Вівторок, 01 Грудня 2020 р.
31 Травня 2013

У ПОШУКАХ СКЕЛЬНОГО МОЛОКА

За легендами, у печері над річкою Студениця, що поблизу села Крушанівка, з-під каменя текла біла юшка, схожа на молоко.

На Поділлі, де Товтрові пагорби перерізають артерії річок, можна зустріти чимало грізних скель і карстових порожнин. Одним із найцікавіших таких об’єктів на Кам’янеччині є овіяний легендами Молочний Камінь. Отож, вирушаємо подивитися на нього! Шляхів є декілька, але ми підемо з Броварів униз за течією Студениці.

СТЕЖКА З ПОЗИТИВАМИ І НЕГАТИВАМИ

Молочний камінь.jpgБіля Нефедівців зустрічаємо старий водяний млин. Точніше, шкаралупу, яка від нього залишилася. Однак, зайти всередину і оцінити конструкцію можливо. Не так давно він ще працював, але везти зерно аж до самої долини річки сьогодні вже нерентабельно. За декілька кілометрів нижче і вище за течією від нього було ще два млини, від яких тепер залишилися ледве помітні рови. Однак у часи, коли не було електромереж, вони давали в села електроенергію.

Йдемо далі. На берегах річки верби утворили затишні куточки. Населення це оцінило, оскільки раз у раз зустрічаємо купи сміття, залишені від посиденьок. Так і хочеться сказати: «Люди, якщо ви такі свині, то краще сидіть у хаті, дивіться телевізор!».

Ось ми і біля підніжжя горба, на якому височить Молочний Камінь. Під ним на Студениці утворилися два водоспади декілька метрів завширшки і на метр висоти. Піднімаючись нагору, зустрічаємо облаштоване джерело, де можна втамувати спрагу після подорожі. Поміж людей точаться розмови, що вода тут цілюща і допомагає пришвидшити загоєння ран, якщо їх промити нею. У всякому разі, вона точно смачна.

Далі наближаємося до скелі, яка грізно височить шпилястими вершинами. Років 5 тому вона ще більше височіла, однак тамтешнім підліткам захотілося видовища. Вони побачили, що частина скелі тріснула, і утворилася прогалина. Хлопці домкратом підірвали шматок каменя, який зірвався і покотився крутим лісовим схилом, змітаючи все на своєму шляху (просіку можна побачити досі), перестрибнув через річку і зупинився на протилежному березі, де лежить і донині. Виглядало це, мабуть, ефектно – молодці хлопці, порозважалися! А от ми і наші нащадки тепер втратили частину величного каменя. Бабусі, що живуть на краю Броварів, стверджують, що раніше їм з подвір’я виднівся Молочний Камінь, а нині – вже ні…

Однак скеля все одно грандіозна. Коли стоїш на її вершині й відчуваєш себе царем, як мінімум, гори, то розумієш, що добирався сюди недаремно.

СЛІДАМИ ЛЕГЕНД

З Молочним Каменем пов’язано багато легенд. В основному, вони зводяться до того, що на найближчі села налетіла татарська орда, яка палила хати та забирала бранців у неволю. Однак деяким жителям вдалося втекти і заховатися у печері, спустившись на шнурках у саму її глибочінь. Татари біля входу поставили варту, чекаючи, поки знесилені голодом люди почнуть виходити звідти. Однак у печері з-під каменя потекло молоко (образно кажучи), і селяни ним живилися, поки татари не пішли геть. Відтоді печера отримала назву Молочний Камінь.

У скелі, що тягнеться хребтом горба, справді є багато карстових порожнин, які, правда, не зовсім відповідають визначенню «печера». Але от ми просто посеред скелі знаходимо дірку, де й мала б бути описана в легендах печера. Однак для того, щоб дістатися до неї, потрібне спорядження.

Отож, ми збираємо експедицію з досвідчених туристів і магістрантів природничого факультету К-ПНУ ім.І.Огієнка та вже з мотузками, страховкою і ліхтариками знову вирушаємо на Молочний Камінь.

Спускаємо мотузки і дістаємося до входу. Одразу кидається у вічі надряпаний на стіні напис «Настя», значить – відвідувачі тут бувають. Освічуємо ліхтариком простір і нас огортає розчарування – здається, це не печера, а лише грот, хоча й просторий. Довжина – 6,5 м, ширина – близько 2,5 м, а висота – 1,5-3 м.

У ПОШУКАХ СКЕЛЬНОГО МОЛОКААле увага! У нас під ногами не камінь, а земля. Сюди через щілини під час дощів однозначно проникає вода, яка з часом могла нанести чимало мулу. Пробуємо ножем і руками рити пухку землю, знаходимо чимало кісток, які належать якомусь ссавцю, можливо, собаці або лису, але як вони сюди потрапили – загадка. Виривши півметрову яму, розуміємо, що тут потрібні лопати. Татари на Поділля нападали дуже давно, тож за кількасот років печера цілком могла засипатися. Згодом один місцевий житель нам сказав, що в дитячі роки (а це понад 40 років тому) він залазив до цієї печери, однак, побачивши там провалля, спускатися не ризикнув. 40 років – також достатній період, щоб до печери нанесло чимало грунту. Хоча навряд чи ця порожнина колись була дуже глибокою, але декілька метрів землі, мабуть, таки нанесло.

А як же джерело, яке дало назву цій скелі? Вочевидь, воно теж присипане землею. Чому текла біла вода? Взявши до уваги те, що це вапнякова скеля, вода цілком могла трохи забарвитися в білий колір від кам’яного пилу. Взагалі, вода в тутешніх джерелах містить багато кальцію. Нам вдалося знайти закам’янілу гілочку, яка, перебуваючи в струмку, з часом вкрилася сантиметровим шаром кальциту.

А взагалі, легенди – це не та річ, у якій варто шукати істину. Вони, швидше, для краси. У всякому разі добуту інформацію про печеру ми передали досвідченим спелеологам – можливо, колись вони відкопають істину. А на нас тим часом очікують нові подорожі цікавими природними об’єктами Кам’янеччини, яких насправді є значно більше, ніж можна уявити.