Четвер, 22 Жовтня 2020 р.
3 Липня 2020

ДО ЗАМКУ-КОРАБЛЯ І КОСТЕЛУ-СТРІЛИ

Лише тиждень тому «Подолянин» писав про найвідомішого кам’янецього архітектора XVIII ст. Яна де Вітте. Серед його робіт згадувався і незвичний «геральдичний» костел у селі Сидорів Гусятинського району Тернопілля.
Ідеальна локація для мандрівки вихідного дня. До Кам’янця близько, а вражень від легенд, красивої природи і вражаючої архітектури вистачить надовго.

БАТЬКІВЩИНА НАЛИВАЙКА

Панорама ГусятинаРушаємо з міста у напрямку Чемерівців. Дорогою ще стоять декілька мозаїчних зупинок радянських часів (у тому числі авторства знаного кам’янецького монументаліста Івана Кляпетури). Шкода, що в селах нечасто розуміють мистецьку цінність таких споруд – і оббивають із них смальту.
За Чемерівцями на горизонті замаячать високі пагорби Медоборів. Тут товт­ровий кряж перетинає Збруч на своїй дорозі від Золочева до Дністра. Товтри в околицях села Івахнівці варті окремої мандрівки.
Семитисячний райцентр Гусятин всіляко заперечує свій зв’язок із гусями: назва селища походить чи то від рослини гусятника, чи то від чоловічого імені Ус. Не дивуйтеся запаху сірки, коли в’їжджатимете в смт із боку села-тезки на Синагога в Гусятиніхмельницькому боці Збруча: в Гусятині розвідане Новозбручанське родовище мінеральної води типу «Нафтуся», діють санаторії «Збруч» та «Медобори».
Уже 1455 р. Гусятин отримує Магдебурзьке право і стає власністю войовничого лицаря Яна Сверча з Вільхівця, який збудував фортецю. 1574 року Гусятин перейшов до Калиновських. 1610 року Мартин Калиновський заснував у місті бернардинський монастир. Спорудження ранньобарокового храму завершилося 1625 року. В часи турецького панування споруда дуже постраждала, а відбудована була в 1720-х рр. Декілька років уже триває реставрація святині.
В оборонній Онуфріївській церкві (XVI ст.), котра в часи турецького володарювання була перетворена на мечеть, опі­знати пам’ятку архітектури важко. Храм скапарили «євроремонтом».
Напрям до оборонної синагоги (XVІI ст.) підказує найвідоміший гусятинець Северин Наливайко (автор монумента – тернополянин Казимир Сікорський). Про те, що тут був непоганий краєзнавчий музей, нагадують лише букви на фасаді. Взимку 2005 р. заклад було закрито, через вибиті вікна винесено все більш-менш цінне.
Наприкінці XVIII ст. місто навпіл розділила поміж двома імперіями ріка. Лівобережна частина Гусятина перетворилася на село. Торгове життя зосередилося в правобережній частині. Початок ХІХ ст. минув під знаком Замок у Сидоровіярмарків: Гусятин правильно використав своє прикордонне розташування. На місцеві торги з’їжджалися купці з усієї України. Все змінилося 1872 р., коли залізниця обминула Гусятин і пролягла через Підволочиськ. Гусятин таки дочекався й свого потяга: 1891 року колія з’єднала Городок та Копиченці. Містечко знову згадало про вигідний прикордонний гешефт (дві третини жителів Гусятина були юдеями). Відтоді залишилося декілька привабливих вілл.
Голуховські близько 1870 р. продали гусятинський замок хасидському цадику Мордехаю Фрідману, засновнику гусятинської гілки цадиків-чудотворців. Фрід­ман зруйнував фортецю майже до фундаментів, а на її місці звів нову синагогу. Ці споруди знищені під час боїв на Збручі в часи Першої світової. З часів, коли Збруч відділяв Польщу від УРСР, залишилася колонада на хмельницькому березі річки. Так більшовики натякали українцям за Збручем на аркадію радянського ладу. Нині цей інструмент наочної пропаганди використовується тернопільським Гусятином як в’їзний знак.

ЗАМОК-КОРАБЕЛЬ І КОСТЕЛ-СТРІЛА

Костел у СидоровіВід Гусятина до Сидорова – кілометрів вісім. Минаємо старий цвинтар, греко-католицьку церкву. За нею відкривається дивовижна панорама: ліворуч рвуться в небо дві вежі барокового костелу, а праворуч на сусідньому пагорбі пливе крізь час і кукурудзу із сусідніх городів замок-корабель.
І не мрійте під’їхати під замкові стіни автотранспортом: сюди треба йти стежиною, що зміїться від каплички біля костелу. Замок постане зі свого найпрезентабельнішого північно-західного боку. Над маленькою річечкою Суходіл здіймається сірий лайнер із пісковика. Дві по­вздовжні оборонні стіни з’єднуються під гострим кутом. При довжині 178 м фортеця має лише 30 м у найширшому місці.
Географія підказала чернігівському воєводі Мартину Калиновському (1605-1652) план замку, який виріс поблизу лісу близько 1640 р. Річка з трьох боків омиває високе плато, з четвертої сторони зводяться неприступні бастіони. Іронія долі: найукріпленіша південно-східна частина замку повністю зруйнована. Кажуть, її підірвав наприкінці 1960-х рр. сидорівський голова колгоспу. За іншою версією, це були дії молодіжного підпілля в довоєнний час. Відносно непогано зберігся оборонний вузол у північно-західній стороні. Тут були казематовані укріплення, житлові та господарські будівлі. Колись на стінах форпосту розміщалося 7 веж. Збереглася західна в’їзна башта, прикрашена плитою, на якій вибито латинкою історію замку.
1672 р. Поділлям заволоділи турки, не обминувши і Сидорів. Замок було пошкоджено. Руїною йому судилося перебувати до 1718 р., коли Калиновські взялися за реконструкцію. Прогрес наступав на п’яти шляхтичам. Жити в просвітниць­кому XVIII ст. у вогких тісних фортечних покоях було немодно. З реконструкції ні­чого не вийшло. Замок стояв пусткою і в ХІХ ст. перетворився на мальовничу руїну.
Панорама пам’яток СидороваМальовничість нікуди не ділася і в ХХІ ст. Поруч із вирвою в землі, що ок­реслює розташування зруйнованої за турків башти, росте висока сосна: сусідній хвойний ліс вислав свого десантника, аби розвідати нову територію.
Калиновські покликали в Сидорів домініканців-обсервантів. Згадкою про це залишився костел (1730 р.). План споруди розробив наш Ян де Вітте. Костел мож­на вважати архітектурним унікумом. Туристу важко розібратися, що такого не­звичного у вузькому пресбітерії та гост­рокутній апсиді. А просто споруда має форму герба «Калинова» на честь Калиновських. У магнатів виникла ідея збудувати костел у формі герба: стріла з двома зірками. Видовжена нава символізувала стрілу, прямокутний пресбітерій із трикутним гротом у торці – лук, двом вежам будівничі надали в плані вишуканого зірчастого вигляду.
Якщо пощастить – і святиня буде від­чинена, зайдіть, щоб роздивитися рештки вівтарів та амвону, скелет беззубого органа.
Дерев’яна церква в КрогульціУ підземеллі костелу зберігаються решт­ки тих, хто колись молився у цих стінах. Над храмом висить статуя богоматері.
Діва дивиться на захід, молитовно склавши руки. На неї поглядає знизу кам’яний колега-святий. Ще один із могікан кращих часів – Ян Непомук – оселився в кап­личці поблизу храму.
Замогильна тема в Сидорові не обмежується костельними пивницями. Ще одна пам’ятка минулого – склеп Пайгертів на сільському цвинтарі. Барони Пайгерти володіли Сидоровим із початку ХІХ ст. і до 1939 р. Походили з курляндської шляхти. Юзеф Каласантій Пайгерт (1799-1871) був поетом і художником. Син Юзефа Адам (1829-1872) писав вірші. Корнель Пайгерт (1868-1936) був відомим економістом, послом Галицького Сейму. У вересні 1939 р. Сидорів покинув син Корнеля, Юзеф Каласантій
Пайгерт-молодший (1891-1962).
Пайгерти 1840 р. звели скромний одноповерховий двір посеред саду. До привида маєтку (нині тут ферми) веде міст над пересохлим ставом, на пасовищі поруч видно входи в пивниці. Місцю вічного спочинку родини Пайгертів пощастило більше. Навколо гробівця чимало показних склепів та прикрашених статуями поховань, але всі вони неначе зменшуються в розмірах при погляді на цей посмертний дім у стилі класицизму. Влітку стежка до гробівця заростає кущами, навесні та взимку добратися до склепу легше.

СЕЛО ЦІКАВИХ СКУЛЬПТУР

В’їзний знак у село ЧагаріЯкщо ви подорожуєте з дітьми, заїдьте у Чагарі дорогою з Гусятина на Копичинці. Дорогою побачимо костел у Чабарівці (1934). Васильківці минаємо без зупинки, хіба з вікна подивимося на костел, перетворений на церкву. В Крогульці є дерев’яна церква Параскеви з дзвіницею (XVIII ст.). У храмі служив батько літераторів Богдана, Миколи та Левка Лепких – отець Сильвестр, відомий також як письменник Марко Мурава. А найвідоміший із Лепких, Богдан (1872-1941), народився поблизу Крогульця на хуторі Кривенькім. Із 1995 р. в селі функціонує його музей.
А далі по трасі… Ой! Впевнені, ви теж здивувалися. Праворуч за курсом – великий став, всіяний лебединими парами, а поруч – оригінальний в’їзний знак у село В’їзна група з боку КопичинцівЧагарі. На ньому зібралися жаба, риба, гуси і велетенська 5-копійкова монета. Коли скультуру робили, такі гроші були в обігу. Це ще не всі місцеві скульптури. Біля оббитого вагонкою малесенького сільського клубу – фонтан з ангелом, котрий впав із неба на крокодила до ніг дітей, в руках у нього грос-бух із віршами Тараса Шевченка.
В’їзна група з боку Копичинців – най­цікавіша та найбільша. Вона обігрує «Лісову пісню» Лесі Українки. Велет-лісовик сидить при дорозі, а на ньому – юнак із сопілкою і красуня з пишними формами. Усередину можна зайти – там невеликий зал із лавочками.
Крихітні Чагарі загалом видаються акуратним селом із новою Дмитрівською церквою (1993), але найголовніше враження від поселення – власне ці три масштабні скульптурні групи. Дивні монументи створені колишнім футболістом, а нині власником київського «Арт-Ательє» Олексієм Степановим. Митця на Поділля запросив бізнесмен Михайло Мацієвський, уродженець Чагарів. Такий-от подарунок малій батьківщині. Початково Степанов мав оформляти скульптурами місцевий дендропарк, більше схожий на ліс. Можна довго сперечатися про степанівські скульптури, смак митця і певну дикувату алегоричність хоча б того ж фонтана біля клубу, але те, що проїхати Чагарі та залишитися байдужим тепер неможливо, – безсумнівно.

Ірина ПУСТИННІКОВА.
Фото автора.