодні люди мусять бути пильними. Бакота вчить. Бакота за­стерігає. Горда красуня віків – нинішнє дно саморобного водоймищного ложа. Несправедливо страчена через людську недоумкуватість. А ми, навіть порозумнішавши на два чи й більше порядків, не відродимо її, як відро­джували села, зметені вогнем минулої війни. Не повернемо їй імені, як повертаємо доброчесні імена безневинно страченим, посмертно реабілітованим людям. Ми на­віть цього запізнілого покаяння і очищувального акту справедливості не сподіємо. Не вийде фізично».

ПОГЛЯД ІЗ МОЛДАВСЬКОГО БЕРЕГА

29 липня 1987 року «Литературная газета» вмістила статтю відомого молдавського письменника Іона ДРУЦЕ «Лист зеленый, вода и знаки препинания». З ініціативи «кишинівських заправил», – зробив аргументований висновок письменник, – «Дніст­ру уготована доля однієї із найзабрудненіших і приречених рік». Іон Друце гірко іронізував над фактами перетворювальної пошесті, яка нічим путнім не закінчилась для його «малої батьківщини». На думку письмен-ника, насильницька акція над Дніст­ром не дала і не дасть чудодійного господарського ефекту не тільки на лівобережному – подільському Наддністров’ї, а й на правобережному – молдавському.

21 жовтня 1987 року «Литературная газета» надала цілу шпальту для заперечень Іонові ДРУЦЕ. Як зазначив Володимир МАНЯК, «спростуванню» пові­рити було важко, хоч полемізувала з письменником публіка іменита й титулована – молдавські вчені під проводом президента республіканської Академії наук:

«Чого варта полеміка, коли люди зі старим як світ мисленням силкувалися головно змити плями з підмочених реноме. Це вже давно не таємниця: в «за­-

с­тійний період» високопоставлені молдавські апаратники та їхні повірники від науки перебували на особливому становищі, під високою протекцією, а їхні прожекти господарсько-організаційних 

пе­ретворень мали підтримку на найвищому рівні. А що вже так, то легко було розправитись і з Дністром».

З ПОГЛЯДУ ПОЕТІВ

1986 року побачила світ друга збірка віршів української поетеси Марії ЧУМАРНОЇ «Земля між вогнями». У ній є такий тужливий вірш:

Біль несподіваний 

ти принесла мені, Бакото.

Страшно у цім безгомінні 

навіть заплакати.

Страшно відчути, 

як раптом сльозі обізветься

Плач столітній 

із пращура більного серця…

Біла дорога ховає 

обвуглені ноги.

Стежка обірвана сходить 

зеленою кров’ю…

Дикий бур’ян розшматовує 

останки дороги,

Риси твої поховавши 

навік під собою.

Потім Дністер погамує 

твій розпач невтішний.

Зніметься птаство, 

полине в печери кремінні.

Скільки вже раз ти стояла 

отак серед тиші,

Серце стиснувши, древня 

подільська твердине?

Орди століттями кров твою 

горду місили.

Ти воскресала, як цвіт 

навесні в твоїх пущах.

Онде на кручі цвітеш 

золотим дивосилом,

Бакото вічна і невмируща!

Тільки б ім’я твоє 

ще пам’ятали, Бакото…

Люди повернуться. 

Знову поселяться вище,

Де від навал боронилось 

колись городище, –

Світлом пісень обігріють 

повітря замкнуте, –

Тільки б ім’я твоє 

ще пам’ятали, Бакото.

Уродженець Бакоти Тарас ГОРБНЯК, який свято береже пам’ять про рідне село та по крихті збирає все, що його стосується, у книзі «Давня Бакота» (2009) повідав про історію написання цього вірша. Уродженка Тернопільщини Марія ЧУМАРНА влітку 1982 року мандрувала Подільським краєм і милувалася його красотами. Так вона прибула до Бакоти. «Власне, самого села вже не було, – пише Тарас ГОРБНЯК. – Лише старенькі Василь та Варвара ВАСИЛИШИНИ ще проживали в напівзруйнованій крайній хаті. Ні будівель, ні дерев… Глибоко в душу поетеси залягло побачене, й саме цьому свої щемливі рядки вона присвятила».

Уродженець затопленої Студениці, поет і журналіст Іван ПОКОТИЛО працює нині над поетичною книгою «Велика вода». Ось один із його гірких віршів-роздумів із майбутньої збірки:

Щось не так у цьому світі.

А чи я не той.

Що нам, люди, завтра світить –

Ще один потоп?

Нострадамус – віще слово

Й вічна таїна.

Чи на всіх чигає знову

Світова війна?

Мало геніїв, а дурнів

Вистачає скрізь.

Всюди повно, наче в урні,

І сміття, і сліз.

Срам і сморід, срам і сморід…

Господи, прости: 

І на суші, і на морі –

Люди і чорти.

Де ж ви, ангели небесні,

Чи, хоча б, земні.

І Христос, якщо воскресне,

Втопиться в багні.

Адже чубляться запекло

Ситі, голі, злі…

Раєм видасться і пекло  

На такій землі.

Дідько з вами і зі мною.

А дітей не жаль?

Що залишим? – купу гною

І всесвітній жах?..

Мабуть, інопланетяни

Вивчили вже нас.

А щоб ми прийшли до тями,

Мають, мають час.

…Сонце й плавиться, і світить,

Місяць – наче гак…

Щось не так у цьому світі,

Господи, не так…

Звісно, невигойну рану на сер­ці, яку залишили по собі затоплені Бакота, Студениця та інші неповторні придністровські села, переселені Стара Ушиця, Патринці, не здатен загоїти навіть мудрий лікар час. Але належний урок із «содіяного» ми маємо, неодмінно мусимо зробити. Щоб більше ніколи під холодними водами рукотворних морів не зникало обжите працею багатьох поколінь наше прекрасне довкілля.