У ЛИСТАХ ВИЛИВАЮТЬ ДУШУ

Не лише наболілі проблеми, а й зворушливі історії викладають у листах до редакції жителі Кам’янеччини. Адже часто саме журналістам читачі довіряють найсокровенніше і сподіваються, що справа, яка не вирішувалася роками, після оприлюднення нарешті зрушиться з місця.
Цього разу в своїх листах читачі скаржаться на різні проблеми: захмарні тарифи ЖЕКу, відмову перевізника від рейсу, «чорних лісорубів», сімейні розбірки, відсутність магазину в селі. А ще маємо щемливу історію про нового і несподіваного домашнього улюбленця читачки.

ЗА ЩО ПЛАТИМО СОЛІДНІ СУМИ?

«Ми, мешканці, які проживають на вул.Лермонтова, 5 (будинок обслуговує ЖЕК №1), не погоджуємося з оплатою за послуги. Це найдорожчий ЖЕК у Кам’янці-Подільському. Квартплата залежить від метражу, за ліфт – теж від метражу. Прибиральника подвір’я в нас немає. Натомість маємо велике сміттєзвалище на дитячому майданчику. Сюди звозять з усього кварталу та селища непотріб, старі меблі, унітази, раковини, різні побутові матеріали (Коли ми прийшли на вказане читачами місце, сміття вже встигли прибрати. – Прим. ред.). Дивлячись на це звалище, деякі жителі нашого будинку навіть не виносять із квартир килими, доріжки, а тріпають усе через вікно, один одному в квартиру. А на зауваження ще й матом покриють. Мусиш терпіти.
У ЖЕКу кажуть: ми за бідних і жебраків платити не будемо. Закон один для багатих і для бідних. А через кого ми такими стали – не зізнаються, адже в нас є освіта, великий стаж роботи. Чому ми жебраки?
І ще щодо тепла в квартирах, але трохи з гумором. Приходьте, кому холодно, на Лермонтова, 5. Ми вас зігріємо. Гріємо повітря на вулиці навіть у такий скрутний для держави час щодо вугілля та газу. Інші люди за жовтень по 500-600 грн проплатили за всі послуги, а ми лише за тепло. У нас також є тепловий лічильник у підвалі, за яким нараховують плату за опалення.
У нашому під’їзді є дідуля, який дивиться за лічильником усі роки, теж йому збираємо гроші. Навчилися казати, кому холодно, кому жарко. Раніше був закон – 18-19 градусів. Тепер люди розумні. Хто що хоче в своїй квартирі й робить, а ми, нетямущі, скаржимося і платимо, бо керівництву треба, щоб лічильник працював. Та ще котельню нам «європейську» побудували, що буває від смороду вночі задихаєшся. Дихати немає чим ні в квартирі, ні на вулиці.
Ось таке в нас життя. Ми бідніємо з освітою і великим стажем роботи, а інші – багатіють, мовляв, треба йти в ногу з життям. Наші правителі такі «хороші», довірили все нам. От вам закон: що хочете, те й робіть, а нам гроші платіть!
Управителі, працюйте за законом Божим, а не за тим, що ви собі придумали, бо настане час – і за все доведеться відповісти! А це дуже страшно…

Мешканці будинку №5, що на вул.Лермонтова (Бабюк М.П., Гутченко Т.С., Тимченко Н.Б.,
Фешінова, Сушко І.П., Лакомсь­ка Ю.Д.)».

«ЯК ПОЛІЦІЯ НАС БЕРЕЖЕ, А МІСЬКА РАДА ПІКЛУЄТЬСЯ…»

«Звела доля з чоловіком, вирос­тила трьох дітей. Щастю не було меж. Чоловіку довіряла, не перевіряла. Та догулявся через п’янку до того, що почав бити не тільки мене, а й дітей. Та ще й від його «подруги» фінгал носила. Забрали гроші з гаманця, зачинили у квартирі. Відкрили люди. До поліції не зверталася. Подала до суду за побої, але потім за їхнім проханням і при запевненні, що гроші повернуть, забрала заяву, пожаліла. Гроші повертають донині. Розлучилася.
Доля завела в село, до чолові­ка, який ніколи не був одруженим.
Як з’ясувалося, батько в дитинстві
його так бив по голові, що відливали, а сусіди – переховували. Залишилися наслідки, буває неадекватним.
Декілька років тому прийшла з міста. Весна, дощ іде. Всі речі складені на вулиці, в хаті розбитий телевізор, побиті ікони, внутрішні вікна зняті, розтрощені, двері також. Залишилися лише диван і шафа, а його немає. Побігла до 80-річної су­сідки. Знайшли його, за шафою за­ховався. «Що з тобою?» – запитую. «Не знаю», – відповідає. Сусідка допомогла речі занести, сховати від дощу. Запросила і переночувати.
Минув час. У травні 2021-го ввечері зчинилася домашня сварка, і чоловік мене штовхнув. Сказала, що терпіти не буду, як і першому чоловіку, викличу поліцію. Викликала. Приїхали пан М. та пані Л. Чоловік зачинився у старому будинку. До синців не дійшло, а двері поліцейський допоміг відчинити. На капоті автомобіля, в темряві написав папір. Читати не читала, та підписала. А у вересні отримала постанову про відкриття виконавчого провадження від 24 вересня 2021 р. про стягнення штрафу 1700 грн за адмінпорушення (за неправдивий виклик поліції).
Звернулася до відділку поліції по пояснення, направили до ви­конавчої служби, звідти – до суду.
У суді місця не знайшлося написати заяву. Мені 60+, з палицею. До села з 1 січня 2022 р. маршрутки немає. Зима. Хоча перед виборами обіцяли і дорогу, і маршрутку, а в результаті – нічого. Вже і заяву-прохання подали до міськвиконкому за підписами більшості жителів села про маршрутку, та результат нульовий. А є жителі, яким і за 80. I до лікарні потрібно, і продукти потрібні. Магазину ж немає. От і як ходити до села з мікрорайону та добиратися до міста по таких камінцях і вимитих водою стежках? Та ще і з судами маятися?
Виходить так: потрібно, щоб вби­ли, як недавно молоду жінку на стадіоні мікрорайону, де ліхтарі не світять (а всім потрібно там ходити), або людина зробила суїцид, то тоді викликати поліцію, і виклик буде правдивим.
Залишається подякувати за таку допомогу нашій поліції. «Наша поліція нас береже», – нічого не скажеш. А міській раді – за піклування про жителів с.Зіньківці. Пройшлися б хоч раз до села пішки, а не на авто їхали чи на кулях літали над селом, роздивлялися, як люди на городах працюють. Таксисти не хочуть їхати, добре, що «швидка» хоч їде, не відмовляє.

Зінаїда БОРТНИК, мешканка с.Зіньківці».

У поліції, куди ми звернули­ся по коментар, розповіли, що справді від громадянки отримували декілька викликів, однак при виїзді на місце інформація не підтверджувалася.
– Зокрема, і в травні громадянка повідомила про нанесення їй тілесних ушкоджень. Однак, коли поліцейські приїхали на виклик, цей факт не підтвердився. Статтею 183 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за завідомо неправдивий виклик пожежної охорони, поліції, швидкої медичної допомоги або аварійних служб у вигляді накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тому поліцейські діяли відповідно до законодавст­ва і на місці склали адмінпротокол. Однак жінка вчасно не сплатила штрафу, тому справа й опинилася у виконавчій службі, було відкрито виконавче провадження.
На жаль, завідомо неправдиві виклики часто надходять до поліції. Таким грішать переважно жінки під час сімейних чвар, повідомляючи, що їх побили. Коли ж правоохоронці приїжджають на місце, бачать, що побоїв немає, часто чують: «Я хотіла, що б ви приїхали і полякали чоловіка». А за такі дії передбачена відповідальність, – прокоментувала речниця Кам’янець-Подільського РУП Тетяна ЧУБАР.

«ЛЮДИ НА МЕЖІ ЗРИВУ!»

«У «Подолянині» прочитали, що за матеріалами СБУ судитимуть організовану групу, яка займала­ся незаконним вирубуванням де­ревини і встигла завдати шкоди природному середовищу на понад 4 млн грн. У нас схожа біда, теж маємо «чорних лісівників», – із таким листом до редакції звернулися декілька мешканців с.Кізя-­Кудринецька. – Один із них працює лісником не більше як 5 ро­ків. До цього працював його батько, якого вигнали за крадіжку лісу.
У власності їхньої родини є мікроавтобус, два комбайни, три трактори, екскаватор, один автомобіль ГАЗ і два легковики, один із яких – джип. Люди в селі розуміють, за які гроші все це куплено і скільки лісу треба вкрасти, щоб заправити техніку. Село розташоване в лісі, а ліс відноситься до заповідника «Подільські Товтри». Ліс переповнений поваленим сухостоєм, але люди не мають права його збирати. До тих, кого ловили, лісник викликав поліцію. Розуміємо, що робиться це для того, аби ми купували дрова в лісника.
Крім того, ще маємо одну непри­ємну ситуацію. Близько 7 років тому цей громадянин Ш. зібрав у жителів по 5000 грн на проведення в село газу. До сьогодні газу не провели, грошей людям не повернули.
Односельчани розуміють, що проводити газ цьому громадянину невигідно, бо буде блакитне паливо – менше купуватимуть дрова. Можливо, за людські гроші деяку техніку й придбано.
Останнім часом родина гр.Ш. по­чала брати в оренду землю, прав­да­ми-неправдами приватизовувати її на родичів, підставних людей. На сьогодні вже підбираються до людських неприватизованих городів.
Та ще й єдине приміщення магазину в селі вони викупили без відома сільської ради. Люди не мають де купити хліба, солі. Село без магазину, а люди на межі зриву!».

СЕЛО БЕЗ ХЛІБА І ПРОДУКТІВ

«Жителі села Суржа почуваються, немов на безлюдному острові. Якщо в містян немає проблеми сходити до магазину, то селяни по­збавлені такої банальної можливості. Уже тривалий час у нашому селі немає жодного магазину. Старенькі бабусі та дідусі не можуть купити собі свіжого хліба, булки, борошна, круп і навіть елементарного – сірників. Колись у селі стояв вагончик хлібокомбінату, потім на тому місці зробили шикарний магазин, але його закрили. Підприємець пояснив, що невигідно мати тут бізнес.
Ми, жителі села, маємо власне бачення вирішення проблеми. Було б доречно, якби в наше село та й інші, де мають таку ж проблему, бодай раз на тиждень приїжджала машина з продуктами. Люди б могли замовляти необхідне і знали б графік приїзду. Сподіваємося, що знайдуться охочі простягнути нам руку допомоги і зроблять елементарні блага доступними».

ПЕРЕВІЗНИК ЗАЛИШИВ БЕЗ РЕЙСІВ

Зі своєю транспортною бі­-дою до голови Кам’янець-Подільської міської громади Михайла Посітка, голови ГО «Ми – кам’янчани» Володимира Мельниченка та редакції «Подолянина» звернулися жителі села Червона Чагарівка Колибаївської громади.
«Ми звертаємося до чиновників із запитанням: як можна добиратися до місця проживання, за три кілометри від центру Колибаївки? Нам, мешканцям, «подарунок» до Нового року зробив перевізник. Скажімо, в село Ходорівці є щоденні рейси, до Княгинина, де така ж відстань, теж їздять регулярно.
А ми в такий тяжкий час не маємо чим добиратися на роботу, учні – до школи, дітки – в садок, хворі – в лікарню. Невже пан Роман вирішив сам за владу таке болюче для людей питання?! Зауважимо, що коли працював перевізник Микола Чайковський, регулярно були до села рейси.
Люди, які жили в селі, так і залишилися. Тому завжди є кому їздити в маршрутках. Чому ми маємо мучитися, аби дістатися до домівок у нічний час?!

(Мельник Н., Левицька О., Іваніцька О., всього 20 підписів)».

МОЄ МАЛЕНЬКЕ НОВОРІЧНЕ ДИВО

Лист, який отримали від ка­м’янчанки Лариси, не може залишити байдужим, бере за живе і змушує задуматися над тим, якими ж розумними є птахи.
«Сніжило, та й морозець був чималенький. Середина грудня. Йшла повз собор Олександра Невського. Неподалік помічаю на землі коричневу грудочку. Ближче підходжу і бачу, що то голуб. «Замерз бідолашний», – промайнула здогадка. Ще крок – і птах з останніх сил сіпнув голівкою. Живий. Пташину за пазуху – та й додому.
Відходив Гугл (таке йому дала ім’я) два дні. До мене звик, бігав за ногами, почав відгукуватися на своє ім’я. В оселі наче світліше стало. Так минули тижні два. Але стала помічати, що засумувала моя птаха. І їсть менше, і водичку майже не п’є. Ну, напевно, за родичами скучив. Вирішила назад відвезти, випустити до своїх. Та й потепліло вже. Трохи сумно було, бо звикла, що ще хтось удома був.
А 31 грудня біжу додому, роботи перед святом багато. Глянула на підвіконня, ледь сумки з рук не випали: сидить мій Гугл. Очам не повірила. Як? Така відстань, та й будинки всі однакові. Як знайшов саме моє вікно? Втішилася, нагодувала.
Першого січня, о дев’ятій ранку, чую, що хтось б’ється у вікно. Знову мій голуб прилетів. І знову погодувала. Відтоді мій Гугл прилітає щодня. І якщо затримається бо­дай на 10 хвилин, переживаю.
А днями привів із собою парочку сизих друзів.
Кажуть учені, що інстинкти. Та ні, не інстинкти – розум, впевнена».