ГІРКА ДОЛЯ КАЛИНИ З АЛЕЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ
Щоразу, йдучи до міської бібліотеки або по водичку до «орла», я намагаюся, хоч як мені це фізично нелегко, пройтися намріяною калиновою алеєю, посадженою 2 травня 2014 року на схилі, вище від пам’ятника афганцям. На жаль, алея так і залишилася мрією. Щоразу я спостерігала, як зникали (сохли) наші кущі калини.
А все так гарно починалося. Ще звечора 1 травня громадськість міста, представники окремих партій, міської влади оголосили про суботник – закладали калинову алею на честь Небесної Сотні.
Зранку на вказаному місці зібралися старі й молоді, партійні й безпартійні – просто громада. Хтось із достойних громадян, досить впливових у місті, привіз сотню калинових саджанців, хтось прийшов із лопатою, хтось – із відром, хтось відміряє і намічає місця під кущі, хтось носить воду. Робота йде… Радість, розмови, поради…
І тут основне. Усі чомусь забули українську народну пісню. А починається вона так:
При долині кущ калиниНахилився до води…
А про що думала наша громада, її очільники? Про те, щоб ушанувати Небесну Сотню, організувати народ, громаду на благородну справу.
А практичну суть чому ніхто не збагнув? У першу чергу я. Хоча ж прекрасно знала, що на горбі, та ще й під старими високими ясенами кущі не виростуть, бо там немає вологи. А спуститися б нижче до схилу, де вода стікала донизу, і калина наша прийнялася би і зацвіла, але тямки нікому не вистачило.
Результат? Щороку кущі всихали. На сьогодні залишилося біля схилу майже на рівному місці три кущі, два з них зацвіли і навіть зачервоніли грона. А третій, вищий, уже пожовтів і висихає. Не завжди громадська активність дає позитивні результати. Ось такі мої роздуми про гірку долю нашої калини.
З пошаною Алла ФЕДІРКО, вчителька-пенсіонерка.